Ліда завжди була цілеспрямованою дівчиною. У школі вона вчила дві мови: англійську та французьку. Першу викладали у школі. Другу вона вчила сама за фільмами, книгами та іншими джерелами, які хоч якось були здатні допомогти у досягненні мети. Щоправда, фізика та хімія їй не давалися зовсім, тому про гарний атестат Ліда навіть не думала. Вона не засмучувалася, що медаль зі школи їй не дістанеться. Кожному своє.
Михайло ж плив за течією. Все його життя було з «так я зайшов і знайшов». Так він ще у школі заходив на перервах до вчителів, які поставили двійку і якось так вдало заходив. Двійка перетворювалася на трійку за те, що Михайло допомагав пересунути шафу чи перенести якісь підручники. Він так і до технікуму вступив, потрапивши на спеціальність тесляра. Сам директор вмовив, щоб недобір закрити. А потім допоміг із влаштуванням на роботу. Михайло випадково зайшов до його кабінету після випуску, коли там сидів директор майстерні.
На їхню пару завжди дивилися з подивом. Ліда тонка, строга, на каблучках і одягнена по діловому. Михайло у футболці та джинсах, а посмішка від вуха до вуха. На початку всі думали, що парочка протягне місяць, потім ставки робили на півроку, але коли за півтора року вони оголосили про весілля всі зрозуміли – це кохання!
Сімейне життя текло своєю чергою. Ліда на зустрічах, намагаючись показати начальству свою цілеспрямованість і просунутися кар’єрними сходами. Михайло у майстерні, коли є замовлення. Коли ні, то в гаражі з друзями. І начебто немає проблем. Все як у всіх. Десь гладко, а десь ні.
****
– Ти не уявляєш, мамо, як за ці два роки я втомилася, – Ліда сиділа на рідній серцю кухоньці і дивилася у вікно. Чай остигав у чашці, до якої вона навіть не доторкнулася своїми доглянутими ручками, – скрізь чайні пакетики. Біля комп’ютера, на стільниці, на столі в кухні і навіть на підлозі біля дивана. Я приходжу додому і починаю збирання цих пакетиків. А наступного дня теж саме.
– А ти йому казала? – Мама розуміла, що ставить очевидне питання, але іншого їй на думку не спало.
– Так, звичайно, казала! Толку? – Дівчина відмахнулася, – Я вже подумую про розлучення. Смішно. Через чайні пакетики, але нерви на межі.
– То може робота винна? – припустила жінка.
– На роботі я, мама, відпочиваю, – Ліда втомлено подивилася на маму, – У мене там кабінет на три людини та чайна зона, де всі пакетики на своїх місцях: свіжі у коробці, використані у смітнику.
Михайло проходив антистресову програму в компанії чоловіків біля гаража:
– І здалися їй ці пакетики! Ні, я розумію, що затишок і таке інше, але от чесно, мужики, не зі зла ж! – Він приклав руку до серця, і його товариші закивали головами.
– Та не бери в голову, Мішка, – відмахнувся Вадим, сусід по гаражу, – Моя бурчить, що я квітку відсуваю на підвіконні, коли віконце прочиняю. Якщо на місце не поставлю, то все! Мозок тиждень виносити буде!
– І намагаюся я прибирати ці пакетики, – Михайло чітко пам’ятав, як викидав пакетики в смітник. Буває в нього, що він замріяється і залишить один чи два в недозволеному місці, але ж це не привід лаяти його. Адже Ліда завжди показувала йому пакетика три-чотири. Звідки тільки витягала? Він же не винен, що тими днями сидів удома без роботи. Що ще там робити? Каву він не любив, а чай у пакетиках зручно заварювати.
– Не кисни, – поплескав по плечу Сергій, – Чоловіче діло терпіти, а жіноче бурчати. Отакі вони у нас!
І все б закінчилося розлученням, але одного разу повернувшись додому, Ліда не знайшла жодного чайного пакетика. Це було дивовижно! Вона, поки Михайло був у гаражі, обшукала все. Навіть за диван заглянула і під ліжко із ліхтариком. Крім пилу, що накопичився, вона там нічого не побачила. Це був приємний сюрприз, який їй підняв настрій наприкінці важкого трудового тижня.
Михайло не розумів гарного настрою дружини, але щиро радів. Він вже й додому з великим небажанням йшов. Біля самих дверей приготувався щось белькотіти невпопад на обурення Ліди, а тут тиша та спокій. Ходить кохана жінка по квартирі, щось муркотить собі під ніс. Ніжні погляди кидає на нього. Михайло аж плечі розправив і груди колесом викотив. Може, таки притерлися один до одного?
Наступного тижня Ліда помітила, що Михайло взявся за побут. То посуд помиє, то пропилососить, а то й пил витирає та ще так акуратно! Кожну статуетку на своє місце поставить, наче й не чіпав. Ліда боялася йому натякнути на його раптову господарність, а то не кожен чоловік здатний так геройствувати в побуті. Може він цього соромиться? Зазвичай Михайло розповідав Ліді навіть про те, як він боровся за колесо в машині, яке вразив саморіз, а зараз мовчить. І Ліда теж вирішила нічого не говорити.
Але через тиждень вона помітила, що на поличці у ванній її речі переставлені місцями. Дзеркало було чистим. Вона його протирала позавчора. Міша, звичайно, молодець і все ж таки така охайність у рідної людини стала викликати занепокоєння. Значить, два роки він сидів і нічого не робив, а зараз перетворився на фею чистоти? Може, це її вина, що за чайні пакетики його сварила?
– Міша, нам треба поговорити, – після сніданку Ліда прибрала посуд до мийки і навіть не залила її. Михайло дивився на неї з хвилюванням. Він боявся будь-яких розмов, що починаються з цих слів. Нічим добрим вони не закінчувалися, а ранок так добре почався! І навіть сонечко світить.
– Про що? – Прикидатися валянком Михайло вмів професійно. Отримати він завжди встигне, але скільки і чого – це треба з’ясувати. Дуже акуратно з’ясувати.
– Міша, – Ліда підсунула свою табуретку ближче до нього і той занервував сильніше, – Я про чистоту в нашій квартирі, – дівчина посміхнулася, намагаючись приховати тривогу.
– А що з нею? – відстрочував свою кару Михайло. Йому здавалося, що в його чашку з майже допитим чаєм зараз плюхнуться всі чайні пакетики, які він ненароком залишав у квартирі. Він намагався прибирати, як завжди. Але ж він людина, а не містер Пропер.
– У нас така чистота в квартирі, – Ліді було складно підібрати потрібні слова, – це чудово. Я дуже рада, але хочу дізнатися: у тебе все добре? Може, ти втомився чи чимось незадоволений?
– Та ніби ні, – Михайло задумався про подвійний день, – Я теж дуже радий, що в нас так чисто. Дякую тобі, кохана. Я знаю яких трудів тобі це коштувало.
– У сенсі, “дякую тобі”? – Здивувалася Ліда, – Це ж ти наводиш чистоту, – помітивши негативне мотання головою коханого чоловіка дівчина замовкла. Михайло уважно дивився на неї, чекаючи нової думки, – Тобто ти останні два тижні аорядку не наводиш?
– Ні, – з чистими, як сльоза, очима сказав він.
– Ти не прибираєш, – повільно промовила Ліда, – І я не прибираю. Тоді хто? – Вона чекала відповіді від чоловіка, але Михайло ніколи не відрізнявся швидкістю думки і знову замотав головою.
Про біса думати не хотілося, тому Ліда набрала номер своєї мами. Логіка була простою: вони залишали запасні ключі своїм мамам. На всякий випадок.
– Мамо, у мене таке питання, – почала вона після привітання, – Ти до нас у гості не приходила? Зрозуміло. А то, може, заходила, коли нас удома не було? Та все в порядку. Снідали. Я тебе теж люблю, – Ліда відключилася від абонента, – Тепер твоя черга, – вона дивилася на Михайла.
– Що моя? – він останніх хвилин взагалі нічого не розумів. Ранок тільки, а тут вже думати треба. Краще б його за чайні пакетики сварили! Там справ на хвилину!
– Дзвони своїй мамі і дізнайся, чи не приходила вона до нас у гості, коли нас вдома не було, – Ліда чекаюче дивилася на Михайла. Він не став далі відкладати. По Ліді було видно, що ця ситуація натягнула її нерви, як тятиву, і якщо зволікати, то стріла її нервової напруги може встромитись дуже боляче. Михайло набрав маму і завис у розмові з нею на півгодини. Ліда постійно чула, як свекруха просить сина прибирати пакетики від чаю, мовляв це не так складно, а Ліді буде приємно. Міша кивав і погоджувався.
– Не приїжджала вона до нас, – коротко підбив підсумок розмови з мамою Михайло.
– Цього не може бути, – Ліда дивилася на Михайла, вишукуючи підказки його брехні, але її чоловік був нехитрою людиною. Значить мами брешуть? Ця думка покоробила її на стільки, що Ліда навіть спохмурніла. Свекруха дуже добра жінка. Вона їй, як друга мати. Скільки добра вона зробила їхній родині! І Михайлу вона завжди правду говорила. Без докору, але правду. А її мама теж не була викрита у брехні. Вона з дитинства Ліді вселяла, що брехня – це недобре! Та й яке прибирання? У мами слабі ноги, у другої мами спина. Вони свої квартири підтримують у чистоті, не даючи можливості молодим їм допомагати надміру, яку встановили самі. А тут у чужу квартиру підуть прибирати? Дурниці.
– Твоя мама теж не приїжджала. Тоді хто приїжджав? – Михайло уважно дивився на дружину.
– Не знаю, – дівчина вже вросла в незручну табуретку, – Але ж не домовик!
– І не злодії, – видав свої міркування Михайло, – Не пропало нічого.
Наступного тижня Міша всі свої вихідні провів удома, намагаючись засікти непроханого помічника по господарству, але ніхто не прийшов. Ліда контролювала процес з роботи, дзвонивши щогодини. Михайло, чуючи голос рідної дружини, відразу згадував про чайні пакетики і йшов вишукувати те, що вже встиг розставити по квартирі у вигляді об’єкта дизайнерської думки. Йому не хотілося нагнітати ситуацію ще більше, адже Ліда на роботу йшла не в кращому настрої.
Наступного дня їм довелося піти із квартири. Михайло мав замовлення, але всього на три години. Додому він летів, нервово зітхаючи на червоний сигнал світлофора. Він прямо відчував, що вдома твориться щось недобре, а він тут рахує секунди до зеленого.
– Міша, це мама, – заговорив голос у телефонній трубці, коли Михайло відповів на вхідний дзвінок, – Як у вас з Лідою?
– Нормально, мамо, – Михайло ніколи так коротко не відповідав мамі.
– Щось трапилося? Я так і знала! – заголосила жінка. – Голос тебе видає. Ти такий напружений! Що сталося?
– Мамо, – пом’якшав Михайло, – Правда, все нормально. Просто я за кермом. Додому їду. Незручно розмовляти. Хвилин через 10 буду вдома і передзвоню. Добре?
– Через 10? Добре. Чекатиму, – заспокоїлася мама і відключилася.
Михайло не став чекати ліфта і побіг у квартиру на третьому поверсі сходами, перестрибуючи через сходи. Він улетів на свій поверх. Відчинив двері і застав мокру підлогу в коридорі. Міша так і завмер на килимку, обережно заглядаючи у квартиру. Він не вірив у домових та інших невидимих помічників.
– Але факт на обличчя, тобто на підлозі, Лідо, – Михайло вже прикрив двері квартири, але продовжував розмовляти телефоном пошепки, – І в квартирі чисто. Навіть посуд вимитий і стіл витертий, – Михайло стояв на чистій кухні і нервове тремтів, – Піду я в гараж.
– Ти боїшся чи що? – здивувалася Ліда.
– Не боюся, – швидко відповів він, – Перестраховуюсь.
У улюбленій квартирі стало незатишно. Якщо раніше прибирання стосувалося лише чогось одного, то тепер у квартирі наводився педантичний порядок. Баночки та креми Ліди біля дзеркала вишикувалися виключно за зростанням, а не за тим, як часто ними користується дівчина. Частина чашок перекочувала в шафку, потіснивши печиво та чай. У холодильнику продукти часом переміщалися в ті полиці, у яких їх необхідно зберігати за інструкцією. Михайло навчився не дивлячись закидати пакетик від чаю в смітник, щоб не дати і шансу силі чистоти його дорікнути, але якось відкривши з ранку шафу, він зовсім не по-чоловічому закричав від жаху:
– Футболки! Мої футболки!
– Що “футболки”?! – на його вигуки із душу прибігла Ліда, завертаючись на ходу у рушник.
– Вони акуратно складені і розкладені по кольорах, – сповненим жаху пошепки сказав Михайло. Ліда відчинила свою половину шафи і придивилася. У неї брюки та спідниці висіли з одного боку, а блузки та сукні з іншого. Але, головне, що першою блузкою висіла та, що їй колись подарувала мама, і Ліда її одягала лише на отримання диплома. З того часу річ більше не знадобилася, а тут подивіться!
– Це моя мама, – впевнено сказала Ліда, – Залишилося з’ясувати одна вона доводить нас до забобонів чи з кимось.
– Чому ти так вирішила? – Михайло дивився на дружину не вірячи в реалістичний результат їхніх мук.
– У моєї мами ноги ниють, якщо вона довго стоїть. Тому прибирати нашу квартиру вона ніяк не може на самоті. Потрібен спільник! – Ліда торжествуюче дивилася на чоловіка, не знаходячи в ньому радості у відповідь. Вона ненадовго задумалася, осмислюючи їхній діалог, – А! Ти не про це. Я просто впевнена, що мої речі складала мама, тому що цю блузку вона, коли я раніше жила з нею, завжди вішала першою в моїй шафі. Дуже вже вона подобалася мамі.
Ліда заспокоїла Михайла і в того нарешті з’явилася легка усмішка на обличчі, а потім і сміх. Він сів на диван, закрив обличчя руками і почав реготати. Це було величезне полегшення для нього.
– Як же добре, що це не домовик, – щасливо видихнув він, – Як ловитимемо наших чистюль?
– На живця, – усміхнулася Ліда.
Увечері вони зателефонували своїм мамам і повідомили, що у вихідні їдуть із друзями на дачу. Шашлики, відпочинок, зірки та тепла дружня розмова. Мами побажали приємної дороги та гарного відпочинку, не запідозривши каверзи.
Вранці в суботу Ліда та Михайло боялися зайвий раз попити чаю. Спочатку сиділи мовчки, гортаючи новини в телефоні. Потім почали тихо перешіптуватись, бо телефони вже набридли, а тиша пригнічувала. Ближче до обіду Михайло не витримав:
– Може вони й зовсім не прийдуть?
– Тихіше, – відповіла пошепки Ліда, – Якщо не прийдуть, то наступними вихідними покличемо їх у гості і розкриємо всі карти. Буде не так ефектно, але це геройство треба буде припинити.
І тут вони обоє замовкли. Ключ у замку обернувся і в квартиру зайшли знайомі голоси.
– Таня, а для підлоги ти взяла засіб? – говорила мама Ліди, – А то в доньки стоїть якесь, то тільки бульбашки пускає. Я ним минулого разу так нічого помити і не змогла. Довелося з водою та господарським милом.
– Взяла. Я взяла все. Навіть нашатир для вікон. Ось вони здивуються, коли приїдуть, – мами розсміялися, не боячись нікого, і з коридору зайшли до кімнати, де на дивані їх мирно чекали Ліда та Михайло, – Ой!
– І тобі привіт, мамо, – усміхнувся Михайло, а потім не витримав і розсміявся. Його сміх підтримала Ліда, а потім і мами, яких молоді посадили на диван просто у їхньому обмундируванні для прибирання: рукавички, косинки та поношені халати.
Незабаром на кухні шкварчали оладки на сковорідці, а за невеликим столом точилася розмова.
– Ви ж коли нам про життя розповіли, – говорила мама Михайла, – так ми й зрозуміли, що розлучитеся і нам тільки за фактом уже розкажете. А чому? Через прибирання! Дурниця якась.
– Ось-ось, – підтримала подругу мама Ліди, – Спільний побут – це не кошик із пряниками. Тут треба вміти домовлятися та допомагати. То один більше зробить, а то другий. Головне, розуміти, що ви допомагаєте. Свій будинок у затишку тримайте.
– Ви нас трохи до екстр_сенсів не довели, – чесно зізнався Міша, – Я ледве не посивів, коли в шафу заліз і побачив футболки складені за кольорами.
– А ми з Таньою такого адреналіну натерпілися, коли ти, Михайле, додому мчав, – засміялася мама Ліди, – Ой! Зараз смішно згадувати, а тоді так серце калатало!
– Та не кажи! – Підтримала мама Михайла, – Ти, коли сказав, що через 10 хвилин удома будеш, то ми тільки й встигли, що залишати у відрах свої засоби для прибирання, схопити речі та пірнути у відкритий ліфт. Я ж чула, як ти сходами біжиш!
– А я ще ганчіркою наші сліди замивала, – сміялася мама Ліди.
– Ось ви хуліганки! – засміялася дівчина.
– А використані чайні пакетики ми останніми днями не знаходили, – мама Михайла з легкою посмішкою дивилася на сина, – Невже вони знайшли місце, де мають бути?
– Знайшли і більше не втратять. Обіцяю, – Міша посміхнувся до мами.
– Значить, недаремно ми влаштували це прибирання, – мама Михайла подивилася на Ліду.
– Не дарма, а далі ми впораємося самі, – Ліда поставила перед гістьми тарілку з ароматними млинцями, – І з прибиранням, і з рештою побуту. Тож наші «домовки» можуть тепер відпочивати.
