Михайло заїхав машиною в рідне село і зупинився біля батьківського будинку.
Вікна були закриті дошками, будинок безуспішно намагалися продати ось уже другий рік після того, як пішли у засвіти батьки Михайла.
Він відкрив двері в хату і відчув запах вогкості.
– Ох ти ж, Господи… Ну, і справи… – промовив господар і раптом почув, що ззаду хтось є.
– Із приїздом Михайле Михайловичу! От і повернувся ти у рідні краї… Надовго? – одразу ж поцікавився жіночий голос.
Михайло здивовано обернувся, вже здогадуючись хто там такий.
То була сусідка баба Тоня.
– Привіт, привіт… – задумливо сказав Михайло, торкаючись стін, відсуваючи фіранки на віконцях. – А от і не знаю, вже як приймете …
– Як приймемо? – розгубилася баба Тоня. – Так до себе ж приїхав. А дружина твоя як живе? Щось її не видно?
– Чи не забагато одразу запитань? – посміхнувся Михайло, обійнявши стареньку, а та охнула, махнула на нього рукою і вийшла, сказавши зі сміхом:
– Ну, потім зайду… Який був шкідливий, такий і залишився, Михайле…
Тільки після того, як Михалайло просидів вечір за столом із Сашком, колишнім однокласником, сільські з’ясували, що Мишко вийшов рано на пенсію, з дружиною розлучився три роки тому, а оскільки вона була у нього вже другою дружиною, то й залишилося при розлученні у Мишка не так багато майна – машина, однокімнатна квартира, і ось у спадок вже від батьків – будиночок у рідному селі.
– І що тепер робитимеш? – розпитував його Сашка, хрумкаючи солоним огірком.
– Ось приїхав все оглянути. Може, й тут залишусь. Тут у нас свіже повітря, воля… Відпочиватиму, – ділився планами Михайло.
– Ну, ну. Значить, як дачник, чи що? – уточнив Сашко.
Обом приятелям було вже під шістдесят. Мишко не звертав уваги на слова земляка, і розпитував про вільних наречених в окрузі. Тут якраз зайшли до них дві жінки – дружина Сашка Іра, і сестра Юля.
Вони почали кликати Сашка додому.
– Все, засідання закінчується, – сварилася його дружина. – Завтра рано тобі вставати, обіцяв людям зорати городи. Досить.
Веселий вже Сашко голосно заспівав якусь пісню і показуючи на свою сестру, сказав другу:
– До Юлі не підходь. Вона вдова, але з таким строгим не житиме. Глянь на наших жінок, завжди вони командують нами.
– Ну, це ми ще подивимося, – заявив Мишко і підморгнув Ірині.
– Що? І дивитись нічого, – пирснула Ірина і вийшла з дому.
Наступного дня Михайло вже пив чай у баби Тоні. До неї підійшли і її подружки, і жінки роз’яснили обстановку на селі.
– Чоловіків, як і всюди – не вистачає, – скаржилася баба Тоня. – Жінкам важко по господарству поратися, і хазяйство, і городи і на роботу ходити треба, і ремонт якийсь по дому: завжди щось псується й валиться.
– Так це я знаю, – сказав Мишко. – Я ж тут народився. Он і мій будинок уже який рік не бачив ремонту, а ще міцний. Років десять тому я ремонтував його для батьків. Ох час як летить…
– Так, у тебе дуже хороша хата, Мишко, і, якщо залишишся, господиня тобі потрібна. Чули ми, що ти розлучився знову, – з докором подивилася на нього баба Тоня, очікуючи почути причину розлучення.
Але Мишко підвівся, злегка вклонився і вийшов. Жінки перезирнулися. Не сподобалася їм небагатослівність Мишка.
– А що ми думали? Він скільки років тут не був? Тільки на поминки й приїжджав. А ми від нього сповіді чекаємо… – сказала баба Тоня.
– Мабуть, зазнався. Начальником був. А ми для нього – старі. Однак, нехай налагоджує своє життя сам. А ми подивимося, чим справа скінчиться, – погодились сусідки.
Мишко вже йшов дорогою до магазину. Він зайшов у невелику будівлю і гукнув:
– Агов, господине, мені б води пару пляшок!
– Тихіше, тихіше, – вийшла з підсобного приміщення приємна жінка.
– Рито, ти чи що? – здивувався Михайло і одразу випростав спину.
– А що, одразу й не впізнати? Дуже змінилася? – Рита посміхнулася.
– Ні, ти змінилася, звичайно, але виглядаєш дуже добре, – Мишко не міг відвести очей від блондинки з великими сірими очима.
Колись, у юності, ще в шкільні роки, дуже подобалася йому ця дівчина, але був він у той час нижчим за неї, і вона обрала собі в нареченого високого і худорлявого Костянтина. Звичайно, Мишко міг би постаратися поборотися за свою симпатію, але видний Костянтин був старший за нього на два роки, мав машину, тому шансів тоді у Мишки не було.
– А я й не думав, що ти живеш тут, – почав розмову Мишко. – Ще давно чув, що ви з чоловіком у місті.
– Де ми тільки не були, – розповіла Ріта. – І в місті, і пробували торгувати в його тітки, але знову сюди повернулися. Точніше, повернулася я тоді одна, із сином. Розлучилися ми. А син уже сам батько, тож всі дороги ведуть на батьківщину.
– Ось і я один повернувся, – сказав Мишко. – І мої дівчата дорослі. А я ось вирішив у наш будинок податися. Не знаю, чи можу знову прижитися тут.
– А чому ні? – Рита сміливо подивилася йому в очі. – Хіба який ти нездалий? Чоловіки в селі, ох як потрібні.
– Та що ви всі з меркантильної точки зору на мужиків дивіться? – не витримав Мишко. – І ти міркуєш як ті бабці!
Рита широко відкрила очі і розсміялася:
– Так, а на що ви ще згодитеся? Хоча б якась допомога! І хоч би не гульбанив! Тим більше, вік у вас, так би мовити, вже… Той.
– Як це вік… Той? – запитав Мишко. – Та ми ще ого-го, а не той!
– Так! – рипнули двері магазину і зайшов Сашко. – Ти що тут сварки влаштовуєш? Галас на всю вулицю.
Сашко взяв Мишка під руку, намагаючись вивести з крамниці.
– Ні, нехай вона візьме свої слова назад! – обурювався Мишко і чи то жартома, чи то всерйоз сказав: – Попрошу обслужити мене без ваших нескромних натяків!
Рита витирала хусткою мокрі від сліз очі, сміючись. Сашко не одразу зрозумів, що вона сміється.
– Рито, він що, тебе образив? – запитував Сашко, грізно поглядаючи на Михайла.
Рита кивала головою, подаючи воду і беручи плату.
– Та не слухай ти її! – Михайло виходив з магазину у супроводі приятеля. – От же ж! Дуже мені вона треба!
Останню фразу він гукнув так, щоб чула Рита.
– Ну, за Риту я тобі влаштую! – не витерпів Сашко. – Не смій з нею так говорити. Зрозумів? Хоч ти і наш, корінний, але совість май. Рита тут шанована людина. А ти був і сплив, і зараз – невідомо, що з тебе вийде.
– Ой, ішли б ви подалі звідси, – сказала з ґанку магазину Рита, поправляючи зачіску. – Людей не смішіть!
Чоловіки озирнулися і заспокоїлися. Мишко взяв пляшки з водою. Приятелі повільно пішли від магазину вулицею.
– А я згадав, – задумливо промовив Мишко. – Ти теж сох по ній у школі. Ось і загадка: навіщо тепер давно одруженому мужику заступатися за своє давнє кохання? Га? Що, забути її не можеш?
Сашко відвернувся, а потім відповів:
– А тобі що? Я б за будь-яку жінку заступився. А тут – своя людина.
– Та хто ж її чіпав? З чого ти взяв? Приревнував, чи що? Що ж ти мене від кожної жінки відводиш убік, друже? – Мишко засміявся так голосно, що Рита почула і прошепотіла:
– От же ж два недолугі! То сваряться, то сміються. Як було у школі, так і лишилося. Розуму багато не нажили…
Мишко тепер щодня ходив у магазин.
– Можна подумати, що в тебе сім’я семеро людей, Михайле Михайловичу, – усміхалася Рита. – Щодня закупи маєш.
– А ти не смійся, я звик свіженьке їсти. От і ходжу, гуляю заразом. Краще б на чай запросила, я б цукерок найдорожчих у тебе для цього випадку купив.
– А просто так купити не хочеш, мене пригостити? – запитала Рита, кокетливо дивлячись на Мишка.
– Хочу. Давай мені найдорожчих шоколадних – два, ні три кіло! І ще он тих, у яскравих обгортках – теж три кіло… І ще…
– Так постривай, постривай. Три кіло в мене може і не буде дорогих, їх помалу беруть. Спочатку зважу… – Рита посміхалася.
Вона ставила пакети із цукерками на прилавок. Михайла понесло: він скуповував тістечка, зефір, шоколадки.
– Може, досить комедію ламати? – раптом тихо запитала Рита. – А то покупці вже стоять у черзі. І скажу тобі так, щедра людино, що мені ці цукерки одній точно не з’їсти.
– Бери! Раз я купив, – сказав Мишко.
– Не візьму я стільки… Неси додому, – сказала Рита.
Михайло озирнувся. У черзі стояли жінки, з якими він пив чай у баби Тоні.
– Тоді зараз ми два пакети прилаштуємо.
Він дав жінкам, які розгубилися, пакети з цукерками і зефіром.
– За що це нам, синку? Чи ж не свято сьогодні яке? Такі витрати… – говорили бабусі, стримуючи посмішку.
– Нічого, беріть, беріть, – відповів Михайло. – Магазину виручка потрібна, тож пийте чаю побільше.
Останні два пакети він таки вручив Риті і, поклавши на прилавок гроші, вийшов, не взявши здачі.
У магазині була німа сцена. Бабусі застигли з подарунками в руках і дивилися на щасливі сльози Рити. Вона зітхала і дивилася на себе в маленьке настінне дзеркало в підсобці.
– Ну і що нам робити з його подарунками, Рито? – запитали старенькі.
– Що сказав – ідіть пити чай… – усміхнулася продавчиня.
Покупці взяли ще хліба і вийшли.
А ввечері в саду в Михайла чулися пісні. Сидячи в альтанці, друзі співали. Сашко обіймав Мишка і казав:
– А все-таки ти Риту дочекався. А мені і з моєю Іринкою добре. Вона така добра… І дбайлива…
Пісня то стихала, то знову лилася і чулася далеко по селі.
– Ну, мабуть, ще одного весілля не оминути, – говорила баба Тоня, випиваючи третю чашку чаю.
– Ага, і нам з цього кохання перепало, – реготали її подружки. – А зефір – чарівно смачний. Нехай у них і життя таке складеться, чарівне…
