– Не здумай так вчиняти з матірʼю! Де це взагалі таке бачено? – вигукнула в слухавку Поліна Максимівна. – До кінця залишайся сином!
– Ти про що? – здивовано запитав Матвій, не розуміючи, чому тітка така обурена.
– Я про те, що ти виробляєш! Бач, хто ж тобі порадив таке? Дівчина мабуть? – поцікавилася жінка.
– Можна якось детальніше? – Наполягав чоловік, щоб зрозуміти, що відбувається.
– Я знаю, що ти доньку вирішив прописати на половині своєї частки в квартирі моєї сестри! – обурено сказала Поліна Максимівна.
– І що? Ніхто у мами нічого не забирає, – обурився Матвій. – Прописка нічого нікому не дасть. Ви не підковані юридично і роздмухали з мухи слона.
– Не розказуй мені! – пирхнула у відповідь тітка. – Прописати вирішив дитину і забрати ще й половину?!
Чоловік спробував достукатися до Поліни Максимівни і переконати, що вона неправильно поінформована, але та стояла на своєму і твердила, щоб він не смів виставляти матір з квартири…
…Яна й Матвій сиділи за кухонним столом, обговорюючи майбутній навчальний рік.
Їхня п’ятирічна дочка Ліза скоро мала піти в перший клас, і батьки вже почали підготовку до цієї важливої події.
Яна гортала каталоги шкільного приладдя, вибираючи потрібне, а Матвій вивчав карту району, намагаючись знайти оптимальну школу для дочки.
– Ти впевнена, що у нашій школі немає місць? – чоловік зупинив на дружині погляд, сповнений надій.
– Точно. Все зайняте. Ми пізно звернулися…
– Хто ж знав, що треба за два роки до них звертатися, – невдоволено пробурмотів Матвій. – Що тепер?
– Треба шукати іншу, – знизала плечима Яна. – Може, віддати Лізоньку в гімназію. Там чудові викладачі, і програма дуже насичена.
– Але ж ця гімназія знаходиться в іншому районі, – Матвій спохмурнів, дивлячись на карту. – Щодня возити її туди і назад буде непросто.
– Що я зроблю, якщо там усі класи переповнені, – сказала у відповідь дружина. – Нові будинки ростуть як гриби, і місць не вистачає. Плюс там багато пільговиків, і після них нам навряд чи дістанеться місце. Ось якщо хтось переїде, тоді… Але можна і ще треба чекати…
Матвій замислився. Справді, останніми роками їхній мікрорайон стрімко розвивався, і кількість школярів значно збільшилася.
Багато батьків шукали альтернативні варіанти.
– Слухай, але тоді у кожному районі будуть свої школярі, і де тоді вчитися нашій дочці? – буркнув він з досадою.
– Треба шукати…
– Може, відправити дочку до школи за моєю пропискою – запропонував Матвій. – У мене частка в квартирі мами, і це може допомогти нам потрапити до заповітного списку. До того ж, Ліза після школи може приходити до мами і чекати там мене.
Яна замислилась. Ідея здавалася розумною, але вона знала, що реєстрація в квартирі свекрухи може спричинити деякі труднощі.
Олена Дмитрівна завжди ревно ставилася до свого житла та неохоче ділилася ним навіть із власним сином.
– Твоя мама може не схвалити таку ідею, – обережно зауважила Яна. – Вона завжди була проти того, щоб хтось реєструвався в її квартирі. Пам’ятаєш, який гамір піднявся, коли ти запропонував прописати мене?
– Знаю, – визнав Матвій. – Але іншого виходу ми не маємо. Треба спробувати. Я поговорю з мамою сьогодні ввечері.
Яна кивнула на знак згоди, сподіваючись, що цього разу все обійдеться без сварки.
Увечері того ж дня Матвій особисто подався до матері, щоб обговорити питання прописки Лізи у квартирі.
Олена Дмитрівна жила у невеликій, але затишній квартирі.
Вона завжди пишалася тим, що змогла самостійно її купити.
Матвій застав матір на кухні, за приготуванням їжі. Запах свіжого борщу наповнював повітря, й Олена Дмитрівна виглядала задоволеною та розслабленою.
– Привіт, мамо, – привітав її чоловік. – Як твої справи?
– Доброго дня, любий! Рада тебе бачити. Сідай, я якраз борщику наварила. Хочеш спробувати?
Матвій сів за стіл перед тарілкою із запашним борщем. Він знав, що його візит не залишиться непоміченим і приготувався до довгої розмови.
– Дуже смачно, мамо, – похвалив син, скуштувавши борщ. – Але я прийшов, щоб поговорити з тобою.
Олена Дмитрівна насторожилася.
– Що трапилося? – запитала жінка.
– Лізі скоро йти до школи, і ми зустрілися з однією проблемою, – сказав син. – А ти – ключ до її вирішення!
– Я?! – здивувалася Олена Дмитрівна, нічого не розуміючи.
– Так. Наша школа переповнена і шансів потрапити туди у нас майже немає. Тому ми подумали, що було б непогано зареєструвати її в цій квартирі, щоб збільшити шанси на вступ.
Обличчя Олени Дмитрівни миттю змінилося. Вона насупилась і схрестила руки на грудях.
– Ні, – холодно сказала жінка. – Це неможливо. Я не дозволю нікому реєструватися у моїй квартирі. Тут буду прописана тільки я!
– Мамо, але половина ж моя. До того ж, зрозумій, що це тимчасово. Тільки для школи. Бо ж Ліза твоя внучка… – Матвій був трохи здивований реакцією матері.
Олена Дмитрівна встала з-за столу і почала нервово ходити по кухні.
– Я розумію, що Ліза твоя дочка, – сказала вона, – але я не можу ризикувати своїм житлом. Хто знає, які наслідки можуть бути? Може, ви захочете прописати її назавжди, а потім взагалі виставите мене з квартири?
– Мамо, ти ж знаєш, що я ніколи не зраджу тебе. Ми просто хочемо забезпечити Лізі гідне майбутнє, – Матвій знову спробував заспокоїти матір.
Однак Олена Дмитрівна не збиралася слухати.
– Ти маєш розуміти, що квартира – це моє єдине майно. Я вклала в неї всі свої заощадження, і я не збираюся ділитися нею ні з ким!
Матвій відчув, як наростає напруга. Він знав, що матері важко змінити свою думку, але сподівався на її розсудливість.
– Мамо, будь ласка, подумай про це, – попросив син. – Ніхто не збирається тебе виселяти. Нічого не зміниться, крім того, що Ліза забігатиме до тебе після школи!
– Навіщо вона мені тут? Ще чого не вистачало! – пирхнула Олена Дмитрівна і її обличчя стало строгим.
Матвій зрозумів, що їхня розмова зайшла в глухий кут. Він встав з-за столу і попрощався, сподіваючись, що мати перегляне своє рішення.
Наступного ранку Яні з самого рання зателефонувала Олена Дмитрівна.
– Алло, Яна? – строго запитала свекруха.
– Так, привіт, Олено Дмитрівно, – відповіла невістка і злегка напружилася.
– Я дізналася, що ви хочете зареєструвати внучку в моїй квартирі, – почала свекруха, не гаючи часу на привітання. – Це неприпустимо! Я не дозволю, щоб хтось використав моє житло у своїх інтересах.
– Розумію ваше занепокоєння, але це тимчасово, тільки для школи. Ми не плануємо… – Яна спробувала пояснити ситуацію.
– Жодних “тимчасово”! – Олена Дмитрівна різко зупинила її. – Я старію, і мені потрібно дбати про своє майбутнє. Хто знає, що ви придумаєте далі? Спочатку прописка, потім продаж квартири, а потім я опинюся на вулиці?!
Яна була приголомшена такою реакцією свекрухи. Вона ніколи не думала, що Олена Дмитрівна може сприймати ситуацію так драматично.
– Олено Дмитрівно, будь ласка, заспокойтеся, – невістка спробувала пом’якшити обстановку. – Ми не маємо наміру продавати вашу квартиру. Ми просто хочемо забезпечити Лізу гарною освітою.
– Освіта? Про освіту вони думають! – єхидно повторила свекруха. – А ви думали, скільки зусиль я вклала в цю квартиру? Освіта у мене майже немає, але є своє житло!
Яна відчула, як усередині неї закипає роздратування. Вона не очікувала, що її добрі наміри сприймуть так.
– Олено Дмитрівно, давайте поговоримо спокійно, – запропонувала жінка. – Ми можемо знайти компроміс.
Але свекруха її вже не слухала. Вона продовжувала галасувати в слухавку й звинувачувати Яну в корисливих мотивах та бажанні залишити її без житла.
Не витримавши, невістка поклала слухавку. Увечері, коли Матвій повернувся додому, він застав Яну в поганому настрої.
Вона розповіла йому про розмову з Оленою Дмитрівною. Чоловік був вражений словами матері.
– Твоя мама вважає, що ми хочемо її вижити зі своєї квартири. Вона навіть не дала мені нічого сказати.
Матвій замислився. Він розумів, що мати завжди була строгою, але не сподівався, що вона відмовиться допомогти власній онучці.
– Я подзвоню їй завтра, – пообіцяв він. – Спробую пояснити ситуацію ще раз. До того ж вона не має права мені відмовляти, я такий самий власник, як і вона!
Наступного дня Матвій зв’язався з матір’ю, але розмова знову закінчилася нічим.
Олена Дмитрівна наполягала на своєму, стверджуючи, що прописка Лізи у її квартирі – це початок кінця.
Матвій спробував переконати її, що вони не збираються обмежувати її інтереси, але вона залишалася непохитною.
– Якщо ти не розумієш, що я роблю це заради власного благополуччя, то ти мене зовсім не знаєш! – рішуче заявила мати і поклала слухавку.
Матвій покрутив телефон у руках і звернувся до дружини, щоб обговорити ситуацію, що склалася.
Вони розуміли, що Олена Дмитрівна не здасться і треба шукати інші шляхи вирішення проблеми.
До того ж через пів години подзвонила тітка і влаштувала сварку.
– Може, спробуємо звернутись до іншої школи? – запропонувала Яна. – Адже є й інші варіанти, крім цієї школи.
– Може, варто ще раз сходити у нашу? А раптом з’явилося місце?
– Навряд… Тиждень тому місць уже не було, – розвела руками жінка.
Матвій таки зайшов до школи. На його подив, при ньому одна з жінок відмовлялася від місця своєї дитини в першому класі через переїзд.
Щастю чоловіка не було меж. Він поговорив з директором і вільне місце забронювали за ними, про що Матвій відразу сказав дружині, і проблема відпала сама собою.
Про те, що ситуація змінилася, Олені Дмитрівні ніхто не сказав, і вона, як і раніше, переживала, що її можуть виставити зі своєї квартири.
Тільки черговий дзвінок тітки нагадав Матвію про те, що мати ще не в курсі змін, що відбулися.
Поліна Максимівна, дізнавшись про те, що ніхто більше не прописку не претендує, одразу сказала сестрі.
Олена Дмитрівна трохи пом’якшала.
Однак у глибині душі вона була впевнена, що залишилася з квартирою тільки завдяки своїй наполегливості й непохитності…
Бувають же ж такі люди. Настільки недовірливі, що рідним онукам пожаліють. Але хто зна, часом і вони бувають праві…
