– Миколо, привіт! А хто це з тобою?! – гукнула через огорожу цікава сусідка по дачі.
Микола, який заходив у хвіртку свого будинку під руку з якоюсь панянкою, примружився.
– Привіт, Ігорівно! А ти все на спостережному посту чергуєш? – привітався Микола, посміхнувшись. – Ось одружитися надумав. Майбутню хазяйку привів. Сама ж знаєш – хазяйство у мене велике. Треба дізнатися, чи впорається Олена.
– Олена, значить? Ну що ж, гарне ім’я! – кивнула Ігорівна. – Дивіться, Олено, Микола у нас наречений завидний, хазяйновитий, руки золоті. А ви надовго? Чи на сезон?
– Іди давай, не відволікай нас, – відмахнувся від сусідки Микола, відчиняючи двері до хати і пропускаючи гостю.
– Олено, забігайте на чайок, – гукнула навздогін Ігорівна і чомусь засміялася.
– Дивна жінка, – здивувалася Олена, заходячи в хату. – І що значить – на сезон?
– Не зважай, у нас сусіди наймають працівників на сезон, ось вона й вирішила, мабуть… Ну… Простакувата жінка, що з неї взяти?! – Микола обійняв наречену і попередив:
– Це місцева пліткарка. І взагалі, поменше з місцевими спілкуйся…
У будинку був ідеальний порядок. Хіба що трохи пилу осіло за той час, поки дача пустувала. Олена ходила і захоплено роздивлялася будинок.
– Слухай, Миколо, невже ти все це сам зробив? – вона показала на симпатичні штори, на скатертину та серветки на столі.
На кухні були майстерно вишиті лляні рушники.
– Ось ще, – хмикнув Микола. – Намагалися до тебе тут мене причарувати дівки. Ти ж розумієш, що я мужик видний і самотній. Ось і підбивали до мене клинці всі кому не ліньки. Та тільки я на тебе чекав. І дочекався!
Олена зашарілася. Микола і справді, був видним чоловіком. Хоч і невисокий, але кремезний та міцний, з густою сивою шевелюрою та хитринкою в сірих очах. До того ж з квартирою і дачею на додачу.
Познайомилися вони на міському ринку, коли Микола купував собі саджанці ягідних кущів, а Олена зазирнула туди по насіння петрушки, яку висаджувала в квартирі на підвіконні.
– Красуне, бери три пакетики, – закликав Олену продавець насіння. – Зроблю знижку.
– Та куди мені стільки? – відмахувалася від нього жінка. – Я сама живу, мені багато не треба.
– О, а в мене грядка пустує на дачі. Якраз під вашу петрушку, – нахилився до Олени чоловік, що стояв поруч із саджанцями якихось кущів. – Може, об’єднаємо зусилля?
– А що скаже ваша дружина? – усміхнулася Олена, оглянувши чоловіка.
Симпатичний, хоч і старший за неї; одягнений добре, модна стрижка.
– Я, на жаль, вдівець, – зітхнув чоловік і посміхнувся, – але ви розтопили моє серце.
Так вони познайомились. Микола доглядав Олену тиждень, а потім зізнався:
– Оленко, мені так добре з вами, спокійно і так шкода розлучатися. Я їду на дачу, на весь сезон. От якби ви поїхали зі мною! Ми б їздили звідти на роботу разом і з роботи теж дорога недовга.
Олена подумала та й погодилася.
– Ну а що я втрачаю? – розмірковувала вона. – Діти виросли, живуть своїм життям, про матір згадують, тільки коли трапиться щось чи гроші потрібні. Чоловіка немає, навіть кота немає. А раптом це моя доля?!
На момент приїзду на дачу Микола та Олена вже перейшли на «ти». Заява господаря дачі про одруження не залишила байдужою ні Олену, ні сусідку Ігорівну. Щоправда, перша була вражена такою сміливою заявою, а другу вона розсмішила.
Весь сезон Олена працювала на ділянці, не покладаючи рук. Грядки до літа зазеленіли свіжими вітамінами, у теплиці зав’язалися огірочки з помідорами, скрізь панував порядок, бур’янам не було дано жодного шансу.
Микола теж не відставав від неї – копав землю, носив воду, рубав дрова. Загалом вся чоловіча робота лежала на його плечах. Збоку можна було подумати, що це чоловік і дружина, які давно живуть разом так проводять час.
Якось Ігорівна зазирнула через паркан до Олени, коли Микола поїхав до міста за якимись інструментами.
– Ну що, сусідко-наречена, на чайок зайдеш? Чи Микола не дозволяє? – засміялася вона.
– Та чому ж, – знизала плечима Олена. – Зайду. Та й Микола мені вказувати не буде.
Вона пробула в Ігорівни півтори години і прийшла додому перед самим поверненням Миколи.
– Ти чого така задумлива? – поцікавився Микола.
Він помітив зміни у поведінці Олени.
Та посміхнулася. Вона вже знала всю правду…
– Та ось, подумала, як, мабуть, важко втрачати близьку людину… Живеш так, живеш і раз – нема людини! – замислено глянула вона на Миколу.
– Перестань! Якщо ти про мене, то давно це було, вже все забулося. Тепер я маю тебе! Не знаю, що б я без тебе робив?! – він пригорнув її до себе і підморгнув.
День за днем, тиждень за тижнем, ось уже і врожай скоро збирати. А врожай цього сезону хороший вийшов: огірочок до огірочка, морквинка до морквинки, гілки ягідних кущів гнулися від ягід, помідори різних сортів тішили око.
А ось із настроєм Миколи щось трапилося, ніби підмінили мужика. Почав чіплятися до Олени з будь-якого приводу. Та й розмов про весілля більше не заводив.
– Чому ти теплицю не закрила на ніч? – чергова претензія до Олени зранку.
– Микольцю, ти що, тепло вночі, у тебе ж зіпсується увесь врожай! – намагалася пояснити йому жінка.
– Ти вчити мене надумала? – різко сказав він. – Мені краще знати! Можна подумати, у тебе город був колись. Крім петрушки на підвіконні ти нічого і не бачила у своєму житті мабуть?!
– Даремно ти так, Микольцю, – образилася Олена, – у батьків будинок у селі був, тож я знаю, що і як росте і за яких умов. Будь ласка, якщо ти так хочеш, я більше і пальцем не доторкнуся ні до чого.
– Ну гаразд, гаразд, – пом’якшав Микола, – але радься зі мною, все одно.
До речі, ти вмієш варення варити? Ягоди збирати час, інакше опадуть усі.
Олена тільки кивнула, подумавши про себе: «Ну ось, почалося!»
Поки жінка займалася збиранням ягід та варенням, Микола був сама люб’язність. Як тільки повні банки зайняли своє місце в коморі, претензії та причіпки почалися з новою силою. Олена на той час уже думала, як почати вивозити врожай, щоб їй хоч щось дісталося.
– Микольцю, що відбувається? – не витримала Олена одного разу і запитала прямо.
Микола хотів уже розізлитися і грубше відповісти їй, як раптом задзвенів його телефон. Він схопив слухавку і в міру того, як слухав співрозмовника, почав змінюватися на обличчі, відповідаючи тільки однозначно: «Так» чи «Ні». Спочатку це було здивування, потім переляк.
– Що трапилося? – намагалася дізнатися Олена в нього, але той тільки відмахувався і продовжував слухати.
– Так, так, добре! Зараз подивлюсь. Але мені треба покласти слухавку, – нарешті сказав Микола.
Руки його помітно тремтіли.
Він скинув виклик і поліз у повідомлення.
– Ти можеш сказати, що сталося? – наполегливо повторила Олена.
– У мене намагаються зняти гроші з карток. Зателефонували зі служби безпеки, сказали, що потрібно змінити пароль. Та де це повідомлення?! – нервово тицяв по екрану телефону Микола.
– Микольцю, та цим хитрощам вже двісті років! Ти ніби не в цьому світі живеш! Якщо скажеш цим пройдисвітам код, тоді точно всі гроші знімуть з карток.
– Звідки ти така розумна взялася? – сарказм так і прозирав у цьому питанні Миколи. – Все вона знає, все вміє! Не жінка – мрія!
– Я серйозно, Микольцю. Навіть не думай говорити їм код, – Олена ще сподівалася, що розум переможе, але все марно.
– Не лізь, коли тебе не просять! – сказав Микола. – Іди, краще збирай помідори.
Олена знизала плечима.
– Я тебе попередила, потім не скаржся…
Дзвінок на телефон Миколи повторився. Олена чула, як він говорив пароль з СМС співрозмовнику, і їй нічого не залишалося, як посміхнутися і чекати на подальший розвиток подій.
За кілька хвилин з хати пролунав вигук:
– Пройдисвіти!
Далі йшла якась заплутана гра слів.
Микола сидів червоний і важко дихав.
– Що таке? – Олена вже підозрювала у чому справа.
– Ти знала! Ти з ними разом! – обурився Микола. – Вони зняли гроші з моїх карток. А там була кругленька сума! Я збирав на нову машину!
– Микольцю, заспокойся, – строго відповіла Олена. – Чи не я ж тебе попереджала, що це пройдисвіти? Але ж ти вважав мене за нерозумну. Ось тобі й результат!
– Це ще не все! Вони оформили кредит, – похмуро продовжував Микола. – Де я зараз візьму такі гроші?
– Скільки треба? – поцікавилася співмешканка.
Микола назвав суму. Гроші були не такі й великі, але закрити кредит у Миколі не було можливості.
В Олени ця сума була, але віддати йому просто так гроші вона не збиралася. До того моменту в неї вже були думки, що треба поступово вивозити плоди своєї праці, поки Микола з нею не розбігся. А тепер у її голові і зовсім склався чудовий план! За такого плану навіть перевозити нічого не доведеться.
– Я можу дати тобі гроші, щоб закрити кредит, – спокійно сказала вона. Микола ожив, надихнувся. – Ти продаси мені дачу за ці гроші.
– Ти зовсім вже?! – витріщив очі Микола, дивлячись на неї. – Та вона коштує вдвічі дорожче, якщо не втричі! Нахабство твоє не знає меж! Та я продам її за чотири такі суми!
– Удачі! Поки ти шукаєш покупця, вони ще один кредит візьмуть і відсотки набіжать там ще ті. Доведеться банку віддавати і будинок, і квартиру, – Олена вже блефувала, але їй було зовсім не соромно після того, як вона побувала в гостях у Ігорівни.
У пам’яті з’явилася розмова між ними:
– Бачу, жінка ти порядна, – наливаючи чай Олені, почала Ігорівна. – Тому хочу застерегти тебе. Микола не одружиться ніколи. До тебе тут, знаєш, скільки жінок бувало? Я з рахунку збилася. Микола – хитрий, знайомиться з жінкою, бажано, самотньою, обіцяє одружитися, але спершу треба подивитися як вона господарює, так би мовити.
Привозить вже не перший рік на початку сезону наївну «наречену» до себе на дачу, і вона працює у нього з весни до осені. А коли врожай зібраний, порядок перед зимою наведений, Микола свариться з «нареченою», і вона їде ні з чим. Така схема. Ось і ти потрапила на його вудку. Може, провчиш його? Настав час хоч комусь поставити його на місце.
– Та вже ж, – замислилася тоді Олена, вислухавши сусідку, – бувають же ж такі на світі. Дякую вам, Ігорівно, за те, що очі мені відкрили. Я подумаю, як приструнити його.
…І ось доля сама «віддячила» Миколі, Олені навіть робити нічого не довелося. Вона вже викликала таксі і навантажила великий кошик, щоб поїхати і забрати з собою частину врожаю, але потім згадала всіх цих ошуканих жінок.
– Ну то що, продаєш дачу чи я їду?! – повторила свою пропозицію Миколі жінка.
– Накинь ще хоч трохи грошей!
– Удачі! – Олена демонстративно встала і, підхопивши кошик та сумку, зібрану заздалегідь, пішла до виходу.
– Стривай, я згоден! – крізь зуби процідив Микола.
У місто їхали мовчки. У нотаріуса швидко склали договір купівлі-продажу, сторони підписали його та поїхали у банк, завершити угоду передачею готівки.
Залишивши Миколу в банку вирішувати з кредитом, Олена повернулася на дачу, зібрала речі Миколи і виставила на веранду, поклавши зверху баночку варення і кошик овочів, як втішний приз.
Замок вона змінила, підозрюючи, що розумний Микола вирішить по-родинному попроситися назад.
Ось тільки навчена гірким досвідом жінка тепер працювала на дачі для себе, а не для чужого чоловіка.
Навіть якщо той обіцяв одружитися.
– Олено! На чай зайдеш? – бачучи, що Олена приїхала на дачу з новим замком, спитала сусідка.
– Краще ви заходьте до мене! Будемо святкувати новосілля! – усміхнулася Олена. – Я тепер тут хазяйка!
