Микола просто не вірив своїм очам!
Андрій з дружиною йшли по тротуару під ручку. Йшли повільно, а потім зайшли в магазин і він собі…
Взяв пінного! Та не одне, а два!
Микола аж оторопів від побаченого.
…Була п’ятниця. Вечір мав бути важким, але Тамара сказала:
– Ні, я тобі сказала.
Сказала вона це не відволікаючись від сковорідки, на якій смажила картоплю.
До картопельки хотілося солоних огірочків, чорного хлібця з салом і трі-і-шечки біленької.
У крайньому випадку пінного.
Микола важко зітхнув і пішов на подвірʼя, поклавши руки в кишені штанів.
Він стояв спостерігаючи за своїм другом Андрієм та його дружиною.
Андрій був одягнений з голочки, дружина в червоній сукні з розрізом на боці.
Ідуть обоє, сяють.
Задивився на них Микола, а коли друг купив собі пінного, то взагалі оторопів.
Щоб Оленка Андрію дозволила купити таке і ще й усміхалася?! Ну, це прямо подія століття!
Коли Андрій із дружиною підійшли до під’їзду і порівнялися з Миколою, друг акуратно забрав свою руку від дружини і простягнув Миколі.
– Доброго вечора, доброго вечора, – повторив Микола, потискаючи руку Андрія, і навіть легенько кивнув Оленці, щоб відповідати ситуації.
– А ми ось із вистави йдемо, – виправдовуючись, похвалився Андрій.
– А я ось із хати вийшов, – теж похвалився Микола.
– Оленко, ти не проти, ми постоїмо, чи провести тебе до дверей?
– Ні, дякую, любий, стійте, звісно, сама дійду!
У Миколи відвисла щелепа.
– Прикрий рота. Бачиш, яка в мене дружина! Ось, – Андрій показав великий палець.
– Та бачу я, – кивнув Микола у бік двох пляшок пінного в руці друга.
– А-а-а, так. Це я тобі другу взяв!
– Мені?! – Микола вже навіть перестав вірити, що це не сон.
– А кому ж іще? Мені дві ні до чого, а на пару з тобою якраз. Тамара ж твоя не дозволить.
– Не дозволила. Вже…
– Ну ось!
– Ні, Андрію, ти мені скажи, що за разючі зміни там у вас? Загуляв може? На роботі не був?
– Чому ж це? Не гуляв я. І на роботу їздив. Все як має бути. У мене тепер почалося інше життя.
– Це як? – здивувався Микола.
– Якось їду я, значить, на роботу. А попереду дві пані сидять, розмовляють. Одна іншій читає якісь поради для чоловіків, щоб зробити жінку щасливою, сміються. Мовляв, жоден на таке не здатний. Нема таких. Послухав я, послухав і вирішив спробувати. А може, я весь цей час не так жив, не те робив? Так і сталося.
– Хах, щасливою зробити! Вони самі не знають, що хочуть! Зараз одне, через годину інше.
– Так воно то так, – Андрій зробив ковток і продовжив: – Але два моменти з тих порад я вловив. Перша – це хвалити її, захоплюватися. Пересмажила курочку, а ти їй і кажеш:
– Оце ти вгадала! Мені сьогодні якраз дуже засмаженої курочки хотілося, аж отакої.
Не встала тебе зранку провести на роботу:
– Молодець, спи, мені дружина бадьора потрібна, виспана.
І найголовніше – щодня треба дружину так би мовити, на розмову виводити, щоб вона негативу, що за день накопичиться, позбавлялася.
Слухати, звісно, теж потрібно, що вона там лепече, а відповідати не обов’язково, на щось звернути увагу то вона рази два, а то й три повторить. І все!
Не повіриш, як одразу заживете! Дружина ласкавою стане і шовковою. Ти їй “дякую”, а вона тобі “будь ласка” і не одне, а в стократному розмірі.
Все тобі зробить!
Микола сховав пінне за спиною, помітивши силует Тамари у вікні.
– Микольцю, вечеряти ходи, годі ляси точити! – гукнула вона.
– Ну, дякую, Андрію, і за пораду і за все, – сказав Микола.
Піднімався він, до свого поверху в роздумах. Невже так все просто? Він вирішив, що нічого не втратить, якщо спробує. Гірше точно не стане…
– О, вже погуляли! – почала з порога Тамара. – Андрій вже, друзяка твій, пригостив? Давай, руки мий і до столу.
– А я вже, – заявив Микола. – Швидко поїмо й піду на балконі шафу збирати, щоб тобі не заважати відпочивати.
Тамара аж обернулася і застигла з виделкою в руці, дивлячись на чоловіка.
– Шафу? – вона поставила перед Миколою тарілку, і доторкнулася до його чола. – Нормальна наче температура. Ти ж цю шафу два роки тому почав збирати!
Микола кивнув і продовжив смакувати картоплю.
– Лечо будеш? – запитала Тамара.
– Буду.
– Огірок дістати?
– Давай.
Дружина поставила на стіл ще дві тарілочки і сіла поряд.
– Ох, пощастило мені, Тамаро! – раптом заспівав Микола. – Так як ти ніхто не готує. Смачно! Жінки, коли на дні народження стіл накривають на роботі, то їсти нема чого. Завжди твої смаколики згадую!
– Правда? – Тамара аж почервоніла.
– Так. А у вас там на свята смачненьке приносять?
– Ой, та не кажи! Принесуть таке вже, що їм не гоже. От сьогодн наприкладі,…
І пішло, поїхало…
Микола не все розумів, про що розповідала дружина, але кивав, підтакував.
Слухати намагався, вникати. Про чоботи зимові дружина двічі сказала – це він ще кілька разів про себе повторив – значить важливе.
– Добавки? – запитала дружина, яка помітно повеселішала.
– Давай, завтра вже не така смачна картопелька буде.
– Завтра нову посмажу, як схочеш… А може ігристого, п’ятниця ж?
– Та ні… Мені шафу збирати, – стримався Микола.
Тамара застигла з ігристим в руках і здивовано поставила назад в холодильник.
Микола захрумтів огірком. Зараз краще перечекати, щоб потім життя щасливо пішло.
І пішло ж!
І шафу зібрав, і чоботи дружині з наступної зарплати купив, і на риболовлю з мужиками із задоволенням вона його відпустила.
Діти в гості стали частіше приїжджати, більше часу проводити з задоволеними батьками, сварок і суперечок поменшало, і потім ще багато всього Тамара для чоловіка зробила, а він для неї.
Рецепт щастя простий виявився!
За такі зміни в житті Микола пообіцяв другу якось проставитися.
Але Андрій відмовився, сказав, що тепер мало гуляє, радість у іншому знайшов.
Та й сам Микола помітив, що інакше став жити. Якось радісніше та й із задоволенням…
