Надія Петрівна зібралася на пенсію. Усього два роки залишилося. За цей час треба встигнути свою тісну квартирку на будиночок в передмісті поміняти.
Грошей багатенько виручити за житло можна. А тому треба ще встигнути його в нормальний вигляд привести…
Невдовзі почалися перші негаразди з підбору будинку. У передмісті невеликий будиночок із ділянкою, як виявилося, коштував нечуваних грошей!
А далі в село їхати було лячно – роки все таки. Лікарня далеко, та й вся звична інфраструктура теж. Ріелтори тільки руками розводили.
Через пів року стало зрозуміло, що просто так квартиру на будинок не обміняєш.
Треба дивитися покупку особисто і детально. Разом із рішенням і будиночок знайшовся.
Поруч із зупинкою маршрутки, у досить мальовничому місці.
Сам будинок, звісно, потребував ремонту. Та Надія Петрівна і не шукала легкого життя. Вирішила, що бере його.
Дуже вже хотілося їй цей будиночок купити…
І тут нові проблеми – тепер квартира не продавалася!
Молодь носа від неї вернула – садка немає, магазин далеко, під’їзд старий і планування не сучасне.
Ріелторка, спритна дівчина років тридцяти, сказала, що якщо час є, то вона може за будь яку ціну продати.
Але часу не було… Дуже вже цей будиночок Надії Петрівні хотілося. Дуже запав він їй в душу.
А тому, Надія Петрівна, не марнуючи часу, квартиру продала за таку ціну, яку пропонували…
– Не в грошах щастя! – вирішила собі жінка.
Ну і знову вийшло все зовсім не так, як планувалося. Довелося витратити усі назбирані кошти. Але щастя від свіжого повітря та садової ділянки все одно перевищувало гіркоту витрат!
Надія Петрівна все своє життя мріяла про власний будиночок. Бувало, після роботи не розуміла, що вона робить у цих бетонних стінах.
А як добре було колись у її бабусі в селі… Мрія викупити будиночок після того, як бабусі не стало, так і не здійснилася…
Недолуга дружина її дядька виставила оголошення, не повідомивши Надію Петрівну.
А знала ж вона про її давню мрію! На докори жінка тільки посміялася:
– Ти ж стара діва, навіщо тобі будинок? – єхидно казала вона. – Якщо раптом кран потече або каналізація зламається, хто полагодить? Чи на старості років мужика собі знайшла? Твоя доля тепер чотири стіни в квартирі. А якщо станеться щось? У квартирі хоч сусіди тебе бачитимуть. А в домі можеш на рік зникнути, та так ніхто й не помітить!
Довго тоді Надія Петрівна плакала… Прикро їй було, за ці слова про стару діву… Хоча, а хто вона? Стара діва і є, якщо заміж не виходила і дітей не народила. Так сталося вже, навіщо нарікати…
Ну а потім якось усе й забулося. А ось ближче до пенсії, наче прорвало. І вночі будиночок снився і вдень мріялося. Зрештою, мрія збулася.
– Є тепер до чого прагнути, – думала жінка. – Поки є час, буду на ремонт гроші заробляти!
Будиночок, хоч і старенький, та був добротний. Тільки дах шиферний перекрити, вікна замінити, на підлогу ламінат постелити, шпалери переклеїти, верандочку перебрати і доріжки плиткою викласти…
Порахувала вона все.
– Грошей ого-го треба! Тож працюй, Надіє Петрівно! – сама собі сказала жінка.
З ранньої весни вона почала роботи в саду. Дерева обрізала, від шкідників обробила. Розсаду висадила. Потім грядки підготувала. Одне задоволення. На цьому ґрунті із сусідами й познайомилася.
З лівого боку жила літня пара. З ними Надія Петрівна одразу контакт знайшла. Все випитувала: що садять, як росте, який догляд потрібнен. Тем для розмов не перерахувати…
А от по праву сторону…
– Господи, Боже ти мій! – тільки й сказала Надія Петрівна, коли побачила сусідів.
Молоді там жили. Дівчинка у коротенькій спідниці, та ну її… І хлопець з довгим волоссям та сережкою у вусі…
– Неподобство! – бурчала Надія Петрівна.
Знайомитися з ними вона не поспішала. Навіть їх імен не знала…
– Але нічого, може, переїдуть кудись, молоді ж, хіба ж їх селом заманиш, – міркувала Надія Петрівна, сидячи на зупинці вона. – А сюди літні люди заселяться, порядні…
На душі було неспокійно. Помітивши маршрутку, вона встала і раптом настала темрява…
…Прокинулась Надія Петрівна вже в лікарні.
– Що зі мною? – запитала вона, ледь отямившись.
Літній лікар усміхнувся.
– Розмовляєте, це вже добре, – серйозно додав він. – Не помічали за собою, що слабі?
– Я чудово почувалася, – сказала Надія Петрівна.
– Ну, так, звісно, чудово. Ви Мариночці дякуйте, – він показав на дівчину.
Надії Петрівні здалося, що він жартує з неї. Поруч із ним стояла її легковажна сусідка!
– Вона вас на зупинці побачила. І це добре, що саме вона поряд опинилася. Марина на лікарку вчиться. Якби не вона, справи були б набагато гірші…
– Дякую, – сухо відповіла Надія Петрівна.
На душі їй стало неприємно, бо мабуть, хорошу людину вона не розгледіла. Всіх за зовнішністю судила… А потім додала:
– Ви пробачите мені?
– Та що ви! – Марина не зрозуміла, про що думає Надія Петрівна. – Подумаєш, в інститут трохи запізнилася. Нічого, надолужу. Головне, щоб ви одужали. А я за вами доглянути можу, адже ми живемо поруч.
– Поруч, – погодилася Надія Петрівна.
Хоч і не спромоглася Надія Петрівна будинок відремонтувати, довелося звільнитися з роботи через стан здоровʼя, та тільки життя після цього почало налагоджуватися.
Мариночка через пів року гарненьку дівчинку народила.
Ось тут і стала в нагоді нова сусідка, яка з задоволенням допомагає з дитиною, поки молоді батьки на лекціях сидять…
А ще до Надії Петрівни сусід Іван, який через три хати живе, почав на чай заходити. Теж він самотній, вдівець, діти дорослі, живуть у місті…
– Он воно, як вийшло, – міркувала Надія Петрівна. — Разом із хатиною новою і сім’ю собі придбала… І недорого…
