Микола Андрійович, директор успішної, хоч і не дуже великої фірми, у піднесеному настрої йшов довгим коридором до свого кабінету. Його фірма займала цілий поверх у офісному центрі. Сьогодні підготують усі документи, і завтра буде укладено дуже вигідну угоду. Фірма буде забезпечена безбідним існуванням щонайменше на два роки.
Прибиральниця Галя мила підлогу в коридорі з таким сумним і пригніченим виглядом, що Микола Андрійович мимоволі звернув на це увагу. Він зайшов до кабінету, зняв дороге пальто, поклав портфель на стіл. Прибиральниця не виходила з голови.
«Та мало що може статися, — умовляв Микола Андрійович сам себе, — син двійку приніс, чоловік образив. Не треба лізти у чуже життя».
Микола Андрійович спробував зайнятися справами, але не вийшло. Він вийшов із кабінету і з діловим виглядом попрямував у бік прибиральниці. Порівнявшись з нею, він запитав:
– Щось ви сьогодні якась сумна?
Чесно кажучи, він не знав, яка вона буває у звичайні дні, він її не помічав: прибиральниця та прибиральниця, прибирає добре, зауважень немає.
– Все нормально, Миколо Андрійович.
– Так? А сказали таким тоном, ніби ні.
Прибиральниця неохоче посміхнулася:
– Все нормально.
– Так, не обманюйте мене і кажіть, що ж сталося?
– Загалом нічого страшного, історія звичайна на наш час. Через мобільний телефон переживаю. Дочка старша дуже вже хотіла. Купили. Тиждень вона походила з ним, а вчора вчителька всіх дітей виставила з класу, а телефони, у кого вони були, сказала залишити на столах, всього сім штук, щоб діти на перерві більше рухалися, а не стояли біля стінки і не грали в телефоні. Ну, знаєте, там ігри всякі. Повернулися зі зміни, а телефонів і немає. Хтось двері відчинив і телефони забрав. Моя Оленка дуже переживає, весь вечір мене питала: «Мамо, а телефон, можливо, знайдеться?» Втішала, звісно, як могла. Вона маленька в мене, вісім років, забуде той телефон, у неї ще багато буде в житті поганих ситуацій. Просто шкода її, дуже вже вона переживає.
– Це, звісно, неприємно. А вчителька ваша теж хороша. Для чого вона так зробила?
– Ні, вона хотіла, як краще.
– А вийшло, як завжди. Але ви не засмучуйтесь.
– Звісно. Доньку лише шкода.
– Це зрозуміло, – сказав Микола Андрійович і пішов далі до виходу.
«Скоріше за все, — думав він, — їй не лише доньку шкода, а й себе. Не надто багато я їй плачу. Напевно, щоб купити доньці телефон багато в чому собі відмовляла».
Микола Андрійович розвернувся і пішов назад, він мовчки пройшов повз прибиральницю, а входячи до кабінету, озирнувся і сказав:
– Коли ви закінчите, зайдіть до мене.
– Я вже у вас прибрала. Щось не так, Миколо Андрійовичу?
– Ви мене не зрозуміли. Коли все закінчите, переодягнетеся, то перш, ніж йти додому, зайдіть до мене. Добре?
– Добре, – трохи розгублено сказала прибиральниця.
Микола Андрійович сів за свій стіл, на робочому столі монітора відкрив папку із написом «Персонал».
– Отже… Галина Вікторівна Микитенко, 34 роки, освіта середня спеціальна… адреса, домашній телефон… живе одна із двома дочками… Ясно.
Галина зайшла в кабінет директора в осінньому пальті та осінніх чоботях. А надворі зима, грудень місяць.
– Прийшли? – Запитав Микола Андрійович, – добре, ходімо.
На вулиці він спитав:
– У вас середня спеціальна освіта, Галина Вікторівна. Хто ви за фахом?
– Бухгалтер.
– А чому за фахом не працюєте?
– Діти маленькі, нема з ким залишити. Старша до школи ходить, а молодшій лише чотири роки. У дитячому садку місць немає, та й платити за нього мені важко.
– А чоловік, даруйте, де?
– Його не стало два роки тому.
– Зрозуміло. Ну от ми й прийшли.
Вони стояли перед входом у торговий центр. Народу було багато. Микола Андрійович зайшов в один з магазинів електроніки і обрав не найдешевший телефон, але не такий вже й дорогий. Галина здивовано мовчала, спостерігаючи за процедурою покупки.
– Це вашій дочці, — сказав Микола Андрійович, коли вони вийшли на вулицю з павільйону, – звісно, у дівчинки в житті буде багато складних ситуацій, але й щасливі моменти нехай теж будуть.
Галина ледь чутно пролепетала «Дякую» і дуже зніяковіла.
Микола Андрійович посміхнувся:
— До побачення, Галина Вікторівна, до завтра.
***
Вранці у себе в кабінеті Микола Андрійович знайшов тарілку, накриту білою серветкою. Під нею виявилися домашні пиріжки.
Пролунав стукіт у двері, увійшла Галина. У жінки блищали очі, вона помолодшала років на десять.
– Микола Андрійович, спробуйте пиріжки. Ми з донькою пекли. Дякую, донька така щаслива. Ми не знаємо, які ви любите: ці з капустою, ці з картоплею, а ці з повидлом. Їжте на здоров’я.
У грудях Миколи Андрійовича щось ворухнулося, стало дуже приємно, тепло й радісно на душі, подумалося, що якщо на тому світі Господь захоче нагородити його, він відмовиться: він своє вже отримав.
