-Марічка, почекай, – зупинив Микола Степанович дівчину.
Та застигла на місці.
-Що хочете? Я на заняття запізнююся.
-Ех, Марічка, що ж ти робиш? – похитав головою пенсіонер. – Батьки тільки поїхали, а ти влаштувала вдома не зрозумій що.
Марічка з викликом відповіла:
-До мене друзі приходили, що не можна?
Микола Степанович помахав їй пальцем.
-Значить погані у тебе друзі. Ви своїм шумом не давали спокою сусідам. А один твій “друг”, як би це делікатніше сказати, забруднив килимок біля дверей Поліни Андріївни.
Марічка занервувала.
-А з чого ви вирішили, що саме мій друг? А не Славко з п’ятнадцятої квартири, чи ще хтось?
Микола Степанович примружився.
-По-перше, ніхто сторонній в наш будинок не зайде, я за цим слідкую. А по-друге, Славка тиждень тому дружина на процедури відправила. Але це ще не все. Поліні Андріївні через ваш шум недобре стало і вона вирішила в аптеку сходити. Але послизнулась на килимку. Тепер слаба. Що на це скажеш? Дзвонити мені батькам, як думаєш? Адже вони мені номери своїх телефонів залишили про всяк випадок.
-Микола Степанович, будь ласка не треба. Ви ж знаєте мого батька. Він мене обов’язково насварить і не подивиться, що мені вже вісімнадцять, – мало не плачучи, благала Марічка.
-Я подумаю, але за умови, ніяких галасливих посиденьок, зрозуміла? А тепер, біжи на зупинку, а то запізнишся, – строго сказав Микола Степанович.
-Дякую, дідусю, – пожвавішала Марічка.
-Обіцяю, все буде добре, – і побігла до зупинки.
-От же ж, добре все у неї буде. Ні, треба зателефонувати батькам і делікатно натякнути, що їм пора додому повертатися, – промовив Микола Степанович і поважно став ходити біля багатоповерхівки.
Колишній бухгалтер, а тепер пенсіонер, Микола Степанович, неофіційно став “керуючим” будинку. Комусь він був неприємним, а хтось його поважав за його спостережливість.
Ось тільки дивувалися – коли ж він спить? Рано-вранці він уже у дворі, пізно вночі теж. До речі, його улюбленими словами було, я все бачу і все знаю. Або, як його прозвав Славко, якому найбільше від нього діставалося, старий бдун.
Тут двері під’їзду відчинилися і Микола Степанович підстрибуючи підбіг до якоїсь жіночки.
-Давайте допоможу Ганна Іванівна, – простягнув він руку до мішка зі сміттям.
-Не треба, Миколо Степановичу, я сама. Хоч свіжим повітрям подихаю. Романчик у мене заслаб, вередує, я й не сплю майже. Добре, що Петя мені допомагає, – посміхнулася вона.
Вони разом пішли до смітника. Ганна Іванівна до своїх сорока трьох років здивувала всіх. Вийшла заміж за чоловіка років на п’ятнадцять молодшого і народила дитину.
-Як ви живете, Ганно, не ображає вас чоловік часом? – обережно запитав Микола Степанович.
Жінка вигукнула:
-Та ви що? Я думала, що він до сина підійде, коли тому рік виповниться тільки. У мене батько був такий, казав, що не хоче новонароджених на руки брати. А Петя, Ромочку і на руках носить і памперси змінює. Я навіть не очікувала.
-А на роботі у нього як? Гроші в сім’ю приносить? – запитав Микола Степанович. – Вибачте за запитання, а у нього начальник чоловік, чи жінка?
Пенсіонер зам’явся, але сказав:
-Може це і неважливо, але вже другий тиждень його привозить молода дівчина. Він цілує їй руку і, озираючись, біжить до під’їзду.
Ганна так і застигла з мішком у руках.
-Ось значить, яка у нього додаткова робота, – пробурмотіла жінка.
-Що ви сказали? – перепитав Микола Степанович.
Ганна нещиро посміхнулася.
-Ні, нічого. Це так. Начальниця Петра його довозить, тож заспокойтеся. А мені додому пора, Ромчика годувати. До побачення, – і жінка поквапилась додому.
-Ось і правильно, йди розберися з чоловіком. Щось рано він почав гуляти. Начальниця, ага. А попередити треба було, – з такими словами, Микола Степанович, продовжив обхід території.
Тут із під’їзду випливла головна конкурентка Миколи Степановича Ольга Матвіївна із третього поверху.
Перша пліткарка в будинку.
-Що, пильнуєш, Степанович? – глузливо запитала вона.
-Тобі яке діло? – грубо відповів він.
-Та я так просто запитала. Ти не знаєш, чого Ганна Іванівна кричить на свого чоловіка? Я бачила з вікна, як ви мило розмовляли. Знову ти зайвого наговорив, старий пліткар? – іронічно запитала Ольга Матвіївна.
-Не твоє діло. Вийшла? От і сиди, дихай свіжим повітрям, а в чужі справи ніс свій довгий не пхай, – прикрикнув на неї Микола Степанович.
Було діло, подобалася вона йому. Через три роки, як не стало дружини, він до неї залицятися намагався. Але вона своїм язичком усе зіпсувала.
-Степанович, ти де такі гвіздки взяв? На цвинтар збігав чи що? – сміялася вона.
Він ображався, ці гвіздки йому в копійчину обійшлися. Зайва витрата з бюджету, а вона ніс верне.
-А що ти до мене більше не заглядаєш? У мене гарний чай є, тортик сама спекла. Заходь, по-сусідськи, поговоримо, – обмахуючись віялом, запропонувала Ольга Матвіївна.
-Ні, вже вибачте, – відповів Микола Степанович. – Занадто ти єхидна. У мене після візиту до тебе настрій псується.
Жінка фиркнула.
-Які ми ніжні і пухнасті, – і сумно додала: – Я може від щирого серця запрошую, а в нього настрій, – і гордо пішла.
-А чого це я? Якась вона дивна сьогодні. Може сходити? Не з’їсть же ж. Та й за домашньою їжею вже скучив, – міркував Микола Степанович. – Треба зайти. Зараз тільки переодягнуся і по квіти сходжу. Треба тільки подешевше випросити. Або, хай вже, троянди їй купити?
І він поквапився додому.
-Нарешті, пішов. Старий бдун, – з кущів вийшов Славко у лікарняній піжамі. – Поки Ірка на роботі, піду переодягнуся. А потім до Михайла на день народження. Вигадала теж, в лікарню мене відправляти. А я не слабий, будь-коли можу гульбанити, або не гульбанити. А Михайло друг, як я його в такий день кину, – бурмотів він і непомітно, як він думав, прослизнув у під’їзд.
-Алло, Ірино? Давай на таксі і додому. Твій здається прийшов з лікарні, – тим часом говорив Микола Степанович по телефону. – Спробую затримати, не хвилюйся, – і поклав слухавку.
Він поправив краватку перед дзеркалом, пригладив волосся на голові.
Кохання коханням, але й заради неї від порядку в будинку він ніколи не відмовиться. Адже він все бачить і все знає…
