До кінця зміни він втомлюється, але він лікар, і цим все сказано… Щоправда, молодий ще, тільки тридцять років, але тут працює вже п’ять років.
-Микола Максимович, тут чоловіка привезли, – повідомила помічниця, яка забігла в кабінет. – Чоловік – п’ятдесят років. Дуже слабий…
Повернувся Микола після процедур у свій кабінет нескоро… Глянув яка година.
-Вже дві години, як моя зміна закінчилася… – але тут його обличчя осяяла посмішка. – Зате людині допоміг…
Він зібрався і неквапливо подався додому. Вдома, окрім мами, його ніхто не чекає.
Був одружений, але кілька років тому дружина пішла від нього.
Щось у них зовсім життя не склалося і дітей не завели. Чекали, коли дружина інститут закінчить.
Вона за цей час іншого знайшла, «який не працює ночами».
Після розлучення повернувся Микола до матері. Батька в нього ніколи не було. Бути-то він був, принаймні, має бути…
Мати каже, пішов, коли син ще не народився і більше не з’являвся. Чому пішов? Мати нормально і пояснити не може. Чи то з кар’єрою, чи то ще з чимось пов’язано. Тоді дев’яності роки були…
Але думав Микола зовсім про інше:
-Завтра востаннє йду в ніч і у відпустку! Провести її треба цікаво. Поїду до діда. Там недалеко є чудове озеро. Там дядько, двоюрідні брати. Ось із ними на рибалку і поїздимо. Правда, обоє одружені, сімʼї, клопоти… Хоч і трохи молодші за мене…
Вдома його зустріла мати, як завжди незадоволена. Микола пройшов мовчки на кухню і сів вечеряти:
-Головне мовчати! А то знову сварка буде. Її можна зрозуміти. Скоро п’ятдесят і чоловіка немає.
Та ще й син безглуздий, на старість років без онуків залишить.
Терміново треба одружуватися. Машина є. Квартиру обіцяли.
Він поїв і посміхнувся:
-Дякую мамо!
-Я вже давно онуків маю няньчити, а все з тобою тягаюся…
-Мамо, ти в мене ще молода. Будуть у тебе внуки!
-Сину, у тебе дівчина з’явилася? – з якоюсь надією в голосі спитала мати.
-Ну, є одна…
-Синку, якщо ти найближчим часом не одружишся, я не знаю, що буде зі мною.
-Мамо, все буде добре! Головне не переживай.
-Ти тільки й можеш, що людям допомагати, а тобі хто допоможе.
Він пішов у свою кімнату, сварячись на себе, що сказав матері про дівчину. Став згадувати дівчат, з якими знайомий.
Їх було небагато, але на думку чомусь спадала лише коліжанка Наталка.
-Так їй лише двадцять п’ять, працює у нас рік, далеко не красуня. Хоча, двадцять п’ять це не «всього», а «вже». А мені вже самому тридцять. Наталка… Наталка… Рік ми з нею разом працюємо, а вона мене все на ім’я, по батькові кличе. Адже вона мені подобається! Але якщо звертається по батькові, то… То це означає, що я сам нерішучий якийсь…
Він заснув швидко і снилася йому Наталка. Начебто вони з нею у дідуся в гостях, і катаються на човні озером.
Навколо латаття, а Наталка така гарна. Він зупинив човен взяв три латаття і подав дівчині. Її обличчя опинилося так близько, він обійняв її і… Прокинувся…
-Оце сон! Адже я її зовсім не знаю. Цікаво, вона до мене ставиться тільки, як до колеги, чи… Щось я цього «чи» не помічав, хоч ми з нею принаймні раз на тиждень у нічну зміну залишаємося. Щоправда, ці зміни спокійними рідко бувають».
Знову заснув Микола аж тільки під ранок.
Наступного дня ввечері на зміну. Начебто спокійно. От і Наталка зайшла:
-Здрастуйте, Миколо Максимовичу!
-Здрастуй, Наталко! – радісно промовив він.
-У вас сьогодні гарний настрій! – дівчина, схоже, здивувалася.
-А який у мене зазвичай настрій? – тепер, мабуть, здивувався і сам Микола.
-Робочий, серйозний!
-Наталю, ми з тобою вже рік разом працюємо. Що ти все на “ви” мене називаєш.
-А як називати? – очі у дівчини стали круглими.
-Микола і на “ти”.
-Добре, Миколо Максимовичу… Ой! Миколо… Я піду. Гаразд!
-Іди!
Молодий лікар пішов на обхід. Людей у нього на сьогодні було десятеро. Все в них йшло, як і має бути. Цікавив його тільки вчорашній чоловік, якому він робив процедури.
Зайшов, де той лежав. Чоловік одразу розплющив очі:
-Як себе почуваєте. Максиме Павловичу! – запитав Микола.
-Нормально! – на обличчі чоловіка з’явилася подоба посмішки. – Ви мені процедури робили?
-Так.
-Спасибі вам!
-Давайте, я вас подивлюся.
Микола почав оглядати.
-Я чомусь вас старшим уявляв, – чоловік з вдячністю дивився на Миколу.
-Все нормально! Одужуйте! – оголосив Микола і вийшов.
-Миколо, чай питимеш? – в його кабінет зайшла Наталка. – Ми з вами… З тобою завтра у відпустку йдемо.
-Давай чай!
Кілька хвилин чаювали мовчки. Потім Микола запитав:
-Наталю, а де ти відпустку збираєшся проводити?
-Вдома, мабуть! А ти?
-До діда хочу з’їздити. Там озеро, гори, – трохи задумався він і раптом видав: – Наталко, поїхали зі мною, га?!
-Ви… Ти, що таке кажеш.., – зніяковіла дівчина.
-Вибач, здається, я кваплю події! Давай, завтра… Сьогодні ввечері зустрінемося.
-Гаразд! – закивала та головою.
Любов Тимофіївна замислено сиділа за кухонним столом і посміхалася. І було від чого. У її тридцятирічного сина Миколи, нарешті, налагоджується особисте життя:
-От чому доля до мене така не прихильна? Сама тридцять років тому закохалася у хлопця. Спортсмен красень. Тоді я навчалася у сусідньому місті, жила у гуртожитку. Готова була за ним іти, хоч на край світу. Ось тільки тоді він займався чимось недобрим… Зустрілися якось з ним. Він мені грошей дав, дуже багато на ті часи. Вибачився і сказав, що не треба нам більше зустрічатися. І щоб я їхала в інше місто. Потім уже зрозуміла, що поряд з ним завжди була б не в своїй тарілці… Ось після цього він і десь зник…
На його гроші купила квартиру у цьому місті. Через півроку народився син. Назвала його Миколою.
Так сина без батька виховувала. Виріс він розумним та мужнім. Закінчив інститут, став лікарем. Ось тільки з любов’ю і в нього, щось все не ладналося – одружився, розлучився.
І ось нарешті два тижні тому зустрів дівчину, Наталку. Точніше, знав він її давно, вона в нього працює.
Одразу заяву в ЗАГС і подали. І поїхали до діда в гості. Люди після весілля у весільну подорож їдуть, а у них – навпаки. Син каже – після весілля ще кудись поїдемо, відпустка велика.
Ось тільки не спокійно на серці, одружиться син і піде. Йому вже й квартиру з роботи пообіцяли. Залишуся я на старість зовсім одна…
Добре досить сидіти, через дві години син із невісткою повернуться.
Треба їм приготувати щось. Сьогодні субота, завтра неділя, хоч поговорю з невісткою, як слід. Після весілля все вирішимо. Вони пишне не хочуть. Але все одно мої батьки, брат з племінниками, племінників діти. Усі приїдуть тут недалеко кілометрів сто всього. Друзі та подруги молодих. Колеги. Все одно гостей буде багато…
Ось і двері в коридорі відчинилися. Син із невісткою зайшли. Обоє щасливі.
-Тітко Люба, як ми добре відпочили. На човні каталися, латаття збирали. Я раніше ніколи на човні не плавала.
-Я теж любила… Латаття, – задумливо посміхнулася жінка, видно, згадавши про своє кохання.
Син величезні сумки на кухню поніс:
-Діду, гостинців передав. Сказав, щоб я перед весіллям приїхав він ще смаколиків наготує сільських.
Шумно одразу стало в квартирі. Радісно на душі у матері і водночас неспокійно. Адже зовсім одна через кілька тижнів залишиться. Вдень поки на роботі не так обтяжливо буде. А ввечері, що робити?
-Миколо, Наталко, давайте в кімнаті стіл накривайте! Посидимо, розкажіть, що там у них на селі нового.
-Тітка Люба, а ваша кішка біля порога вмивається, – з усмішкою повідомила невістка.
-Значить, хтось у гості прийде! – відповіла хазяйка з кухні. – Хоча наче нікому й приходити…
-Мамо, це теж нести! – кивнув син на ігристе.
-Неси! Спробуємо, що твій дід передав.
Господиня, повернулася, зачепила рукою вилку, що лежала на столі, і та опинилася на підлозі.
-Точно хтось прийде, – пробурчала жінка, піднімаючи вилку з підлоги. – От тільки немає у нас поки що у місті родичів.
Тільки сіли за стіл як пролунав дзвінок домофону:
-Точно гості, – засміявся Микола і побіг у коридор.
-Доброго дня! – пролунав чоловічий голос у слухавці. – Це Микола?
-Так.
-Я – Максим. Ви мені процедури перед вашою відпусткою робили. А я вам навіть не подякував.
-Заходьте! – хлопець натиснув кнопку.
-Хто там? – виглянула з кімнати мати.
-Наш із Наталкою пацієнт. Ми йому перед відпусткою процедури робили. Схоже, у нього все гаразд!
-Пам’ятаю, – підвелася з-за столу і Наталка. – Це той самотній чоловік.
-Чому самотній? – не зрозуміла жінка.
-За два дні після процедур до нього ніхто так і не прийшов.
Пролунав дзвінок у двері. Микола відчинив двері й одразу зрозумів, що у чоловіка все гаразд.
-Доброго дня! – кивнув той жінкам.
-О, Господи Боже! – пролунав голос хазяйки. – Максим!
-Люба?! – здивовано промовив чоловік.
Вони кинулися назустріч один одному. Жінка обняла його і заплакала.
А Микола з Наталею здивовано дивилися на них, ще не розуміючи, що сталося.
Нарешті, крізь сльози, прошепотіла:
-Як ти тут опинився?
-Так… Він, – кивнув на Миколу. – Мені робив процедури.
-Максиме, це твій син Микола…
-Я ваш син? – здивовано промовив сам Микола.
-Ти мій син? – не менш здивовано промовив чоловік.
-Ходімо за стіл! Що ми в коридорі стоїмо? – схаменулась господиня.
-Де ти був? – спитала жінка, коли всі сіли.
-Тоді поїхав на заробітки. В мене іншого вибору не було. П’ятнадцять років був там. Повернувся до нашого міста. Зв’язки деякі залишилися. З’явилося своя справа. Пішла непогано… А потім заслаб…
Він повернувся і з любов’ю подивився на Миколу:
-Ось, син допоміг.
З хвилину чоловік просто задумливо сидів, потім обернувся до своєї колишньої коханої:
-Хотів тебе знайти, Любо. Але стільки часу минуло. Думав, у тебе родина.
-Ось уся моя сім’я, – кивнула вона на сина та невістку. – Ще батьки в селі.
-А ти, як жила, Любо?
-Як ти тоді сказав, поїхала з того міста, купила тут квартиру. Тут і Микола народився. Твої гроші залишалися. Сама пішла працювати. Ось син виріс. Бачиш збирається одружитися.
-Я допоможу з весіллям! Так я винен перед вами, – одразу промовив гість.
-Та ми…, – хотів заперечити Микола.
-Ні, я мушу хоч якось провину перед вами спокутувати.
Тут заграла мелодія на телефоні у Миколи.
-Отакої! – хлопець підвівся і вийшов на кухню.
-Доброго дня, Миколо! – пролунав бадьорий голос у слухавці.
-Здрастуйте!
-Приїдьте прямо зараз до мене в офіс. Квартирку тобі двокімнатну знайшли. Одразу оформимо і можеш зі своєю нареченою переїжджати.
-Дякую! Їдемо!
Він кинувся до кімнати:
-Мамо, нам з Наталкою треба терміново поїхати, – винувато посміхнувся. – Нам квартиру дали.
-Ого! – радісно сказала наречена.
-Вибачте! – звернувся Микола до чоловіка, поки, не наважуючись назвати його батьком.
Молоді поїхали. Максим із Любою довго мовчки дивилися один на одного, потім жінка запитала:
-Залишишся?
-Так, – кивнув той.
-Назавжди?
-Назавжди…
