Микола не хотів іти з роботи додому. Дружина Галина – стала нестерпною останнім часом, все їй не так і не те. Але подітися нема куди, двадцять років у шлюбі вже, двоє дітей.
– А, з’явився, нероба! – закотила очі Галина, відкривши вхідні двері чоловікові.
– Ну чому ж нероба, Галю, адже я на роботі був!
– На роботі він був… А де зарплата? Робітничок…
– Так два тижні тому приносив же, ти сукню купила, мамі на подарунок своїй брала гроші…
– Хіба це зарплата? Сукню раз за кілька років купила, і то дорікаєш тепер, — змахнула невидиму сльозу дружина.
– А що на вечерю? Я весь день нічого не їв, ніколи було навіть.
– А я в хатні робітниці не наймалася! Що Бог послав, те й їж!
А Бог послав шматок сала і далеко не свіже молоко.
Микола зітхнув і почав вечеряти.
– Олена он телефон просить, каже, сміються з неї вже, ходить з допотопним. І Андрію на мопед треба. Але у нас тато ледар, не може заробити на потреби сім’ї.
– Галю, майте совість! Олені місяць тому телефон купували, а в Андрія зір поганий, ну який йому мопед?
– Ось, відповідь справжнього чоловіка! Тьху! Телефон Оленки застарів уже, каже, нову модель треба. А Андрію окуляри сильніші купимо і все він там побачить! Ех, казала мама, не бачити щастя з тобою! І чому не послухала? Вийшла б за Василя, і горя не знала б!
Микола вечеряв і важко зітхав. Кожен день одне й теж. Що б він не робив, скільки грошей не приносив – все одно поганий.
– Вибачте, у вас тут двері вхідні відчинені були і я випадково підслухала розмову, – пролунав жіночий голос.
Микола озирнувся, у коридорі стояла сусідка Віра.
– Бач, випадково вона підслухала, шурхають тут усілякі! – вигукнула Галя. – Чого тобі? Не бачиш, ми з чоловіком розмовляємо?
– Якщо вам Микола не потрібний, я можу його забрати. Жінка я самотня, мені чоловік ох, як потрібний! А тим паче такий, як Микола. Порядний, не гульбанить, працює, і зовні дуже привабливий.
Одягнути б його пристойніше і впорядкувати, а то з вами, Галино, пропадає чоловік…
Аліменти справно платитиме, не переживайте. Я працюю, квартира в порядку, гроші витрачатимемо на подорожі у відпустці та на розваги, театри, походи до музею.
Я і готую добре, у мене завжди є перше, друге та компот. А ще пироги пекти люблю.
У Галини округлилися очі від обурення.
– У сенсі, забрати мого чоловіка? Та ти хто така? Та на який ти йому здалася? Ти на себе у дзеркало давно дивилася? У театри вона зібралася з моїм Миколою, ти дивись! У музеї! Заведи свого чоловіка, з ним і ходи! Миколо, ну чого ти мовчиш?
Микола не поспішаючи витер серветкою рота, і знизав плечима.
– Пироги я люблю, що тут скажеш…
У Галини аж око затремтіло від його відповіді.
– То йди, хіба тебе хтось тримає? Пироги йому подавай, бач!
Микола підвівся з-за столу і попрямував до дверей, де стояла Віра.
– Ану стояти! – гукнула Галя.
– Ти пішла звідси, а Микола залишся, пішов він, ти дивись! Жартів не розумієш, чи що? Такий чоловік потрібний самій!
Двері зачинилися, Віра пішла. Микола сів на стілець і взявся за голову.
– Що таке, любий, важко? Давай я пігулку зараз дам і все пройде. Чаю хочеш? У мене тут рулетик є, припасла, про всяк випадок, їж, на здоров’я!
Галя почала метушитися по кухні, ставити чайник.
– А ти в голову не бери, чи мало що я тут бурмочу… Це я так… А телефон у Оленки ще добрий, бач, новий їй подавай. Андрію мопед теж не потрібен, вигадав нісенітницю якусь, а ми виконуй тут їх забаганки!
Я, Миколо, подумала. А не купити тобі гарний костюм, трійку. Ну а що? Маєш право. Може в театр колись виберемося, а тобі й нема в чому.
Дивним чином життя Миколи змінилося від цього дня. Дружина з вічно невдоволеної жінки перетворилася на дбайливу та люблячу. Виявилося, що й грошей вистачає, і людина він хороша, не те що Василь, який залицявся до Галі в молодості.
Чи надовго була тиша та благодать у їхній родині, Микола не знав, але поки що претензій до дружини не мав.
Ось так ненавмисний прихід сусідки може змінити життя людини.
