Мілана втратила батьків, коли навчалася на другому курсі інституту. Єдина дитина в сім’ї. Кидати навчання було безглуздо, професія була потрібна. Звичайно, після батьків залишилися заощадження, але Мілана вирішила працювати. Гроші ніколи зайвими не бувають.
Деякі одногрупники заздрили, така молода дівчина і вже з великою квартирою. Інші співчували. Молоді люди набивалися нареченими. Тільки Мілана вирішила, що до закінчення інституту жодних стосунків. Батьки її були порядні люди, і вона не збиралася вести легкий спосіб життя. Скромна дівчина почала мати успіх у молодиків через житло. Вона й сама це розуміла.
Останній курс Юрій довго випрошував увагу Мілани. Квіти, прогулянки, подарунки.
– Слухай, ми вже не маленькі, коли запросиш мене до себе?
– А чому я маю тебе запрошувати?
– Тому що мені тебе запросити окрім кафе та кіно нікуди. Мої батьки в іншому місті, а тут у мене тільки гуртожиток. Ми давно могли б жити разом.
– У мене навчання на першому місці.
– А якщо я тобі зроблю пропозицію?
– Ось тоді й подивимося.
Юрій не здавався. За місяць після інституту вони розписалися. Мілана не хотіла пишного весілля, але родичі нареченого наполягли. Рідні Юрія було багато, а в Мілани лише дві подруги.
– Мілано, ти тільки не прописуй його. – Сказала одна з них, – Не подобається він мені.
– Звичайно. Я ж недаремно на юридичному навчалася. Розумію. Я йому одразу про це сказала.
– А він?
– Загалом нічого. Сказав, що просто любить мене.
Все було гаразд. Мілана звикала до сімейного життя, працювала. Юрій також працював. Вона чудово справлялася з усім, причепитися було ні до чого.
– Пора б вам і про дітей подумати. – якось сказала свекруха.
– Мамо, ми подумаємо про це. – одразу втрутився Юрій.
– А перед цим треба і Юрія прописати у квартирі. Як це виглядатиме, якщо батько дітей тут ніхто? Він теж має мати свою частку.
– Мамо, ми все вирішимо самі. – знову сказав він.
– Вирішуйте, вирішуйте. Ти вже три роки живеш на пташиних правах. Вона народить і виставить тебе, а ще й аліменти будеш платити. Років вам уже багато, а ви все ще живете без дітей.
– Мамо, ми працюємо.
Наступного дня після розмови із матір’ю Юрій втратив роботу. Це мало статися давно, його просто терпіли. А останні його помилки дійшли до начальства і ті не стали чекати. Звільнили і відпрацювання не вимагали.
Як не дивно, але він одразу знайшов нову. Разом із новою роботою з’явилися й нові друзі. Іноді Юрій затримувався і приходив веселий. Грошей у сім’ю він приносив все менше і менше, а до дружини став вимогливішим. То йому м’ясо не так засмажили, то сорочку не ту подали. Мілана пам’ятала, як її мати все робила і старалася, іншого досвіду вона не мала. Готувала вона добре, порядок у домі завжди був, холодильник повний.
– Знову пізно? На роботі допізна, а зарплата зменшується. Може, вже поміняєш роботу?
– Ні, у мене тут хороші друзі. Класні, мій однокласник допоміг влаштуватись, і я не можу його підвести. Працюватиму. А грошей нам і так вистачає.
– Вистачає поки дітей немає. А якби ти не гульбанив із друзями, то було б ще краще.
– З друзями я сам розберуся, а ти не лізь. Краще підлогу мий. До речі, завтра хочу запросити друзів до себе. А то ми вже були у всіх.
– До себе?
– Так. Приготуй нам м’ясо, салати. Нас п’ятеро людей. До п’ятої години.
– Я працюю до шостої.
– Починай прямо зараз готувати, так вже й буде завтра сам усе розігрію.
– Купи продукти і готуй сам. Я не збираюся обслуговувати твоїх гостей і витрачатися на них. Потрібно спочатку питати, а потім запрошувати. Час – дев’ята вечора.
– Я так сказав. Виконуй.
…Мілана нічого не стала робити, а вранці раніше, аніж зазвичай, пішла на роботу. Увечері довелося затриматися, потім вона зайшла в магазин, і там згадала про вчорашню розмову із чоловіком.
Чи треба приймати його друзів? Може й треба. А навіщо? Їй це навіщо? Тільки тому, що Юрій її чоловік?
Мілана вибирала товар і думала. Потім вона з повним пакетом піднімалася на п’ятий поверх – ліфт зламався. Мілана зайшла в квартиру. Виявилося, що двері були не замкнені.
Вона остовпіла від побаченого.
На кухні сиділи родичі Юрія: дядько і два брати. Ще два зовсім незнайомі Мілані чоловіки.
– Мілана прийшла, а ну–но приготуй нам швидесенько смаколиків до столу. Що принесла? А може, ще по пінне заскочиш? – Юрій хотів взяти у неї з рук пакет, але Мілана відійшла вбік.
– Що тут відбувається?
– Друзі мої, дядько з братами приїхали. Вони на роботу влаштовуються. Поки що у нас поживуть.
– А ти спитав у мене?
– Не встиг, але ти маєш їх прийняти. Їм дуже треба.
– А мені треба, щоб ви всі забралися звідси зараз же.
– Щось ти незрозуміле говориш. Берися до своїх прямих обов’язків. Готуй вечерю.
– Нічого я не готуватиму.
– Не ганьби мене перед ріднею та друзями.
Мілана думала як їй усіх випровадити. Юрій десь пішов. Його вже не було двадцять хвилин. У двері подзвонили. На порозі стояли люди в формі.
– Доброго вечора, ваші сусіди викликали нас. Це ваші друзі? Ви їх впізнаєте? Забирайте їх і дотримуйтесь тиші.
– Ні, я їх не знаю.
– А цей стверджує, що він ваш чоловік.
Мілана подивилася на Юрія.
– Він мій чоловік. Але я більше нікого не знаю. Я з роботи прийшла, а тут ці. Там у квартирі ще п’ятеро людей. Я їх не запрошувала. Вони кричать і сваряться.
– Агов! – вигукнув Юрій. – Я їх запрошував!
– А ти тут навіть не прописаний.
– Як ти можеш? Вони родичі, друзі. Ми самі все владнаємо, вибачте. Мілано, швидко дай людям грошей за турботи. А ми зараз повернемось.
– Ти можеш заходити поки що, а більше мені нікого не треба. Забирайте всіх.
– Мілано! Якщо ти зараз же не зробиш, як говорю, то я подам на розлучення.
– Подавай. Забирайте і його, щоб вам двічі на одну адресу не їздити. Колишній чоловік мені тут не потрібний.
– Точно? А ви потім заяви не заберете? Адже це ваша рідня.
– Рідні тут немає, а чоловік незабаром стане колишній. Ви самі чули.
– Мілано, тобі це так не минеться! Дай ключі, я їх на тумбочці забув. Ти ж будеш на роботі, коли нас випустять.
– Речі будуть у коридорі.
Залишившись у тиші, Мілана подивилася на годинник, майже дев’ята. Холодильник був практично порожній, на кухні скрізь бруд.
Вона почала наводити лад з твердим наміром на розлучення. Кухня сяяла чистотою, Мілана взялася за речі Юрія. Велика валіза та спортивна сумка стояли біля дверей, у них було ще трохи місця.
Вона трохи подумала, і всі порожні пляшки опинились у речах Юрія. Не самій же ж їй виносити, а її набралося багато. Там же у коридорі були й речі родичів, із якими вони приїхали.
Юрій довго ходив біля будинку і чекав на дружину. Ключів у нього не було, з роботи його звільнили, той друг образився і виставив його.
– Мілано, нарешті. Ну, ти й зробила нам концерт. Привітай мене, я знову безробітний. Ходімо швидше, їсти хочеться.
– Дайте попити, а то їсти хочеться, і переночувати ніде. Так? Речі забирай. На розлучення я вже подала.
– Яке розлучення? Я ж пожартував. Дядько з братами на вокзалі чекають на мій дзвінок. Зараз приїдуть.
– Їхні речі теж забирай.
– Як я все це…
– Подзвони, нехай допоможуть тобі. Мене інше більше не хвилює.
Поки вони розмовляли, Мілана встигла виставити всі речі з квартири та зачинила двері перед носом Юрія.
За пів години пролунав тихий стукіт у двері. На майданчику стояли вчорашні гості у повному складі. Мілана не відчинила.
А наступного дня їй зателефонувала свекруха.
– Що це у вас відбувається? Юрій приїхав із речами, веселий. І чому ти не могла гостей прийняти як слід? Мій брат образився. Чому речі мого сина так недбало складені, все пом’яте, і що це за пляшки в сумці? Ви там гульбаните?
– А він не казав?
– Ні, він переживає. Приїжджай.
– Ні, ми розлучаємося.
– Як це? Я ж говорю – він переживає!
– А я не збираюся його терпіти, його та ваших родичів. Вони влаштували безлад у мене на кухні. А пляшки їхні. Мені чужого не треба.
– Їхні? Усі? Цього не може бути!
– Може, ще й як може.
– Ну, вибач його, це він з горя.
– З якого?
– Про розлучення дізнався.
– Це було до. До побачення, а краще прощавайте…
Розлучили їх швидко. Мілана ще довго не могла ні з ким зустрічатися, їй здавалося, що будь–який, навіть найкращий чоловік, згодом зміниться, і перетвориться на такого ж як Юрій.
Якось на вулиці вона зустріла чоловіка з тих самих людей у формі, які забирали її чоловіка з друзями.
Вони посміхнулися один до одного. Потім була ще одна випадкова зустріч, а потім він просто чекав її біля під’їзду.
Короткі побачення переросли на щось більше. Тепер у них сім’я й діти.
