Надя вийшла з магазину і спускалася сходами ґанку, коли перед нею зупинилася червона дорога машина, з якої вийшла молода жінка.
Від вітру, поділ її сукні надувся дзвоном, а пасма волосся закрили обличчя.
Жінка відкинула волосся звичним рухом голови, руками пригладила поділ і пройшла повз Надю.
-Олена?! Оленка! – гукнула красуню Надя.
Олена озирнулася, пошукала очима, хто її міг гукнути і зупинилася поглядом на Наді. Якийсь час вони дивилися одна на одну.
-Ти не впізнала мене? – Надя знову піднялася до входу в магазин.
-Я Надя, Надя Ковальчук.
-Надя. І справді, не впізнала. Довго житимеш, – сказала стримано Олена.
-А я дивлюся, ти йдеш … – Надя потягла Олену у бік від дверей. – Давай відійдемо, заважаємо. – Яка ти стала!
Олена поблажливо посміхнулася.
-Ти живеш поряд? – запитала вона.
-Ні, працюю. Вийшла в магазин на перерві. А ти? – запитала Надя.
-Слухай, а чого ми тут стоїмо? У тебе є час? Давай зайдемо в кафе, поговоримо. Коли ще зустрінемося?
-Давай, – погодилася Надя.
Вони зайшли в маленьке напівпорожнє кафе в сусідньому будинку. Сіли за столик біля вікна. Олена покликала офіціантку. Та, жуючи жуйку, знехотя підійшла до столика і невдоволено поклала перед ними меню.
-Не треба, – Олена відсунула меню. – Нам два салати, два бісквітні тістечка і чай. І швидше.
Олена перевела погляд на Надю та посміхнулася. Офіціантка пішла.
-Ну, як ти живеш? – Олена зручніше влаштувалась на пластиковому стільці.
-Нормально. Була заміжня, правда, недовго. Дітей немає. Бачу, у тебе все чудово, – відповіла Надя.
-Не скаржуся, – Олена засміялась і показала праву руку з обручкою на безіменному пальці.
-А діти? – поцікавилася Надя.
Підійшла офіціантка з тацею і поставила на стіл дві тарілочки з крихітними тістечками, чашки та невеликий порцеляновий чайник.
-Слухай, а твої батьки живі? – раптом запитала Олена, коли офіціантка пішла.
-Батька не стало кілька років тому, а мама… Мама поки що жива, але засумувала після поминок дуже, – сумно сказала Надя і покрутила маленьку філіжанку на блюдці.
Олена налила у чашку гарячий чай. Запахло м’ятою.
-Жаль. Мені дуже подобалися твої батьки. Не те, що моя мати. Вічно була всім незадоволена, слова ласкавого від неї не дочекаєшся. Не дивно, що від неї батько пішов. Як мені подобалося у вас удома. Тихо і спокійно, – очі Олени затьмарилися спогадами.
Надя зітхнула…
…Вони жили з Дмитром в одному під’їзді. Надя на четвертому поверсі, а Дмитро на третьому. Спочатку вони разом ходили в один дитячий садок, потім потрапили в один клас у школі. У Дмитра батько гульбанив і часто влаштовував сварки. Дмитро втікав до Наді.
У дев’ятому класі до них прийшла нова дівчинка. Батьки її розійшлися, після розміну квартири вона з мамою переїхала до сусіднього будинку.
Яскрава та красива Олена одразу привернула увагу Дмитра. Надя ревнувала та переживала. Раніше вони разом ходили до школи та додому. А зараз…
-Ти що? Забув щось? – запитала Надя, коли Дмитро зупинився посеред двору.
-Давай зачекаємо.
-Чого? – почала вже дратуватися Надя.
У цей момент двері під’їзду в сусідньому будинку відчинилися і вийшла Олена. Вона підбігла до них, посміхаючись і дивлячись лише на Дмитра. Поряд з Оленою Дмитро ставав веселим і балакучим, і Надя не впізнавала його.
Він весело щось розповідав, сипав жартами. Олена голосно сміялася, а сумна Надя йшла поряд.
Після уроків Дмитро біг у роздягальню, одягався й чекав Олену з її курткою в руках.
Вони разом ішли додому, забувши про Надю. На перервах Олена, як ні в чому не бувало розмовляла з Надею.
Одного разу вони втрьох ходили в кіно. Коли закінчився сеанс і увімкнули світло, Надя помітила, що Олена з Дмитром тримаються за руки. Так вони йшли додому.
Надя відстала, а вони навіть цього не помітили. Більше вона з ними нікуди не ходила…
…Після закінчення школи всі троє вступили в різні місця: Надя в університет на економічний факультет, Дмитро у машинобудівний коледж, а Олена у швейне училище.
Взимку Надя заслабла і кілька днів не ходила на заняття. Надворі мело, наближалося Різдво. Вона дивилася у вікно на засніжений двір і раптом побачила Олену.
Та швидко йшла до її під’їзду. Надя вирішила, що Олена йде до неї, відчинила двері і почала чекати її на порозі.
Але квапливі кроки застигли поверхом нижче. До Наді долинув голос Дмитра:
-Нарешті…
Гримнули двері…
Надя сіла на тумбочку під вішаком і заплакала. Значить, Олена приходила до Дмитра, поки його батьки на роботі.
Від припущення, чим вони там займаються, стало нестерпно…
Якось мама прийшла з магазину і розповіла Наді, що зустріла маму Дмитра. Та поскаржилася, що чоловік гульбанить ще дужче, а син пішов з дому. Він винайняв квартиру і живе там з Оленою.
На останньому курсі Надя вийшла заміж за свого однокурсника. Жили вони у квартирі чоловіка з його мамою. Свекруха постійно лізла в їхні справи, навчала Надю, як треба догодити чоловікові. Олексій виявився маминим синком.
-Олексію, навіщо ти одружився зі мною? – запитала якось Надя. – Жодна дружина у світі не замінить тобі маму.
Олексій лише знизав плечима.
-Мама хоче якнайкраще. Ти звикнеш.
-Не хочу звикати. Живи з мамою, – сказала вона і почала збирати речі.
Олексій знову знизав плечима і сів до комп’ютера. Їх розлучили швидко. Дітей немає, ділити нема чого. Так закінчився короткий шлюб Наді.
Тільки одного разу вона бачила Дмитра, коли він приїжджав на поминки свого батька. Але поговорити не вдалось. Незабаром його мати знову вийшла заміж.
Наді здавалося, що з того часу минула вічність. І ось тепер Олена сиділа навпроти столика кафе, задоволена й красива, як завжди. Офіціантка принесла нарешті салати. Олена з апетитом почала їсти. Надя відкусила тістечко і сьорбнула вже остиглий чай.
-А Дмитро? – запитала вона.
-Дмитро? – Олена дивилася на Надю, не донісши вилку з салатом до рота. – Невже все ще любиш його? – Олена відклала вилку, відкинулася на спинку стільця.
-Знаєш, адже я завжди заздрила тобі. У тебе була така хороша родина, дбайливі батьки. А в мене була лише моя краса. Я закохала Діму в себе, а він так легко повівся.
Олена замовкла, мовчала і Надя.
-Але ми з ним дуже різні. Незабаром нам стало нудно вдвох. Він хотів сім’ю, дітей. А мені це все навіщо? Я жити хотіла, а не тягнути побут від зарплати до зарплати. Тепер у мене багатий чоловік та все, про що тільки можна мріяти.
-А Дмитро?
-Що ти вчепилась? Дмитро купив маленьку квартирку. На більшу не заробив. Наскільки знаю, живе він сам. Тож шлях вільний. І що ти знайшла в ньому? Навіщо він тобі? – Олена не зводила очей з Наді.
Надя подивилася на годинник.
-Пробач, мені пора, – сказала вона сухо і встала з-за столу.
Їй захотілося швидше піти від Олени, від її пильного погляду.
-Ну-ну, – Олена відпила з чашки і скривилася.
Надя полізла в сумочку по гаманець.
-Облиш. Адже це я запросила тебе, – Олена махнула рукою жестом королеви, яка відсилала геть набридлу служницю.
Надя не прощаючись пішла до виходу, але біля дверей зупинилася і повернулася до столика.
-Щось забула? – запитала Олена і посміхнулася.
-Адреса. Напиши адресу, – із викликом сказала Надя і подивилася прямо на колишню подругу.
Олена на одну коротку мить розгубилася, потім зітхнула, дістала з сумочки ручку, написала на краєчку серветки адресу і простягла Наді.
-Візьми, і щасти тобі, – сказала вона якось глузливо.
Надя затиснула серветку в руці та вийшла з кафе. У своєму кабінеті вона сіла за стіл та розправила серветку.
-І що далі? Ось так прямо підеш до нього? – їй здавалося, що вона чує глузливий голос Олени у своїй голові.
-Піду. Не сумнівайся, – сказала вона вголос.
-Ти щось сказала? – перепитала колега за сусіднім столом.
Надя прибрала в сумочку серветку і увімкнула комп’ютер…
…Вона йшла додому, під ногами шаруділо опале листя. З кожним днем його дедалі більше. Цього року бабине літо тішило теплою погодою.
Надя увійшла на своє подвір’я і за звичкою подивилася на вікна квартири Дмитра на третьому поверсі.
Вона згадала, як вони ходили до школи, як він піднімався до неї, коли батько влаштовував сварки…
Куди все поділося? Чому? Надя рішуче розвернулася і пішла на зупинку маршрутки.
Будинок Дмитра вона знайшла швидко. Зупинилася перед під’їздом.
-Навіщо я прийшла? Права Оленка, не любив він мене, і не полюбить. І не треба тішити себе надією.
Всі ці роки чудово жив без мене, жодного разу не зателефонував, не прийшов. А я чекала, не змінювала номер телефону… Не будь такою слабкою! – наказала Надя собі.
Надія різко розвернулася, щоб піти, глянула перед собою й ахнула від несподіванки!
Перед нею стояв Дмитро!
-Надя? Ти що тут робиш? – запитав він.
Серце радісно стрепенулося.
-Я… – вона гарячково вигадувала причину, чому опинилася біля його будинку. – До колеги приходила, а її нема вдома. А що з тобою?
Надя помітила і неголене підборіддя, і червоні очі Дмитра.
-Уявляєш, тепло, а я примудрився заслабнути. Другий день. По молоко ходив.
На підтвердження слів він показав пакет у руці.
-Так тобі треба лежати. Ходімо швидше.
Надя потягла його до під’їзду.
Вони піднялися на другий поверх.
Надя оглянула маленьку холостяцьку квартиру, зняла плащ і пройшла на кухню.
Зазирнула в порожній холодильник, знайшла під мийкою сітку з картоплею і почала її смажити.
Потім закип’ятила молоко, нагодувала Дмитра і відправила його в кімнату.
-Іди, ляж, а я посуд помию.
Коли вона увійшла до кімнати, Дмитро спав.
Надя довго дивилася на нього, застигнувши від жалю й ніжності. Це був Дмитро, якого вона досі кохала.
Вона встала і пішла до дверей. За вікном уже стемніло.
-Ти щось довго сьогодні, – крикнула з кімнати мама, коли Надя повернулась додому.
-Олену зустріла, – відповіла вона.
Мама сиділа перед телевізором і дивилася якийсь фільм.
-Я думала, ви з нею давно не дружите.
-Просто посиділи в кафе, – Надя сіла на диван поруч із мамою.
-І як вона?
-Заміжня, на крутій машині, гарна, як завжди, – відповіла Надя.
-А ти?
-Що я? – не зрозуміла Надя.
-Коли ти заміж вийдеш? Я онуків дочекаюсь колись?
-Мамо, не починай, – Надя встала і пішла у свою кімнату.
Вона пробувала читати, але перед очима стояв Дмитро, що спить на дивані…
-Ну сходила, побачила, і що?
Вона чистила зуби перед сном, коли мама заглянула у ванну і простягла їй телефон. Надя взяла мобільник і відповіла.
-Як добре, що в тебе не змінився номер. Я подзвонив навмання. Вибач, що заснув. Чому ти пішла?
Від знайомого голосу шкіра вкрилася мурашками. Надя помітила цікавий погляд мами та зачинила перед нею двері.
-Шкода було тебе будити. Як себе почуваєш?
-Набагато краще. Майже здоровий. Надя, я розумію, що винен перед тобою, що не час і не той в мене стан… Ти прийдеш завтра? Надя, ти чуєш мене? – кричав він у слухавку хрипким голосом.
-А ти хочеш, щоби я прийшла? – тихо спитала Надя.
-Питаєш ще. Надя, приходь. Або ні, скажи, де ти працюєш, я зустріну тебе.
-Я прийду, – сказала Надя.
Скільки ж років вона чекала на ці слова? Ніколи і нікого для неї не існувало в цілому світі, окрім Дмитра.
Наступного дня Надя довго та ретельно збиралася на роботу. Одягла ошатну сукню, навіть підфарбувалася, чого давно не робила.
-Ти куди це зібралася? – мама визирнула з кухні.
-У нас на роботі ювілей у співробітниці, святкуватимемо, – збрехала Надя.
-Знову пізно прийдеш? – у голосі мами Надя вловила іронію.
-Як вийде, – відповіла вона, пішла у ванну й змила косметику.
Потім переодяглася у звичайні штани та джемпер.
-Нічого не кажи, – сказала вона здивованій мамі і вибігла з квартири.
Вона летіла працювати, як на крилах. Адже потім вона знову побачить Дмитра.
Її серце часто билося від щастя й кохання… Нарешті вона щаслива…
…Вони одружились через три місяці. Їх щастю не було меж. Від своєї долі вони таки не втекли, хоч як не намагалися…
