Весна вирувала, і за містом з усіх палісадників ніжними білими, ліловими та фіолетово-червоними хмаринками вилазили і красувалися пишні грона бузку…
Від вокзалу до метро бігла дівчина, міцно затиснувши шкіряний гаманець у кишені кофтинки.
Сьогодні Надя без дозволу приїхала у місто, у її мами днями день народження, і Надя цілий рік збирала їй на подарунок. Не їла солодкі з родзинками калорійні булочки в школі, а гроші, що їй на Великдень подарувала хрещена, теж приховала для подарунка матусі.
Минулої осені Надя з мамою їздили в місто по покупки їй до школи, і мати побачила намисто. Вона очей не могла від нього відвести, навіть попросила приміряти. Продавчиня не особливо дбайливо поклала рожеве намисто на прилавок. Намисто недороге, та схоже, що й цю ціну жінці не подужати, сільська вона, бідна.
А мама дбайливо взяла круглі важкі рожеві камінчики, нанизані на капронову нитку, приклала до себе, і очі її стали беззахисними, як у дитини.
У брата Наді Василя були такі самі очі, коли йому велосипед недавно подарували.
Але намисто коштувало грошей, а Наді ще не купили чобітки для школи, і мама відсунула рожеве диво від себе, і сказала недбало:
– Дякую, цей відтінок мені не підходить.
Але Надя все зрозуміла, вона собі слово дала, що до матусиного дня народження купить їй це намисто.
Надя підбігла до входу в метро. Вона ж майже міська, всього за три години від міста живе, і вже не раз тут бувала.
Але перед входом у метро юрмилися люди, якісь жінки у довгих квітчастих спідницях та хустках щось у всіх питали, а люди йшли, від них відмахувалися.
– Допоможіть матусі з дитиною малою, скільки можете, – просто над вухом Наді пролунав ніжний голосок.
Надя озирнулася – дівчина тримала загорнуту в пелюшки маленьку дитину. Сама теж у квітчастій спідниці та хустці, а років їй майже як Наді, років на шістнадцять виглядає.
Взагалі вона знала, що з чужими людьми краще не спілкуватися, але дівчина так жалібно просила, а малюк на її руках раптом заплакав…
– На молоко дитині, у мене немає, і мені поїсти трохи, скільки можеш, хоч скільки є, – простягала руку до Наді дівчина, і так сумно в очі їй подивилася, що серце Наді стрепенулося.
Вона дістала гаманець і витрусила частину грошей, там було більше, аніж коштувало намисто, має вистачити.
Не відриваючись від сумного погляду дівчини, Надя вклала в простягнуту до неї ручку гроші. Зіниці дівчини від її щедрості розширилися, у них була і радість, і чомусь жаль, ніби вона шкодувала Надю. Вона швидко поклала гроші в широкі складки спідниці, і раптом прошепотіла:
– Покажи руку, моя золота, тебе красуню я не обману, за твою щедрість і доброту всю правду скажу!
Надя машинально простягла їй руку, та схилилася над нею і відразу прошепотіла, ніби когось боялася:
– Ти особлива, щедра ти моя, чекає на тебе любов велика і щастя, заслужила ти його!
Тут дівчина озирнулася, ніби її хтось покликав, різко обернулася, махнувши спідницями, і ніби розчинилася між перехожими.
Надя постояла пару хвилин і увійшла в метро. Дістала гаманець, щоб взяти гроші, і застигла від побаченого – у її гаманці було порожньо.
Як же ж так, вона ж тільки дрібні давала?! Як же так?!
Надя аж похолола від здогадки, не дарма її попереджали!
Дорогою додому Надя ледве стримувалась, щоб не заплакати. Але вона трималася, у неї є нова книжка віршів, подруга Світлана їй подарувала, а таке мама теж дуже любить. А на намисто Надя ще раз назбирає, й надалі буде розумнішою.
Через рік Надя все ж таки подарувала мамі рожеве намисто. Батько дивився, як мама посміхалася, і цілував її. І Василько стрибав до стелі. А Надя тоді школу закінчила й пішла в інститут.
Один хлопець із групи їй одразу дуже сподобався, і Надя відчувала, що і Сергій на неї поглядає. Навчався він справді середньо, та хіба в цьому справа, коли хтось подобається.
Тут і згадалися Наді слова молоденької дівчини про велике кохання. Адже вона їх тоді так проникливо сказала, ніби їй було соромно, що вона всі гроші у Наді забрала і вона хотіла їй хоч якось віддячити за її доброту. От і напророкувала їй щастя, передбачила чи навіть притягнула його, кажуть так дехто може.
Адже дівчина ця, напевно, не хотіла Надю образити, це їй якийсь дядько бородатий сказав зробити, який поряд крутився, а вона його схоже побоювалася…
І Надя чекала…
Чекала, що їх із Сергієм почуття засяяє і буде довгим і яскравим, на все їхнє довге, щасливе і таке прекрасне життя.
Сергієва добра посмішка, його сміх, його сильні руки – все в ньому здавалося досконалістю. Сергій говорив їй про кохання, і Надя вірила кожному його слову…
Але щастя їхнє було недовгим. Сергій несподівано пішов служити. Вони переписувалися, Надя чекала на нього. Кожне слово, написане ним, було для неї ковтком свіжого повітря.
А одного разу її Сергійко приїхав у відпустку!
Він був трохи змарнілий, подорослішав, в очах причаїлася якась тривога. Але для Наді він все одно був найулюбленішим.
Того вечора він прошепотів їй, обіймаючи, – Надю, нас, схоже, скоро відправлять в гарячі місця, може брешуть, але хлопці кажуть, що швидше за все так і буде…
Вона проплакала всю ніч, не в змозі уявити, що з ним може статися.
А наступного дня, перед його від’їздом, він вмовив її залишитись у нього.
– Не йди, Надю, прошу, просто побудь зі мною, адже невідомо, чи повернуся я…
І вона залишилася, вирішила – будь що буде, адже до цього вона йому сказала, що тільки після весілля, але тепер… Навіть якщо народиться дитина, вони люблять один одного.
І Сергій поїхав.
Спочатку писав, але повідомлення ставали дедалі рідшими, а потім зовсім припинилися.
Надя жила в невіданні, у постійному страху за нього. А потім дізналася, що вагітна.
Батьки, звісно, переживали. Але бачачи, як Надя чекає, як вірить, підтримували її. Всім казали, що Надя чекає на свого нареченого.
Через дев’ять місяців народилася Катруся – маленьке сонечко, яке осяяло життя Наді. Вона виховувала доньку, працювала, навчалася, і все ще чекала на Сергія.
Він повернувся аж через три роки. Але це був уже не той Сергійко, якого вона знала і любила. В його очах не було тепла, тільки втома і якась відстороненість. Він навіть не приїхав до Наді і Катрусі.
Якось вони випадково зустрілися на вулиці.
Надя кинулася до нього, хотіла обійняти, але він відсунув її.
– Без мене, значить, нагуляла дитину, поки я там ледве виживав? Ти не потрібна мені більше. Я тебе знати не хочу!
Ці слова пролунали як вирок.
Тоді Надя зрозуміла, що чекати більше нічого. Усі її мрії, усі надії зникли в одну мить.
Згадалися слова ворожки, якій вона колись віддала всі свої гроші, наївно вірячи у пророцтво про щасливе кохання. Смішно вірити ворожкам, ніхто не знає майбутнього.
Батьки допомогли їй виростити Катрусю. Катя виросла розумницею та красунею, зараз уже вуз закінчує. А Надія Володимирівна більше не чекає на незвичайне кохання. Зневірилася вона в тому, що кохання існує.
Якось із Катею вони поїхали у місто на концерт. Проходячи від вокзалу, Надія завжди мимоволі згадувала той день, коли вона, наївна молоденька дівчина, віддала всі свої гроші такій же молоденькій дівчині з дитиною.
І раптом якийсь галас. Люди в формі за кимось женуться. Зачепили її.
А Надю підтримав за лікоть чоловік. Якби не він, вона б не встояла на ногах. Але нога таки турбувала.
Той чолвоік привітно їй усміхнувся.
– А ви щось йдете, у мене тут машина припаркована, хочете підвезу? Ви не одна, а з дочкою? Так я вас і з дочкою підвезу.
Микола довіз їх на концерт, вони з Катею йому подякували і розпрощалися. Але після концерту вийшли, а Микола на них чекає.
– Надю, я подумав, а як же ж ви додому поїдете, у вас же ж нога…
Він виявився уважним і дбайливим. Не нав’язливим, але завжди поруч, готовий допомогти. Він не говорив гучних слів про кохання, але його вчинки говорили самі за себе. Він бачив у ній не лише гарну жінку, а й людину, розумів її переживання та страхи.
Ось уже три роки, як Надя одружена з Миколою. І вона дуже щаслива. Він навчив її знову вірити в любов, у те, що вона існує, хай і не завжди така, якою її малюють у книгах.
Тож збулося пророцтво, хоч і довго чекати довелося. Чоловік у Наді дбайливий і люблячий, відданий та щирий, і дуже добрий.
Він любить її та Катрусю, як рідну дочку. І Надя, дивлячись на них, розуміє, що щастя таки можливе, навіть після найважчих випробувань. Просто іноді воно приходить зовсім не так, як ми очікуємо.
Й іноді, щоб знайти справжнє щастя, треба спочатку втратити все, у що вірив.
А та дівчина… Може, й справді щось бачила, тільки Надя тоді не зрозуміла, що щастя прийде не в образі юнацького кохання, а у вигляді зрілого, надійного чоловіка, який просто буде поруч, коли це найбільше потрібно.
І це виявилося набагато важливішим, аніж усі передбачення та мрії…
