Миколі було п’ятдесят два роки. Не старий ще чоловік, можна сказати, у самому розквіті сил.
Він багато працював, обіймав непогану посаду. Були й друзі в нього. З одним навіть із самого дитинства спілкувався.
Ось тільки сім’ї не було, не склалося…
Поки був молодим, міняв жінок постійно!
Подобалося йому, що він такий привабливий і популярний.
Років до сорока Микола став розсудливішим, почав замислюватися про те, що молодість залишається позаду. Зустрів тоді чудову жінку, і цілих два роки вони були разом. Навіть весілля вже планували. Але зненацька вона пішла до іншого…
Микола тоді подумав, що ця карма його таки наздогнала. Стільки прекрасних дівчат він покинув свого часу, ось тепер за це доля йому й «віддячила».
Ну, а більше серйозних стосунків не склалося. Періодично у житті виникали якісь жінки, але це були швидкоплинні зустрічі, або короткочасні романи.
До п’ятдесяти років Микола змирився, що вже не буде одружений, та й дітей у нього вже не буде. Дай Боже, якщо до старості зустріне якусь самотню жінку, яка буде рада проводити з ним вечори. Ну а якщо ні, то він буде один.
Рідних у нього теж майже не лишилося. Батьків не стало, сестер і братів не було. Була троюрідна сестра й племінник, її син. Але з ними вони не часто спілкувалися.
Друзі ж теж усі були одружені. У всіх були сім’ї, у багатьох уже внуки. Тому вони все рідше вибиралися кудись чоловічою компанією, воліючи зустрічатися з дружинами, дітьми, онуками.
Звичайно, Миколу вони завжди кликали, але він відчував себе самотньо. Так, це вік. Раніше його така нісенітниця не бентежила, а ось зараз він все більше замислювався про наближення старості.
Йому зовсім не хотілося ставати буркотливим старим, який розмовляє з телевізором, ходить гуляти з собакою в парк і бурчить до молоді. Але все більше йому здавалося, що це й справді його майбутнє.
Але Микола впокорився. Все одно продовжував знайомитись з жінками, сподіваючись, що зустріне ту саму єдину. Все одно продовжував бачитися з друзями, сприймаючи їхні сім’ї, як і свою. Іноді спілкувався із сестрою, бачився з племінником. І, здавалося, нічого вже в його житті особливо не зміниться.
Але якось на вихідних пролунав дзвінок телефону.
Микола якраз збирався з друзями на природу і думав, що це хтось із них йому й дзвонить. Тому чоловік, не глянувши на екран, взяв слухавку.
– Слухаю, – сказав він, намагаючись однією рукою забрати речі в сумку.
Він зрозумів, що не виходить, і притримав телефон між плечем і вухом.
– Доброго дня, – раптом почувся незнайомий голос. – Це Микола?
Чоловік подумав, що це знову якась реклама і просто поклав слухавку. Часу не було, він і так завжди спізнюється.
Звичайно, він виправдовував себе тим, що друзям їхні дружини допомагають зібратися, а він один, але справа була не в цьому.
І тут знову задзвенів телефон. Тепер чоловік вже глянув на екран і побачив на ньому незнайомі цифри.
– Мене не цікавлять ваші товари, чи що ви там хочете мені запропонувати! – швидко сказав він.
– Миколо, я не з цього приводу дзвоню, – тихо промовив незнайомий жіночий голос. – Це дуже серйозно і стосується особисто вас і мене.
Чоловік сів на диван, не розуміючи, про що взагалі йдеться.
– Так? – сказав він. – А з якого ж приводу ви дзвоните?
– Мене звуть Ірина, мені двадцять два роки, – сказали на тому кінці. – І я, здається… Ваша дочка.
Ну, от тобі й маєш! Точно якісь пройдисвіти. Ось тільки розмова якась цікава.
Микола глянув на годинник, розуміючи, що кілька хвилин він ще має. Підіграє тоді цій незнайомці:
– Серйозно? З чого це ви вирішили, що ви моя дочка?
Дівчина замовкла, ніби не чекаючи такого запитання.
– Мою маму звуть Інна. Інна Музичук.
Посмішка зійшла з обличчя Миколи, а в думках промайнули картинки його отого безтурботного, молодого життя…
…Миколі було близько тридцяти. Молодий, веселий, привабливий. І його від фірми відправили у відрядження у сусіднє місто. Він мав весь день працювати, а ніч була вільна.
Після роботи, Микола вирушив до найближчого кафе. Там сиділи дві подруги і жваво про щось пліткували.
Дівчата були молодші за Миколу, але його це мало бентежило. Він, в принципі, вважав себе теж молодим.
Він до них підсів, вони розговорилися. Одна з подруг через якийсь час поїхала до свого хлопця, а друга, Інна, випускниця місцевого інституту, залишилася з ним.
Потім вони пішли гуляти нічним містом. Вони говорили так ніби багато років були знайомі. Їм було легко, весело разом…
Микола і сам не зрозумів, як опинився у дівчини вдома. Вона на той момент винаймала маленьку квартирку якраз разом із тією подружкою. Але подружка поїхала до свого коханого, і їм ніхто не заважав.
Три дні Микола був у тому містечку. І три ночі провів разом із чудовою дівчиною Інною.
Вона ж проводжала його на поїзд, коли відрядження закінчилося. Він хотів дати їй свій номер телефону, але дівчина відмовилася.
– Все одно ми не маємо майбутнього, – сказала вона.
І Микола з нею погодився. Але він назвав їй своє прізвище на випадок, якщо вона захоче його знайти. Щоправда, вже через місяць він про Інну й не згадував, у нього тоді закрутився роман з іншою дівчиною. Так, він був в молодості таким…
– Миколо, ви тут? – почувся голос у слухавці, повертаючи чоловіка до реальності.
– Так, я тут. А чому ви вирішили, що ви моя дочка?
– Мама розповіла. Її не стало… Місяць тому.
– Господи… Мені дуже шкода. А що сталося?
– Вона дуже занедужала. Пізно схаменулися. Але вона розповіла мені про те, хто мій батько. Назвала ваше ім’я і прізвище, а потім показала фото. Ви тоді зробили фото, а мама його роздрукувала і зберегла. Звісно, більше двадцяти років минуло… Але все ж таки. І я знайшла вас у соцмережі, а потім знайшла ваш номер.
Микола мовчав. Дуже складно було все це зрозуміти.
– Чому вона мені не сказала про дитину? – тихо спитав він.
– Мама казала, що ви були не готові до сімейного життя. Не хотіла вас одружувати на собі, – відповіла Ірина. – А тепер у мене немає нікого. Я розумію, що у вас, мабуть, своє життя, сім’я… Я в жодному разі не нав’язуюсь. Я просто…
– Іро, – зупинив її Микола. – Давай зустрінемося. Я дуже хочу з тобою познайомитись.
– Давайте, – видихнула дівчина.
Поїздку на природу Микола скасував. Ще б пак, така новина! Звичайно, дуже складно було все це усвідомити, чоловік навіть не міг збагнути, що він відчуває. Але він хотів познайомитися зі своєю… Дочкою!
Іра виявилася милою дівчиною. Вона дуже нервувала, коли вони зустрілися в кафе. З собою вона принесла їх із мамою фото і своє свідоцтво про народження.
– Я не хочу, щоб ви думали, що я якась шахрайка, – пояснила вона.
– Та я, начебто, й не мільйонер, щоб пройдисвіти зліталися, – посміхнувся Микола. – І я тобі вірю, я пам’ятаю твою маму.
Вони багато говорили. Іра розповідала про своє дитинство, про маму. Казала, що мама її вийшла заміж, але сімейне життя не склалося. Із вітчимом Іра не спілкується. І дітей більше у її мами не було, тож вона залишилася зовсім одна. І від розпачу вона вирішила знайти батька.
– Мені так шкода, що я про тебе нічого не знав, – похитав головою Микола. – Я хотів би бути у твоєму житті, хотів би спостерігати, як ти ростеш. Знаєш, моє сімейне життя теж не склалося. Я не був одружений, я не маю дітей. Точніше, – посміхнувся він. – Виявляється, є дочка. Ось тільки я про це не знав…
Проговорили вони зо три години. А згодом домовилися, що ще обов’язково побачаться.
Тієї ночі Микола ніяк не міг заснути. Йому було дуже шкода, що Інні самій довелося поратися з маленькою дитиною. Але водночас він сердився. Вона сама вирішила, що йому не потрібна дочка, а от у нього забула спитати! Так, він розумів, вона не хотіла розчаруватися. Але тепер йому недобре, у нього весь цей час була дочка, а він навіть не зміг взяти участь у її житті.
Але він був радий, що Іра знайшла його. У нього з’явився шанс хоч якось надолужити втрачене. Тому він вирішив, що тепер точно братиме участь у долі дочки.
На наступній зустрічі Микола з’ясував, як Іра живе. У них із мамою була квартира, яка дісталася дочці. Але Іра переїхала сюди, у місто, де жив батько. Тут ціни дорожчі, тому поки вона ту квартиру здає в оренду, а тут винаймає.
Микола запропонував переїхати до нього, щоб Іра могла назбирати грошей, а потім, продавши житло у своєму місті, купити тут щось хороше.
Чоловікові постійно хотілося чимось побалувати, пригостити Іру, допомогти їй. Він купував їй подарунки, влаштовував якісь свята. Вони багато розмовляли, він познайомив її зі своїми друзями. Розповів, що в неї є брат, щоправда, якийсь там чотириюрідний, але то таке.
А через пів року Іра вперше назвала його татом… Він після цього вийшов на балкон наче треба поговорити по телефону, а сам стояв і… Плакав.
Через два роки Іра вийшла заміж. І коли в неї з’явилася дитина, новоспечений дідусь і зовсім став нестримним.
Почав надолужувати все те, що свого часу пропустив зі своєю дочкою.
Тепер уже Микола не відчував себе самотнім.
Він ще й жінку зустрів, з якою планував разом зустріти старість.
Але головне, в нього були дочка, зять і онук!
І тільки зараз Микола почав розуміти, що він мало не втратив щастя під назвою «родина»…
