Марина Петрівна вимкнула світло в кабінеті, зітхнула, вийшла й зачинила двері.
Сьогодні вони провели на пенсію медсестру, її незмінну напарницю Тетяну Андріївну.
Страшно навіть уявити, скільки років вони разом пропрацювали.
Тетяна Андріївна за Марину Петрівну років на п’ять старша – за віком уже трохи перепрацювала.
А тепер сама захотіла піти – причина з’явилася.
Як же ж вона без неї буде?
Марина Петрівна так звикла до своєї колишньої медсестри, що й уявити не могла, що тепер на її місці, навпаки, сидітиме хтось інший. Адже вони один одного розуміли з півслова, а тут прийде зовсім чужа людина…
Але почався новий день, відкрилися двері, й вона почула:
– Доброго ранку, мене звуть Ірина, і тепер я – ваша нова медсестра! – дівчина сіла на місце Тетяни Андріївни й Марині Петрівні це здалося образливим якимось.
От так от, як то кажуть – святе місце порожнім не буває.
Навряд чи з нею буде так само легко і комфортно, як було з Тетяною, ніби сама доля натякає, що і їй незабаром пора звільнятися!
– Я така рада, Марино Петрівно, що з вами працюватиму!
Усі пацієнти тільки до вас і просяться. Чекати готові, аби до Марини Петрівни потрапити. Правда, правда, я сама неодноразово біля реєстратури чула, ось до вас і попросилася! – Ірина так щиро говорила, що не повірити їй було просто неможливо.
– Шкода звичайно, що пішла Тетяна Андріївна, кажуть, вона дуже досвідчена і знаюча, але я постараюся вас не розчарувати, – весело тараторила Ірина,
– А Тетяна Андріївна, кажуть, онуків хоче побачити, та й собі пожити, а що – має право, заслужила! – смішно, трохи наївно і радісно міркувала вона.
– Ну, ну, спробуй, спритна яка, всі ви молоді вважаєте, що розумніші за старших, – подумала Марина Петрівна, сама ж у відповідь усміхнулася ледь помітно, зсунувши на ніс окуляри,
– Ну що ж, Ірино, давайте спробуємо! Підготуйте мені картки й результати аналізів тих, хто на повторний прийом, а ще треба… – і Марина Петрівна перерахувала все, що Тетяна Андріївна зазвичай робила вранці.
Дівчина одразу увімкнула свій комп’ютер, її швидкі пальці пробігли клавіатурою.
– Загалом приємна дівчина, – подумала Марина Петрівна.
Потім вона згадала Тетяну. Ну що ж, кожному свій час, а вже бабусею бути це напевне щастя, сама вона відвикла від маленьких, давно це було…
– До прийому все готово, я вам скинула на ваш комп’ютер, щоб вам було все видно. Там ще є добірка по кожному пацієнту про попередні призначення.
Нові електронні бланки рецептів на підпис теж готові.
– І справді спритна дівчинка, – подумала Марина Петрівна.
Через місяць Марина Петрівна ледь приховувала захоплення – Ірина її зачарувала.
А Тетяна Андріївна, забігаючи іноді на роботу, навіть і не ревнувала, у неї тепер інші турботи – внучка нарешті народилася, тільки про неї й говорить Тетяна Андріївна.
І яка ж вона у них красуня, а пальчики малесенькі, а очі розумні, а сміється як гарно!
– І взагалі – маленькі дівчатка виявляються набагато цікавішими й кмітливішими, аніж хлопці, – ділилася Тетяна Андріївна.
Вона мала двох синів, і їй було, з чим порівнювати.
Після цих оповідань Марина Петрівна раптом і сама захотіла теж піти на пенсію, внучку бавити. Бачити в ній себе і наче проживати своє життя з нею заново!
Як би вона хотіла, щоб її назвали? Тетянка? Ні, ні, краще Світланка. Як гарно – Світланочка, Світлана Миколаївна!
А працюють нехай молоді, он яка Ірина спритна, по новому роботу організувала, а вони ж усе по-старому з Тетяною, з папірцями поралися.
І взагалі зненацька, Ірина зовсім молода, а виявилася така душевна дівчина.
І літнім пацієнтам завжди допоможе з особливою увагою, проведе, розпитає і навіть втішить.
Не відмахується від стареньких, як деякі
– От би Ірину якось із Миколою познайомити, – раптом подумала Марина Петрівна. – Таких хороших дівчат і справді зараз мало…
Та тільки навряд чи Микола погодиться, син хоч і поступливий, але тільки в дрібницях.
А про роботу та знайомих мало розповідає, видно критики не хоче. Навіть із дівчатами своїми жодного разу її не знайомив, каже, що не знайшов поки що ту, з якою хотів би маму познайомити. Ось так…
…Ірина часто відчувала на собі схвальний погляд Марини Петрівни, і дивувалася, що її відмовляли до неї йти.
Казали, що Марина Петрівна надто вимоглива, а вони одразу спрацювалися всім на здивування.
Коли Микола раптом сказав мамі, що хоче її зі своєю дівчиною познайомити, Марина Петрівна навіть засмутилася.
Ну ось, а вона так і не зібралася, а подумки вона навіть уявляла сина з Іриною, мріяла… Та видно треба було раніше думати.
– Мамо, вона тобі точно сподобається, вона дуже хороша! – засміявся Микола, побачивши її реакцію. – Ми ввечері зайдемо до нас додому, гаразд?
Як не намагалася Марина Петрівна не переживати, але думки так і лізли в голову.
З одного боку – ну яка їй різниця? Микола, якщо що, може й окремо жити, є можливості.
Вона в його життя не збирається лізти.
Але ж все одно вони спілкуватимуться, а у Марини Петрівни вже склався образ невістки.
Причому образ дуже схожий на Ірину! Вона прямо так і уявляла собі Миколу й Іринку, ну як вони пасують один одному!
Іринка світла, радісна, доброзичлива, ох, як же ж так – вона проґавила і не познайомила їх вчасно!
Їй навіть не хотілося накривати на стіл, але Марина Петрівна таки зайшла дорогою з роботи в магазин і купила тістечка до чаю.
Добре, що хоч сьогодні було не так багато пацієнтів, і вони рано звільнилися!
Марина Петрівна ледве встигла накрити легку вечерю, як почула сміх за дверима. Потім гримнули двері…
– Мамо, це ми! – гукнув Микола.
Марина Петрівна, награно посміхаючись, вийшла в коридор.
– Мамо, познайомся, це моя дівчина! – сказав Микола.
Марина Петрівна глянула на кохану сина й очам своїм не повірила.
– Це моя Іринка, а це Іринко моя мама Марина Петрівна, – продовжував Микола.
Обличчя Марини Петрівни витяглося – поруч із її сином стояла… Іринка!
Потім вони часто згадували момент знайомства.
– Я так запереживала, – сміялася Іринка, пояснюючи Миколі свою реакцію. – Адже ми з Мариною Петрівною все більше про роботу говорили, а про особисте так, побіжно.
Але вона якось сказала, що важко з людьми сходиться і навіть не знає, чи зможе з невісткою порозумітися.
А тут відчиняються двері – і стоїть Марина Петрівна. Ми з нею годину тому на роботі розпрощалися, я ще сказала, що в мене важлива зустріч. А вона мені:
– У мене теж вечір непростий!
– Оце так, діти, ось кажуть – бійся своїх бажань, а то вони збудуться, а я так цьому рада. І гадаю, що невипадково ви зустрілися, до речі, а як ви познайомилися? – отямившись від подиву, запитала Марина Петрівна.
– На концерті, – майже хором відповіли Ірина й Микола і розсміялися.
Марина Петрівна давно сина таким веселим не бачила.
– Мамо, ти пам’ятаєш, я тебе якось на концерт покликав, а ти в останній момент відмовилася, втомилася на роботі? Я вирішив один піти, дивлюся – симпатична дівчина зайвий квиток запитує, ну ось ми з Іринкою й познайомилися, – розвів руками син. – Доля!
– Ну так, ви ще сказали, що на концерт збиралися, а сил немає, правда не говорили з ким, – весело додала Ірина. – А я вирішила сходити, нудно було, мені й на думку не спало, що це ваш син, буває ж так!
Так що Марині Петрівні себе докоряти нема за що, якщо так здалеку взяти, то все одно це вона їх познайомила!
А коли вже в неї внучка народилася, Марина Петрівна і справді насторожилася. І справді треба зі своїми мріями бути обережнішою.
Адже внучку назвали, о диво, – Світланка!
Тепер Марина Петрівна мріє про те, щоб у Миколи й Іринки народився синочок.
Коли вона з Миколою й Іриною поділилася, як несподівано збулося те, про що вона мріяла, то молоді спочатку посміялися, а потім Ірина серйозно сказала,
– Я завжди знала, що зі свекрухою треба дружити, мені розповідали подруги! Але моя свекруха виявилася найкрутішою!
У вас, Марино Петрівно, непередбачувані суперздібності!
Добре, що я вам ніколи не суперечила, сподіваюся, що всі ваші добрі побажання збудуться!
І всі щасливо розсміялися, адже у кожному жарті є частка жарту. І правда теж є…
