Микола з Тетяною були однокласниками, але вже років п’ять вони один одного не бачили.
І тут раптом випадково, тридцять першого грудня, зустрілися на вулиці!
Вони розговорилися, і домовились шостого січня разом сходити на ковзанку. Як це було раніше, коли вони навчалися у школі.
І ось шосте січня настало. Вони по–дружньому привіталися, одягли ковзани, і, взявшись за руки, каталися по льоду.
– Ну, і як ти зустрів цей Новий рік? – запитала Тетяна хитро дивлячись на Миколу.
– Нормально! – знизав той плечима. – Як завжди, у компанії друзів. А ти?
– І я нормально, – весело відповіла Тетяна. – Скажи, Микольцю, а ти цього разу загадав якесь бажання на Новий рік? Якесь таке заповітне, га?
– Ох, бажання… – Микола засміявся. – Ми на вулиці в той час були. Реготали і гралися в сніжки. Не до бажань мені тоді було.
– Значить, у вас було весело?
– Дуже весело.
– І ми мали веселощі, – сказала Тетяна. – Але я все–таки встигла щось загадати. Сказати, що я загадала?
– Ну, скажи, – знизав плечима Микола.
Тетяна нахилилася до Миколи і щось прошепотіла йому на вухо.
Микола раптом аж відсахнувся від неї. Він так і оторопів від почутого.
– Так, так, – весело засміялась Тетяна. – Я загадала, щоб цього року ти в мене закохався!
– Це жарт у тебе був такий, так? – спитав він, безглуздо посміхаючись.
– Ні, не жарт, – похитала Тетяна головою. – Це я заради експерименту таке загадала.
– Якого експерименту? – не зрозумів Микола.
– Новорічного!
– Не зрозумів, – Микола зробив незадоволене обличчя.
– А що тут незрозумілого? – безтурботно знизала вона плечима. – Я подумала, треба перевірити, чи справді бажання новорічні виконуються? Ми ж весь час загадуємо щось, а потім про ці бажання забуваємо. І не зрозуміло, виповнилося воно чи ні. Ось я і вирішила загадати таке бажання, про яке важко забути. Це мій новорічний експеримент.
– Мені здається, це безглуздий експеримент, – чесно зауважив Микола. – Якщо в нас один до одного немає жодних почуттів, навіщо таке загадувати?
– Скажи чесно, Микольцю, ти після новорічної ночі про мене хоч трохи думав?
– З якого дива?
– Ну просто так. Може, я випадково тобі згадалася, ні з того, ні з сього? Ні?
– Ні, – серйозно відповів Микола.
– А вчора? Ти про мене не думав?
– Не думав.
– Як же ти не думав, якщо ти мені вчора подзвонив?
– Так я ж подзвонив, щоб дізнатися, чи не змінилися в тебе плани щодо ковзанки.
– Значить, все–таки, думав, – помахала вона йому весело пальчиком.
– Та ні, – вперто повторив він. – Просто я обіцяв тобі подзвонити. Коли ми з тобою тридцять першого зустрілися випадково. Обіцяв і зателефонував.
– Микольцю, ти ж міг взагалі сьогодні не приходити. Правильно? Ми ж з тобою не бачилися п’ять років, і раптом ти турбуєшся, чи не змінилися у мене плани. Навіщо?
– Але ж ми домовилися.
– Ну і що? Зараз людям один на одного всеодно.
– Я не такий, – Микола трохи розізлився. – Хіба ти не знаєш?
– Я знаю, – кивнула Таня. – Ти й у школі був завжди таким.
– Яким?
– Класним. І всі дівчатка у класі в тебе були закохані. Всі, окрім мене.
– Що справді?!
– Ага. Тому я й погодилася з тобою зустрітися на ковзанці, коли ти запропонував. Приємно поспілкуватися з хорошим хлопцем.
– Ну, дякую, Тетянко… – Микола трошки розгубився, не розуміючи, що йому далі говорити, і як поводитися з цією дивною однокласницею.
– Та годі тобі, розслабся, – вона підбадьорливо йому посміхнулася. – Моє новорічне бажання, Микольцю, ні до чого тебе не зобов’язує. Зараз покатаємося годинку, і знову розбіжимося в різні боки на п’ять років. А може, й на більше. Зате я знатиму, що новорічний експеримент не пройшов даремно.
– Як це – не пройшов даремно? Я ж у тебе не закохаюся!
– Ну і що? Тепер я знатиму, що загадувати щось у такі хвилини, це лише порожня гра.
– А якби твоє бажання збулося?
– В сенсі? – тепер уже Таня подивилася на нього з подивом.
– Я кажу – якби, – зніяковів він. – Якби справдилося б твоє бажання, тоді б ти що подумала?
– А ось це цікаве питання… – Таня замислилась. – Якщо недолуго загадане навмання бажання в певні хвилини збувається, значить у цей момент насправді з простором і часом над нашою головою щось трапляється…
– А твоє бажання було точно загадане навмання? – Микола уважно подивився на Тетяну.
– Ну звісно ж! Я ж тобі казала, що це є новорічний експеримент. І тому досить про це. Давай краще кататись…
Через годину вони, втомлені, але задоволені, так само весело попрощалися, вже ні про що не домовляючись.
Але прийшовши додому, Микола раптом зрозумів, що думки про Таню не хочуть іти з його голови. А ще згадалися раптом шкільні роки, іспити, останній дзвінок. І у всіх цих спогадах на передньому плані була Таня…
Цілу ніч він не спав, згадуючи, як вони каталися з однокласницею по льоду, і як Таня весело сміялася…
…Наступного ранку його рука сама потяглася до телефону, сама набрала її номер.
– Привіт… – здивовано привіталася з ним Таня. – Ти чого, Микольцю. Ти вже?..
– Що вже? – вдав він, що не розуміє її питання. – Я просто так зателефонував. І цей… Може, зустрінемося сьогодні? Погуляємо. У кіно сходимо. Робити все одно нічого. Вихідні. Зустрінемось?
– Звісно, – як нічого й не було, – сказала вона. – Я така рада, Микольцю, що ти мені подзвонив! Так рада!
І вона знову засміялася своїм чарівним сміхом…
А через пів року вони сиділи за весільним столом і весело сміялися згадуючи їх «новорічний експеримент»…
