Марина ніколи не вважала себе ревнивою. А ще вона була явно не з тих дружин, які копаються в телефоні чоловіка, поки той у душі. Але цього разу… Вона щось відчула. Ці його часті відлучки у вихідні, нібито на підробітки на будівництві. При цьому грошей більше не ставало. Так, у них із самого початку був роздільний бюджет і частину грошей він залишав собі. Але раніше, як тільки в нього з’являлися зайві, він дарував їй невеликі подарунки або запрошував до ресторану. Або ж починав планувати якусь подорож.
Нині все це було у минулому. На морі вони були два роки тому. До ресторанів не ходили, а вибиралися лише один раз за місто, на шашлики. Вона вмовляла його зняти хоч би будиночок біля озера на кілька днів, але він відмахувався: грошей не вистачає, зарплату скоротили. Відмовки завжди були. Так вони й жили: Марина вірила чоловікові і ні про що погане не думала. А тут чомусь замислилась. Вже кілька тижнів їй не давала спокою нав’язлива думка: з Вадимом щось не так.
І ось тепер, тримаючи в руках його телефон, не могла повірити своїм очам. Адже там було листування з якоюсь жінкою. Ні, нічого такого. Просто вони домовлялися про зустріч. Але він їй, своїй дружині, про це нічого не сказав. Жодного слова. Що вона могла подумати?
Вадим вийшов із ванної і здивовано подивився на свій телефон у її руках.
-Марино? А що це ти знайшла в моєму телефоні цікавого?
Марина вирішила, що найкращий захист – наступ.
-Та ось, знайшла. Листування з якоюсь Ганною. Хто вона?
Вадим посміхнувся.
-Ах, це. Ти дивись: ніколи б не повірив, що в мене така ревнива жінка. Ганна моя однокласниця. Випадково зіткнулися з нею на вулиці, розмовляли та зрозуміли, що сто років усі разом не збиралися. Ось вирішили зустрітись, все обговорити. Спробувати зібрати всіх наших. Загалом організувати зустріч однокласників.
-Ну і коли?
-Що коли?
-Зустріч! Адже судячи з дати, ви бачилися з цією Ганною минулих вихідних. Саме тоді, коли ти був на будівництві, так?
-Нууу так, я і був на будівництві. Ми раніше закінчили, а потім я заскочив у кафе і ми попили з нею каву. Усе обговорили.
-І ти прийшов о десятій вечора і навіть словом про цю зустріч не обмовився!
-А про що тут говорити? Дрібниця.
-Добре, нехай буде дрібниця. То коли ж зустріч?
-Так … На наступних вихідних. Якраз збирався тебе попередити.
-Добре, що попередив зараз. Я якраз встигну вибрати собі сукню. Я ж заслужила нову сукню, як гадаєш?
-Звичайно, заслужила, а що за свято?
-Як що за свято? Я піду з тобою на зустріч однокласників. Твоя супутниця, законна дружина.
-Але … Всі будуть без пар взагалі.
-Ну і що? Чи ти хочеш, щоб я далі щось підозрювала про тебе і цю Ганну?
-Ну, якщо вже тобі це так важливо! Ходімо, звичайно. Тільки… Не чекав від тебе, якщо чесно.
-Часи змінюються – кинула Марина і пішла до спальні. Дивне передчуття все одно її не залишало.
…Як же раділи батьки, коли вона сказала, що виходить заміж за Вадима! Адже вони вже ні на що не сподівалися. Життя Марини складалося не найкращим чином. Вона рано завагітніла: у 19 років. Новоспечений тато відхрестився від дитини, а потім взагалі поїхав у невідомому напрямку. Перспектив не було. Однокімнатна квартирка, розділена шторкою на дві половини. Тепер за шторкою жила не лише вона, а й малеча.
Питання про те, народжувати чи не народжувати, навіть не стояло. Марина завжди любила дітей і ніколи не пішла б на такий крок. Дівчинка народилася слабенька, багато нездужала. Проблем побільшало: треба було працювати, займатися дитиною, витрачатися. Батько тоді працював, а мати вже збиралася виходити на пенсію. У результаті теж залишилася на роботі. Треба було піднімати малечу.
Марина кидалася між дитиною та роботою. Вона влаштувалася продавцем на півставки і вони з батьками абияк підлаштували графіки один під одного. Звісно, було непросто. Марина щоночі тихо плакала в подушку. Але потім Вероніка підросла, зміцніла і полегшало. Хоча просвіту все одно не було видно, доки не з’явився Вадим. Симпатичний, добрий, позитивний. З власною квартирою та гарною роботою.
Марина повірити не могла: вона вперше за багато років закохалася. Її мати, Ніна Миколаївна, теж була на сьомому небі від щастя. Ще б пак: дочка щаслива, прилаштована. Відіграли справжнє гарне весілля, на якому наполіг Вадим. Про такого прекрасного зятя вона й не мріяла. Геннадій Петрович, батько Марини, навпаки, мовчав. Не те, щоб йому не подобався Вадим, але чомусь він увесь час говорив:
-Поживемо-побачимо.
Родичі з боку Вадима теж були раді цьому одруженню. Адже Вадим вже був одружений з жінкою, яка крім кар’єри та задоволень ні про що думати не хотіла. Новоспечена свекруха якось по секрету навіть скаржилася Ніні Миколаївні:
-Подумати тільки, Ніно! Прийду до них. Адже заздалегідь домовляємося, я ніколи без запрошення не приходжу. А вдома такий безлад! Все валяється. Сумок її п’ять штук, черевики, чоботи, купою. А сама завжди, як модель. Навколо безлад, а вона як пава, серед усього цього пропливає. Про готування я взагалі мовчу. Морозильник під зав’язку заповнений замороженою їжею. Напівфабрикати, я таке навіть не пробувала ніколи. І все, це для Вадима. Сама вона завжди якесь листя салатне жувала, йогурти або додому їжу замовляла. Неодмінно із ресторанів. Ну розоришся же з нею! А на думці тільки робота, нігті, косметологи, поїздки. Отака вона, сучасна жінка. Ні, твоя Марина зовсім інша. Я так переживала, що Вадим знову нам якусь, схожу приведе. А як Марину побачила, зітхнула з полегшенням. Ні, ти не подумай нічого, Марина у нас красуня. Але ж вона не тільки за собою стежить, а й за господарством. Все встигає. Добре ви її виховали, Ніно. А Вероніка взагалі мені як рідна. Чудова дівчинка.
Все справді склалося чудово. Усі були задоволені одне одним, усі спілкувалися. Вероніка навіть почала називати Вадима татом. Бракувало лише спільного малюка для повного щастя. Але поки що не виходило, хоча зі здоров’ям і у Вадима, і у Марини все було гаразд. Тому вони вирішили просто зачекати. Може, ще не час.
…Марина збиралася на цю зустріч із дивним почуттям. Їй здавалося, що з цього дня все зміниться. Але чому вона все одно відчувала якусь тривожність? Чому просто не могла повірити чоловікові, як і раніше?
Для заходу зняли невелику залу в якомусь ресторанчику. Народу мало прийти чимало: чоловік двадцять. Марина тільки зайшла і інтуїтивно зрозуміла, що жінка, що заливисто сміялася біля барної стійки, і є та сама Ганна. Вона обернулася в їхній бік, помахала Вадиму і ковзнула холодним поглядом по Марині.
Для цієї вечірки Марина постаралася: купила нову, стильну сукню, зробила зачіску та макіяж у салоні краси. Вадим був напрочуд щедрий: вистачило на все і навіть ще залишилося. От тільки… Тягатися з цією Ганною їй все одно було безглуздо. Вона виглядала…
“Як модель” – з жахом усвідомила Марина.
Типаж колишньої дружини Вадима, точнісінько. У душі знову закрутилося в’язке, неприємне почуття: між ними точно щось є.
На цьому вечорі Марина почувалася незатишно не тільки через Ганну, сміх якої лунав то з одного, то з іншого боку. Вона, як королева, ширяла від однієї групки друзів, до іншої і чоловіки, всі, як один, не зводили з неї захоплений погляд. У тому числі й її, Маринин, чоловік. Поруч сиділа невисока повненька жінка в окулярах. Вона криво посміхнулась і подивилася на Марину:
-Наша Ганна. Знаменитість!.
Вона сама засміялася зі свого жарту, а Марина лише слабо посміхнулася.
-А ви дружина Вадима, так?
-Так. Ото вирішили прийти разом.
-Ну, це правильно, звичайно. З Ганною його не варто залишати.
-Що ви маєте на увазі? – Напружилася Марина.
-Як це що? А ви не знаєте? Ганна у нас завжди була королевою класу. Та що там класу, школи! Усі хотіли здобути її прихильність. Хоча, як на мене, так нічого особливого – злісно хмикнула жінка, але чоловікам видніше. У чоловіків, знаєте, взагалі досить дивний смак. І Вадим ваш не виняток. Вона ж його перше кохання. А він її. Всі думали, що вони одразу після школи одружаться. Така пара! Але ж ні. Розійшлися. Кажуть, вона його покинула. Щось у цьому роді. А ви нічого не знали? – невинно поплескавши віями за склом окулярів, промовила жінка і вичікувально дивилася на Марину.
Марині стало дуже погано. Вона не могла більше слухати або щось відповідати. Значить, це вся обман. Напевно, старе кохання повернулося. Та й… Вадиму завжди такі подобалися.
-Я … Мені вийти треба – видавила Марина і вибігла з ресторану. Спіймала таксі та поїхала додому.
Вадим приїхав лише через кілька годин. Ні дзвінка, ні повідомлення. Він, схоже, був такий захоплений, що навіть не помітив її відсутності.
-І куди ти зникла? Мовчки пішла, – спокійно спитав він, коли вона повернула до нього мокре від сліз обличчя.
-Вадиме, скажи правду! Будь ласка! Ти… З нею був? Весь цей час?
Вадим важко опустився на диван.
-Що ти мовчиш?
-А що ти хочеш почути? Ти й сама все знаєш. Поговорила з цією сорокою Ритою Мельник. Вона ж тобі на хвості все принесла?
-Вона не говорила нічого конкретного. А правду хочу почути від тебе: ти мені зрадив?
-Марина! – він стиснув її руки – Вибач. Я не хотів, щоб це вийшло назовні. Так, це правда. Я зустрів її, нас накрило. Накрило і…все сталося. Я не збираюся руйнувати сім’ю. Сьогодні ми все з’ясували. Я сказав, що я хочу бути тільки з тобою. Я намагався… Намагався, Марино… Вберегти тебе. Від цього. Було й минуло, хто у цьому житті не помилявся? Навіщо, ну навіщо ти полізла до мого телефону?
-Щоб дізнатися правду, – тремтячим голосом відповіла вона.
-Іноді краще не знати.
-Я … Не знаю, що нам тепер робити. Я… Мені треба поїхати. До батьків. Я не зможу з тобою. Тут.
-Марина! Не роби непоправного! Пробач мені, будь ласка! Давай просто спробуємо заново і все! Прошу…
-Я посплю у вітальні, Вадиме.
Наступного дня голова була важка. Все валилося з рук. Марина спробувала готувати: почала крутити фарш на котлети, а потім просто покинула все і розплакалася. Подзвонила матері.
-Мамо, можна я приїду?
-Приїжджай, звичайно, ми з батьком вдома.
Там, у тісній кухоньці, Марина, як на духу все виклала батькам. Батько мовчав. Тільки зітхав. Мати разом із Мариною плакала.
-Марино. Подумай! Що тут? Ми, звісно, не проти. Приїжджайте, живіть. Але що це за життя? У такій тісноті.
-Поживу спочатку у вас, потім винайму квартиру.
-Що ж, якщо так … Але квартира! Це так дорого. Все дорого. І допомагати він не буде, адже хто йому Вероніка? Правильно ніхто. А краще б спробувала. Залишилася б. Це не вихід, приймати рішення з гаряча. Він чоловік чудовий, ну заплутався, оступився. Але ж не жене тебе! Прощення просить. Хоче все розпочати спочатку.
-Мамо, ну як же ти не розумієш! Я не можу його пробачити. Він зрадив мене, образив! Він обманював. Я не можу жити із зрадником!
-Думаєш, твій батько святий? – не витримала мати -Також всяке бувало.
-Так нічого такого не бувало! – раптом гаркнув батько – Я на сторону не ходив і не треба мені приписувати. Так, було діло, гульбанив. На сусідку заглядався. Було, не сперечаюся. Але щоб ось так, вигадувати, крутитися, як на сковорідці, не було такого!
-Добре, гаразд, остигни, – замахала на нього мати. – Ти подумай, дочко. Може, таки варто спробувати? Ну, не вихід це, не вихід.
Марина забрала Вероніку зі школи і повернулася додому, де на неї вже чекала свекруха.
-А я тебе чекаю.
Марина прикрила двері до кухні і сіла навпроти свекрухи.
-Я все знаю, Марина, – вона довірливо накрила своєю долонею її руку. – Негідник він, Вадим, мій! Я так йому й сказала. Отак і сказала! Як можна було так?
-Звідки ви знаєте?
-Приїхав до нас. Весь сумний. Загульбанив десь з друзями. Сказав, що ти від нього йдеш. Не знає, що робити. Адже пропаде без тебе, Марино. Ти пробач його! Ну, потягнуло його знову на цю порожню цукерку в яскравій обгортці. Він, як його батько. Слабкий на таких жінок. Але більше не повториться. Ти й сама подумай. Розміркуй. Ну, куди тобі повертатися? До батьків за шторку? Хіба це життя? А тут ти одна господиня. Подумай! Адже я з добром до тебе. Заради вас стараюся.
Марина кивнула.
-Я все розумію, але зараз мені треба побути одній.
***
Вона вирішила залишитись. Спали вони, як і раніше, окремо: Марина ніяк не могла його пробачити, така сильна була образа на чоловіка. Загалом усе залишилося, як раніше. Вадим возив Вероніку на гуртки, купувався продуктами раз на тиждень. Вони ходили всі разом у кіно та гуляли у парках. Він знову почав дарувати подарунки та запрошувати її кудись. Начебто у них новий медовий місяць. Тільки Марина спіймала себе на думці, що нічого цього їй не потрібно. І що вона плаче щоночі.
Так минув місяць, потім наступний. Якось Вадим зайшов у спальню з посмішкою. Марина мимоволі натягла ковдру до підборіддя. Вона звикла спати сама, а зараз їй здалося, що не чоловік, а незнайомець зайшов на її територію. Вадим сів на краєчок ліжка.
-Ей, ти чого? Боїшся мене, чи що?
-Ні, я …
-Марино … Ну скільки вже можна? Третій місяць пішов. Може, я вже повернуся на своє законне місце-він потягнувся до неї, але вона відсахнулася.
-Та що таке, Марино? Ти до кінця життя мене до себе не підпустиш? Я вибачився, навшпиньки перед тобою ходжу, вся для тебе, для вас! Невже не заслужив на прощення?
Марина різко відкинула ковдру та встала. А потім відчинила шафу.
-Вадиме … Завтра ми з Веронікою їдемо до батьків. Я… Не можу так. Я не можу тебе пробачити. Не можу і все.
Несподівано він розлютився.
-От і добре! Повертайся, живи за шторкою! Там краще, ніж тут! Тільки не забудь, що на цю квартиру в тебе жодних прав немає! Вона моя та ділити ми нічого не будемо!
-Добре, що ти це сказав. Тепер я ні краплі не сумніваюся у своєму рішенні. Все-таки є в тобі ця підлість і нікуди від неї не подітися. А як погано ти мене знаєш! Нізащо б я не почала боротися з тобою за ТВОЮ квартиру! Приводь сюди своїх ефектних блондинок і радій, ніхто тобі більше не заважатиме!
Він вилетів із кімнати, а Марина застебнула валізу озирнулася. Ось і все. Так, вона повертається до батьків, начебто й не було нічого. А може, й справді не було? Адже про яке щастя говорити, якщо тепер він їй таке заявляє? Він її зовсім не знав, і, мабуть, не хотів знати.
Мама казала, що це не вихід. Ось тільки, коли вона зачинила валізу, ніби камінь з душі впав. Значить, це якраз і є вихід. А на обмані нехай живе хтось інший, вона не змогла.
