Михайло переїхав у свою нову однокімнатну квартиру. Ну що сказати, не колишні хороми, звісно, але для розміну після розлучення найкращого варіанта не знайшлося…
А свою вівчарку довелося забрати з собою. Дружині вона була не потрібна.
Не склалося у них. Красива, самодостатня Ольга вирішила, що їй краще жити одній, а їхній шлюб із безперспективним інженером був помилкою.
І песика вона завжди хотіла позбутися, не любили вони один одного… А коли одружилися три роки тому, він був ще цуценям, відданим і ласкавим.
І ось тепер вони удвох переїхали у цей будинок на сьомий поверх.
І все б добре, але Михайлу скоро в лікарню лягати.
Нічого страшного, просто тиск треба підлікувати… Нерви…
Все це розлучення з поділом майна далося йому нелегко. А серце завжди було його слабким місцем.
Тепер треба розпочинати нове життя у свої неповні сорок років.
У незнайомому районі на околиці міста, у маленькій квартирці та ще й ліфт, як на зло не працює третій день.
Але гуляти з вівчаркою треба, від цього нікуди не дінешся.
Вони спустилися вниз, песик випередив його, як завжди, і стрімголов вилетів з під’їзду.
Тут пролунав обурений крик, і коли Михайло вийшов надвір, побачив жінку, що збирала яблука з землі.
-Ваш пес? – закричала вона. – На повідку таких водити треба! Я аж пакет випустила.
Михайло з вибаченнями допоміг зібрати яблука. Жінка невдоволено глянула на нього і, не промовивши більше ні слова, зникла в під’їзді.
Чоловік сів на лавку і зажурився. Що робити з собачкою він не знав. Колишня дружина категорично відмовилася доглядати його на час його процедур, тому він відтягував їх, хоча лікар наполягав: поки місце є, лягайте, Михайле Івановичу.
І як бути? Не маму ж з далеку викликати? Після прогулянки вони сходили в магазинчик неподалік і знову зайшли у під’їзд.
Михайло тихенько, зупиняючись на кожному поверсі, почав підніматися до себе, постійно покрикуючи до собаки, щоб та не летіла, а слухняно йшла поряд. Це виходило погано…
І тут знову зустріч із тією ж жінкою. Вона вийшла з квартири поверхом нижче і обігнала його, бадьоро біжучи сходами. Мабуть, заходила до когось у гості.
-Чого це ви повзете? Молодий такий, а за собакою не встигаєте. Спортом треба займатись.
-Вас не спитав, – відповів Михайло віддихуючись і почув у відповідь:
-Розумник, теж мені…
Ну, що за люди?! Чому обов’язково треба так безцеремонно поводитися?
Він піднявся нарешті на свій поверх і побачив її – вона заходила у двері навпроти.
Ще й сусідка на майданчику. От же ж везіння!
Песик сидів біля дверей і хитав хвостом. Жінка обернулася, зміряла їх поглядом і сказала:
-Мене Ніна звуть.
-Неймовірно радий, – відповів Михайло і зайшов у квартиру…
…Михайло роззувся, взяв сумку з покупками і пішов на кухню. Він уже почав розбирати її, як раптом у двері подзвонили.
Чоловік нікого не чекав, тому неохоче пішов відкривати.
-І кого це там ще принесло? – бурмотів він дорогою до дверей.
Михайло відкрив двері й оторопів.
На порозі стояла Ніна. Вона тримала миску з якимись кісточками і м’ясними обрізками.
-Ось, вашому собачці принесла. Суп варила. Хороші кісточки. Візьмете?
Михайло розгубився, а жінка вже протиснулася повз нього, а на запах м’яса примчав пес.
Миска відразу опинилась у нього під носом, і він з насолодою почав їсти.
-У мене теж песик був, але нема вже його… З минулого року. Вашому скільки років?
Так вони і розговорились. Хоча великого бажання спілкуватися з безцеремонною сусідкою Михайло не мав.
Але тут його раптом осяяло:
-Послухайте, Ніно. Мені поїхати треба буде днів на п’ять. Не подивитеся за собачкою? Я вже шукав, куди його подіти, але поки що не знайшов. А я вам заплачу.
-Тю! Заплатить він. Не треба заради Бога. Я й так подивлюся. У відрядження їдете, чи як? З такою роботою нема чого собак тримати. А дружина, ж де?
Вона говорила безупинно, і Михайло не міг дочекатися, коли вона вже піде.
Але найголовніше, він прилаштував собаку.
Через три дні питання було вирішено і він зібрався у лікарню, а Ніна прийшла вранці, заявивши, що ключі від квартири їй не потрібні, не звикла вона по чужих кутах нишпорити.
-У мене буде жити. А ти чого такий білий, сусіде? Заслаб? Яке тобі відрядження? В лікарню зібрався, чи як?
-Так, у лікарню. Підлікуватися треба.
Вона поцокала язиком, забрала песика, мішок із кормом і пішла.
Михайло полегшено зітхнув, а в голові майнули дві думки:
-Немає зла без добра, і світ не без добрих людей.
Слава Богу, все виявилося не так погано з ним. Невелика слабість. Все через нерви. Обстежили, призначили процедури, до кінця тижня обіцяли виписати.
Михайло трохи заспокоївся, як раптом почув гучний голос у коридорі:
-Сьома палата де?
І тут у дверях зʼявилася Ніна. Побачивши його, вона підійшла і радісно заявила:
-Ледве знайшла тебе! Ні прізвища не знаю, ні в якій лікарні. Довелося через довідкове шукати. Ось принесла тут тобі…
І вона почала викладати на тумбочку термос, пластиковий контейнер, сік, фрукти.
-Давай поїж, бо вони тебе тут і не погодують. З твоїм песиком все добре, не хвилюйся. Живий здоровий…
Михайло аж розізлився від її натиску, а вона вже простягала йому кухоль з ароматним бульйоном.
-Курячий, зранку зварила. Пий давай…
Годували в лікарні і справді так собі, що вже там. Тому відмовитися від домашнього він був не в змозі.
-А ось котлетки з пюре. Їж.
Михайло, як маленький хлопчик, слухняно пообідав, щиро подякував. Ніна все швидко прибрала, протерла тумбочку вологою серветкою, побажала одужання і помчала.
-Яка дбайлива, – сказав літній сусід по палаті. – Знайома? Гарна жінка, одразу видно. З такою не пропадеш.
-Так, – зауважив Михайло і подумав, що й справді не пропадеш.
Ніна з’явилася у день виписки, привезла його додому на таксі та радісно повідомила, що ліфт вже працює.
-Іди, сусіде, приводь себе в порядок і до мене обідати швиденько. Я там наготувала до твого повернення…
Але за дверима вже радісно гавкав собачка – почув присутність господаря.
Вони обнялися, пес лизнув його своїм теплим, шорстким язиком. І на серці відлягло…
Ніна нагодувала його борщем, запеченою в духовці курочкою та відправила його до себе.
-Я вигуляю собаку і приведу. А ти поки що відпочинь…
Увечері вона знову з’явилася на порозі з пиріжками власного приготування.
Михайлу чомусь стало радісно, чи то від її турботи, чи то від її присутності. Вони сиділи на кухні і розмовляли, як старі друзі.
Виявилося, що чоловіка Ніни не стало. Дітей у них не було, і вона лишилася сама. Друзі є, звісно, але вони родину не замінять. А чоловіка порядного їй і не знайти більше.
-Не красуня, сам бачиш. Та й характер… А всім давай ніжних та лагідних. Чоловіки аби-які мені й самій не потрібні. Адже я читаю багато, співати люблю. Ось послухай…
І вона раптом заспівала. Михайло чекав на все, що завгодно, але тільки не цього. Гарний грудний голос, з переливами, звучав так ніжно, так щемливо, що він заслухався…
Обличчя Ніни трішки порожевіло. Пружне пасмо волосся завитком лежало вздовж щоки, а темні очі зволожилися.
-Та вона ж красуня, – всупереч Ніні подумав Михайло і залюбувався, слухаючи її чергову пісню.
-Ну все, концерт закінчено, – нарешті сказала вона і підвелася. – Піду я. У мене там кран тече, тазик підставила, щоби не затопило, а сантехніка цього не дочекаєшся. Можуть прийти тільки коли я на роботі. Завтра в неділю майстра якогось доведеться шукати.
Вона пішла, а Михайло порився у своїх ще не розпакованих коробках, знайшов набір інструментів, придбаний собі у подарунок на день народження, і сміливо підійшов до сусідських дверей.
Ніна відкрила, подивилася на нього здивовано, а він сказав:
-Я не сантехнік, Ніно, але кран зможу полагодити, якщо не заперечуєш.
Вона не заперечувала… І не заперечує вже п’ятий рік!
Він тепер її коханий чоловік, піклується про неї, а вона любить його так, як уже й не мріяла!
За його здоров’ям стежить, смачно годує, а рано-вранці, коли Ніна біжить вигулювати собачку, на столі Михайла вже чекає гарячий сніданок, приготований чарівними руками його коханої жінки…
