– Маша! – вигукував чоловічий голос за вікном. – Маша!
«Добре бути молодою, – подумала з заздрістю Марія. – У молодості тобі хлопці кричать у вікно, зізнаються в коханні, дарують квіти. Але як тільки перевалило за сорок п’ять… »
– Маша! – кричав все той же наполегливий голос. – Подивись у вікно!
Марія подивилася на годинник. Восьма ранку, а чоловік надривається. Зовсім не думає про людей, які можуть в цей час ще спати. Ще трохи, і хто-небудь обов’язково висунеться з вікна і наговорить цьому крикуну нехороших слів.
Марія закрутилась в ліжку. Їй дуже захотілося встати і подивитися – що це за дивний тип з’явився в їхньому дворі. У наш час давно вже так ніхто не кричить. У всіх мобільні телефони. Подзвонив, і говори, що хочеш.
– Маша, я тебе люблю!
«Ну, ось, почалося найголовніше, – усміхнулася Марія. – Ця Маша, напевно, зараз стоїть за фіранкою і потайки дивиться вниз. Вона і не думає про те, що цей чоловік, можливо, насправді її любить. Ще трохи, і йому набридне кричати. І він піде, можливо, назавжди … »
У Марії зіпсувався настрій. Тому що, вона згадала, як рівно тридцять років тому за цим вікном так само лунав молодий дзвінкий голос її Олега.
Олег тоді закінчив військове училище, отримав погони лейтенанта, і повинен був їхати в інше місто – до місця служби.
Марія, а їй було вже дев’ятнадцять, начебто навіть, любила цього Олега, але мама вважала, що доньці ще рано виходити заміж, тим більше за військового. Важке у військових життя.
І коли Олег стояв під вікнами, намагаючись до неї докричатися, Марія стояла за фіранкою і з цікавістю спостерігала за ним.
– І чому він все кричить? – нервувала мама.
– Він не знає номера моєї квартири, – хихотіла Марія. – Ми ж з ним недавно познайомилися. Він проводжав мене тільки до під’їзду.
– Якби захотів дізнатися квартиру, розпитав би сусідів, – бурчала мама. – А ще офіцер. Який же він офіцер?
– Гарненький … – зітхнула Марія.
– Маша, – кричав за вікном Олег вже благальним голосом.
– Може, мені виглянути? – Марія подивилася на маму.
– Не здумай, – наказала мама. – Нехай помучиться.
– Він скоро поїде, – заперечила Марія. – Надовго. Можна, я, все-таки, хоч до побачення йому скажу?
– Якщо любить, напише лист, – відрізала мама.
– Але він же не знає адреси.
– Нічого, – усміхнулася мама. – Люблячий чоловік знайде спосіб, як дати про себе знати. Запам’ятай дочко, ти – дівчина. Кидатися з першого разу в обійми – це нижче нашої гідності.
– Маша, я тебе люблю! – кричав тоді Олег. – Ти чуєш мене, Маша?
– Ти чуєш, мамо? – занервувала Марія – Я повинна виглянути.
– Тебе немає вдома, – спокійно сказала мама.
– Маша, якщо ти не відгукнешся, я піду, – в голосі Олега почувся відчай.
Після цього за вікнами настала тиша.
Марія тоді недовго переживала. Вже через півгодини вона весело розповідала подружці про цей випадок, і вони голосно сміялися.
А через день, від спільних з Олегом друзів, вона дізналася, що він поїхав в інше місто.
Ще через рік, до неї дійшли чутки, що молодий лейтенант благополучно одружився, і з того часу Марія про нього забула.
Сама Марія заміж так і не вийшла. Замість неї це зробила мама – вдруге знайшла своє немолоде щастя, з’їхала з квартири і залишила дочку зовсім одну.
Спроби вийти заміж Марія, звичайно ж, робила, але спроби виявилися невдалими …
– Маша, якщо ти не відгукнешся, я піду! – раптом пролунало під вікнами. – Піду, як в минулий раз!
Марія напружилася, насторожилася. Щось їй підказувало, що необхідно терміново вставати з ліжка і бігти до вікна.
І вона, трохи повагавшись, піднялася – як дівчинка в дев’ятнадцять років – з ліжка, і кинулася на балкон.
Внизу стояв – немолодий вже – чоловік у військовому кітелі. У руці він нервово стискав офіцерський кашкет і очима вдивлявся у вікна цього непривітного п’ятиповерхового будинку, намагаючись зрозуміти, в якій же квартирі знаходиться його жаданий об’єкт.
– Олег! .. – закричала відчайдушно Марія, не розуміючи, що робить. – Олег, це ти?! ..
Військовий завмер, не вірячи своїм очам, потім повільно кивнув, і нарешті, впізнав в жінці на балконі свою Машу.
– Маша … – Він вже не кричав, але Марія прекрасно чула його. – Маша, я повернувся … Я, все-таки, повернувся …
– Олег … – застогнала Марія, і їй здалося, що земля йде з-під її ніг. – Олег …
– Я піднімуся? – запитав він тихо. – Яка у тебе квартира?
– Тринадцята … – здавленим голосом сказала вона.
Він повільно, гордою, ставною ходою військового, пішов до її під’їзду.
А Марія не могла рушити з місця. Вона все не вірила своїм очам, злякано спостерігаючи за тим, як втрачене щастя повільно наближається до неї.
– Хіба може бути любов з другого заходу? – крутилося, чомусь, в її голові. – Мені вже майже п’ятдесят … Хіба таке може бути? ..
А в двері вже дзвонили …
І вона пішла відчиняти …
