Валентина Петрівна була вже жінка у віці. Вона любила попліткувати і одразу бачила людину наскрізь – це вона сама так казала.
Валентина давно була на пенсії. Усі, хто її знав, називали її просто – Петрівна.
Жила вона у девʼятиповерхівці на першому поверсі, а її вікна виходили у двір поряд з під’їздом.
З кухні у вікні вона бачила усіх і все!
Хто прийшов, пішов, приїхав і поїхав, хто на лавці просто так нудьгує, хтось розмовляє, чи важливі проблеми вирішує, а в когось і кохання пізніми вечорами…
Петрівна багатьох знала. Зі свого та сусіднього під’їзду всіх могла перелічити, а з дальніх під’їздів майже всіх.
Вона була завсідницею лавки біля під’їзду, яку змайстрував добротно її сусід зверху Микола Іванович.
Той усе життя пропрацював теслею, от і постарався заради спільної справи.
Раніше біля їхнього будинку був пустир, але потім на його місці збудували ще дві дев’ятиповерхівки і великий дитячий майданчик.
У сусідньому будинку квартири видавали колись співробітникам заводу.
Петрівна і там багатьох знала, адже вона була старожилка цих місць.
Жила в тому будинку молода сім’я, дочка давньої приятельки Петрівни, з якою вони колись разом працювали.
Донька приятельки Ганна жила з чоловіком Миколою та двома дітьми – донькою Марійкою і сином Сашком.
Жили вони на шостому поверсі. Петрівна часто спілкувалася з ними.
Микола працював начальником цеху на заводі. Сім’я була міцною та щасливою. Вони завжди були доброзичливими, посміхалися і було видно, що у них все гаразд.
Всім здавалося, що їхні стосунки просто ідеальні!
І в тому самому під’їзді на третьому поверсі жила ще одна молода родина – Надія та Сергій, із донькою.
Симпатичні, завжди дружні, але Петрівну щось в них насторожувало…
З Надією вона майже не спілкувалася – привітається і все. А от з її чоловіком ще могла перекинутися кількома словами.
Петрівна й сусідкам говорила:
– Ох, не довіряю я цій Надійці, аж надто погляд у неї хитрий.
– Та ти що, Петрівно! – ахали й охали сусідки. – Надійка сама доброта і Сергія любить!
– Ну, не знаю не знаю… – хитала головою старенька. – Недолюблюю я її. А я вже ж розбираюся в людях! Скільки їх через мене пройшло, таки все життя пропрацювала в медсестрою…
…Якось обидва будинки вразила новина. У сім’ї Надії сталося нещастя – не стало її чоловіка Сергія, який працював у цеху під керівництвом Миколи.
Сталося все в цеху… Всі, як могли намагалися чимось допомогти Надії. Вона залишилася одна із дев’ятирічною донькою…
Особливо Микола допомагав їй, мабуть, відчував свою провину, хоча ні в чому не був винен.
Але, напевно, тому що чоловік Надії був у підпорядкуванні Миколи та ще й сусіди по під’їзду були друзями, тому й надавав допомогу вдові.
Вони на роботу часто їздили разом…
Звичайно всі знають і розуміють, скільки в квартирі чоловічих справ – потрібно і кран полагодити, і замок поміняти. То з ринку мішок картоплі привезти треба, або ще щось, то причепити поличку, та мало що. А після того, як не стало Сергія, Микола почував себе ніби винним і намагався всіляко допомогти вдові і її доньці…
…Минуло кілька місяців, і Надія вже вирішила, що Микола повинен у всьому допомагати їй.
Микола вже й привозив її з супермаркету і, вивантажуючи пакети з продуктами, не дозволяв їй піднімати важке, сам брав і ніс у під’їзд…
…Якось Петрівна зловила момент і побачивши Надю, запитала:
– Надіє, а що Миколка тобі зобов’язаний чимось, що ти так навантажуєш його своїми проблемами? У нього ж своя родина є, що ти все крутишся біля нього? Що ти все лізеш до нього?
– Не твоє це діло, Петрівно. Сидиш, то й сиди мовчки. А я якщо захочу, то взагалі заберу до себе Миколку! І тебе не спитаю! Так що мовчи, – хитро відповіла та, і ще додала кілька таких слів, що навіть Петрівна, яка в житті всяке чула, оторопіла.
Правда потім отямилась, але Надія вже відкривала свій під’їзд…
– Ні, Івановичу, ти чув, ти чув, як свариться ця Надька! А робить із себе таку… Нема ради!
Микола Іванович кивав головою на знак згоди із сусідкою…
…Після цього випадку пройшов буквально місяць, і знову незвичайна новина здивувала обидва будинки.
Микола пішов від Ганни до Надії, а вірніше дружина його виставила з квартири!
…Якось Микола вкотре по-сусідськи вирішив піти до Надії.
– Ганнусю, я схожу до Надії, – сказав він дружині. – Вона попросила замінити кран на кухні. Підтікає він у неї. Переживає, що до сусідів вода затече…
Микола пішов і щось довго його вже не було.
Ганна, до речі, вже про щось здогадувалася, але свої підозри поки що тримала при собі.
Жінка вирішила вирішила сходити до сусідки – глянути що там і як.
Ганна підійшла до дверей і здивувалася – вони виявилися незамкненими.
Ганна тихо відкрила двері на кухню й очам своїм не повірила!
Надія цілувалася з її Миколкою..
– Так ось навіщо ти запрошуєш мого чоловіка?! – галасувала Ганна. – Якось підозріло часто крани у тебе течуть! А в тебе звісно, тут справ повно! Я прямо відчувала недобре… – перевела погляд на чоловіка Ганна. – Хай, думаю спущусь, щось затримався чоловік… А двері треба зачиняти! Так захопилися, що й про двері забули? А ти що там помічник?! Допоміг! Прийдеш додому і збереш свої речі!
– Ганно, припини галасувати. Я й сам збирався йти. Ми з Надійкою вирішили жити разом. Це навіть на краще, що ти зараз усе дізналася, – сказав Микола.
– Так, ми з Миколкою любимо один одного, – нахабно говорила їй у вічі Надія.
– Щоб ноги твоєї у моїй квартирі більше не було! – сказала Ганна до чоловіка, розвернулась і пішла.
Вдома вона дала волю сльозам, добре не було дітей удома.
Незабаром Микола зібрав речі й пішов до Надії. Обидва будинки вирували, обговорювали те, що сталося, шкодували Ганну і осуджували Надію.
– А ви мені не вірили, що Надька ще та! – говорила Петрівна. – Я ж казала.
Петрівна розповідала свої здогади сусідкам на лавці:
– Я так думаю, Надька зі своїм, напевно, поміняють квартиру і поїдуть. Ну як жити разом в одному під’їзді з Ганною? Та й сусіди тепер не поважають Надьку, а раніше шкодували… Уявляєте, чоловік покинув дружину та рідних дітей, пішов до іншої на два поверхи нижче й виховує тепер чужу дитину! Це ж справжня зрада!
…Невдовзі Ганна подала на розлучення, діти незлюбили батька. Сім’я, яка раніше здавалася ідеальною, розпалася. І ніхто звичайно не знав, чи став щасливий Микола з Надією?
Але очевидно було, що свою дружину і власних дітей він зробив нещасними на все життя.
Виходить, що одних він зробив нещасними, а інших полюбив?
Але чи це любов, коли одним робиш добро, а іншим ні?
А одного разу зустрівт Микола доньку, чотирнадцятирічну Марійку і спитав, як у неї справи.
На що вона відповіла:
– Яке твоє діло до мене?! Бачити тебе не хочу і не можу, і не підходь до мене ніколи, зрозумів?! Зрадник!
– Колись ти все зрозумієш, дочко… – зітхнувши, відповів Микола.
– Я тебе ніколи не зрозумію! Зрадником залишишся для мене назавжди і для мого брата теж. Нас із мамою та Сашком ти покинув, а виховуєш чужу дочку. Мама тепер тобі колишня дружина. А ми тобі хто?! Колишні діти?!
…З того часу минуло багато років. Діти виросли і вже самі завели своїх дітей.
Але онуки з Миколою теж не спілкуються…
А найдивніше у всьому цьому те, що ні одна родина, ні інша, чомусь не продали квартири і не виїхали з цього будинку!
Невже їм ось так комфортно перетинатися багато років у дворі, при цьому один одного дуже недолюблюючи?
