Вранці задзвонив телефон:
– Таня, доброго ранку, як у тебе справи? У мене все гаразд, ходжу на процедури. Мінеральну воду пити з товаришем ходимо. Начебто навіть допомагає. За тобою тільки дуже сумую, еехх! – зітхнув чоловік.
– Миколо, і я сумую, ну та нічого, скоро вже додому тобі повертатись! Ти себе бережи там, – Тетяна Андріївна щосили намагалася говорити бадьорим, веселим голосом. Щоб тільки Микола не здогадався, що в неї все не слава Богу.
Як Микола поїхав до санаторію, так вона і занедужала не на жарт. Спочатку думала, що нічого серйозного, а потім так заслабла, сил немає зовсім.
А тут ще сни стали дивні снитися.
Ніби йде вона кудись у тумані, нічого не видно. Іти важко, але манить її туди щось, а що – не зрозуміло.
Від цього сну вона різко потім прокидається, на душі тривожно. Наче вона з бездонної глибини виринула, в дитинстві тільки з нею було таке одного разу.
А цієї ночі взагалі щось особливе було.
У тумані просвіт з’явився, а там… хлопчик стоїть, і каже їй,
– Ти не ходи далі, бо не повернешся. І одна вдома не залишайся, не можна тобі одній, матусю!
Я тебе не звинувачую, мамо, ти правильно зробила, я все одно не зміг би бути на цьому світі!
Хлопчик обернувся і пішов, у тумані розчинився.
А Тетяна Андріївна знову різко прокинулася. Сіла на ліжку – недобре якось стало.
І подумала – мабуть, не треба відмовлятися, донька Поліна не раз пропонувала у неї ночувати, хвилювалася за неї.
Але як дивно, що цей хлопчик уві сні її мамою назвав?
Та ще сказав, що не звинувачує її, до чого він так сказав?
Встала, пішла попила водички і все думала, що за хлопчик це був?
І якесь навіть у нього личко ніби знайоме, очі такі веселі, немов рідні навіть. І хто б це міг бути?
І раптом згадалися давні події.
Поліночці тоді ще три роки було, коли Тетяна Андріївна раптом несподівано серйозно занедужала.
Пройшла курс процедур, і раптом виявилося, що… вона вагітна!
Але радість була недовгою, спеціалісти заборонили їй залишати дитину. Сказали, що після таких процедур не можна народжувати.
У палаті із нею лежали дівчатка на збереженні. Вони на Тетяну зневажливо дивилися, принаймні їй так здавалося.
Ну ще б пак, адже ці дівчатка зберегли своїх діток, вони справжні мами.
А Таня ні, вона погана мати!
Їй здавалося, ні, вона була просто впевнена, що це вона сама у всьому винна! Адже кажуть, що людина завжди винна сама в тому, що з нею відбувається!
Тоді тільки кохання Миколи, і маленька Поліночка, вивели Тетяну Андріївну із цього стану розпачу.
А хто в них із Миколою міг би бути, вони не знали. На цьому терміні ще було незрозуміло.
Але зараз, згадуючи цього хлопчика зі сну, Тетяна Андріївна зрозуміла – то був він!
Це був він, їхній ненароджений синочок. Той, за яким вона так плакала. Спочатку плакала прилюдно, а потім ночами в подушку, щоби не побачили.
І в церкві Тетяна молилася Богородиці, що винна, не побачила світла земного її дитина! Допоможи, вкрий його ризою Твого материнства, спаси під дахом твоїм…
Увечері до Тетяни Андріївни примчала донька Поліна,
– Мамо, Олексій мій на дачу поїхав, кажуть снігу намело, всі теплиці завалило. Він до неділі там їх чиститиме, а то знову дах провалиться. Так що, мамо, я в тебе поки побуду, бо щось хвилююся я за тебе. Голос у тебе телефоном якийсь дивний, тривожний якийсь.
Поліна ще й ще щось розповідала, а Тетяна Андріївна відчувала, як їй тепло і добре, що вона не одна.
Вранці ж Тетяні Андріївні зовсім погано стало.
Добре, що поряд була донька Поліночка. Вона одразу швидку викликала, спеціалісти сказали, що їм пощастило – не прогаяли золотий час. А то б так і лягла, не встала б уже.
Коли Микола повернувся, Тетяна Андріївна вже вдома була.
– Більше нікуди від тебе не поїду, не лишу тебе одну, чуєш? І не вмовляй мене, що путівка безкоштовна! Не можна нам розлучатися, особливо тепер. Знаєш, кажуть, скільки випадків буває? Коли була б жива людина, якби не одна була б вдома! Добре, що до тебе Поліна вчасно приїхала.
– Ой, Миколо, і не кажи, дякувати Богові, що Поліна вчасно поруч опинилася. А ще до мене уві сні… наш хлопчик приходив і попереджав. Приходив він, Миколо! Ти ж зрозумів, про кого я? Сказав – не ходи в туман, не повернешся! І одна не залишайся, ти уявляєш? Він так і сказав, синочок наш із тобою!
Микола взяв руку дружини та поцілував долоню. Очі його були вологі від сліз,
– Та що ти кажеш, Таню, невже так буває? Уві сні приходив?
– Так, Миколо, приходив, і сказав, що не звинувачує мене, не ображається. І мамою мене назвав, уявляєш?
І вони довго сиділи, тримаючись за руки. Вже темніти почало, а вони говорили, згадували.
Не залишайте своїх близьких на самоті, адже так їх можна втратити назавжди.
