Марина не одразу помітила, що мама повернулася з прогулянки якоїсь іншої – очі блищать, як у закоханої школярки, загадкова усмішка.
Марина могла зрозуміти, якщо жінка вступає в нові стосунки у років сорок, ну в п’ятдесят ще куди не йшло, але коли матері без кількох місяців шістдесят… Навіщо це їй?
Коли п’ять років тому не стало батька, ні в кого й гадки не виникло, що Ольга Ігорівна може знайти собі іншого чоловіка.
Вона й сама про подібне не думала – відганяла тугу за чоловіком серіалами, телефонними балачками, дачею в селі і, найголовніше, вихованням онуків.
Ольга Ігорівна була дуже зручна і незамінна у ролі бабусі. Того дня вона якраз повернулася після прогулянки з онуками. І повернулася іншою…
– Ви сьогодні якось довго, – вдавано нарікала Марина, допомагаючи зняти сандалики молодшої.
Насправді вона була рада, що вдалося попрацювати зайву годину в тиші – вона працювала вдома.
– Погода хороша, чого у квартирі сидіти?! – заперечила Ольга Ігорівна.
– І то правда. Діти, мийте руки, зараз будемо обідати. Сашко, допоможи сестрі біля мийки. Уляно, що в тебе в руках за віник? Ах, квіточки… Вони вже нікуди не придатні, викинь їх у сміття.
Тим часом Ольга Ігорівна стала біля дзеркала і крутилася і так, і сяк.
– Взагалі-то вони мої, ці квіточки! – сказала вона.
– Ой, мамо, облиш! Вони їх зараз по всій квартирі розкидають. Квіти все одно ніякі.
Ольга Ігорівна знизала плечима. Вона торкалася свого короткого волосся, примружувалася з хитринкою, вигинала губи качечкою.
Хотіла б вона зараз прибрати з обличчя посмішку від якої, як їй здавалося, утворюються зайві промінчики зморшок, та не могла.
Вона давно не відчувала такого підйому й легкості, такого оптимізму. Хотілося радіти просто так і з незначного приводу. Їй дуже подобався новий погляд, цей блиск в очах.
Та якби вона знала, що станеться подібне знайомство, хоч би натяк на нього, то неодмінно підфарбувалася б яскравіше і волосся вклала ефектніше за допомогою фена, як робила щодня до виходу на пенсію.
Та й масочку можна було б… Маленькі жіночі хитрощі.
Але вперше за довгі роки на Ольгу Ігорівну звернули увагу і без цього.
Наполегливий голос дочки відволік Ольгу від думок.
– Мамо! Ти мене слухаєш?
– Га? Що?
– Я питаю де хліб, я ж просила тебе купити хліба. Діти не їдять суп без хліба.
– Ой… Забула, – сказала Ольга Ігорівна.
Дочка дивилася на неї, як на чужу. Мати ніколи нічого не забувала, це була найвідповідальніша людина!
– Оце так… Ти як себе почуваєш? Дивна якась…
Зрештою вона помітила, що мама вся аж сяє. Може серце, тиск підскочив, звідси й червоні щоки?
– Все чудово! – запевнила її Ольга Ігорівна.
– Гаразд, ти тут будь… Я сама вийду, – нахилилася до взуття Марина.
– Ні, ні! Це моя помилка! Тим більше я не роздягалася, а ти в домашньому. Я миттю! – зупинила її мати.
Вона з легкістю, без звичних кректань, взула знову сандалії і грайливо підморгнула дочці.
Марина, нічого не розуміючи, кліпнула очима.
У магазині Ольга Ігорівна продовжувала літати у хмарах. Вона пройшлася по одному ряду тричі, доки не згадала, що їй треба щось купити. Але що? Олію? Йогурт? Печиво? Яйця? Начебто яйця…
Так би й повернулася Ольга Ігорівна в квартиру доньки з одними яйцями, якби не побачила викладений перед нею на касову стрічку багет іншого покупця.
Поставивши яйця на місце, вона взяла білий хліб і знову спокійно поринула у мрії.
Ну який же ж милий, привабливий чоловік заговорив з нею сьогодні в парку! Та їй за п’ять років не говорили такої кількості компліментів, причому явно щирих! Ользі Ігорівні сподобалося в ньому все – невимушена манера спілкування, простота, коротко підстрижені вуса, що додають чоловікові солідності, і навіть його вікове черевце здалося Ользі Ігорівні затишним і милим.
А головне, що підкорило її серце – це погляд.
Микола Васильович – так він представився Ользі.
– Ти ходила в сусіднє місто? – бурчала дочка, приймаючи хліб.
– Черга була довга, – відповіла Ольга Ігорівна.
– Ні, мамо, щось із тобою не те, – продовжила та. – Давай розповідай, що там у тебе трапилося? Когось із подруг на вулиці зустріла і тобі розповіли цікаву новину? Чи в лотерею виграла сто гривень?
– Які лотереї, про що ти, я ніколи не велася на подібне! – відмахнулась Ольга Ігорівна.
Вона сіла в крісло і, опустивши очі, почала розгладжувати візерунок на своїй літній сукні.
– Просто… Ну… Познайомилася з деким на прогулянці. З однією приємною людиною.
– Ну-ну… Я рада, – усміхнулася Марина, як і раніше, не розуміючи романтичної ситуації матері. – Знайшли спільну мову, так?
– Так, ти знаєш, так кумедно вийшло! – ніяково посміхалася Ольга Ігорівна, змінюючи сукню. – Він, цей чоловік, теж з онуком гуляв.
– Чоловік? – насторожилася Марина.
– Ага. У тебе є крем для рук? Дай, будь ласка, шкіра після мила сохне.
Марина дала їй крем. Ольга Ігорівна почала втирати його в шкіру і продовжила розповідь:
– А в парку сьогодні так чудово було! І не жарко, і так гарно… Я примліла аж на лавці… Дивлюся за дітьми, а сама задумалася… Про розмір пенсії. Чула, що буде надбавка. І тут до мене хлопчик підходить років п’яти – з букетиком конюшини! Ну ти його вже викинула… Я так здивувалася, подякувала, а він каже:
– Це мені дідусь сказав вам подарувати!
А чоловік, він на лавці навпроти сидів, як засміється:
– Ну все! Здав мене повністю!
І одразу до мене підійшов, спитав дозволу сісти. Такий галантний чоловік… Чемний.
– Он як? – іронічно скривилася Марина. – А ти, мамо, виявляється, не вимоглива. Багато тобі не треба – і конюшині рада з-під ніг, як…
Марина осіклася, бо мало не сказала зайвого.
– А яка різниця між віником за купу грошей і безкоштовною польовою квіткою? У витраченій сумі? – з образою заперечила Ольга Ігорівна. – Я вже переросла ці нісенітниці. Квіти часто дарують формально і дуже рідко від миттєвого душевного пориву. І тим цінніша непоказна на вигляд квітка, бо була подарована від серця.
– Нічого не зрозуміло, але дуже цікаво, – зауважила Марина, закочуючи очі. – Ну, і що було далі?
– Він уточнив які з дітей на майданчику – мої. Сказав, що вони такі гарні, як мама. Уявляєш, він подумав, що я їхня мати!
Тут Ольга Ігорівна подивилася на дочку. Очі її ніяково сяяли, як у молодості.
Але Марина пирхнула.
– Ой, мамо, невже ти й справді повірила…
Марина сміялася і сміялася, доки не побачила, що мама ображена…
– Ні, мамо, я не те хотіла сказати… Я не хотіла тебе образити, вибач! – схаменулась Марина.
– Але тобі це вдалося, – сказала Ольга Ігорівна.
– Та Господь з тобою, мамо, тобі майже шістдесят! Невже ти не змирилася?
– Ось доростеш до моїх років – зрозумієш. Тобі зараз тридцять і, знаєш, мені теж у душі не більше тридцяти. Я раніше не розуміла, коли так говорили інші… А тепер зрозуміла. І душа моя також юна, і виявляється може закохатися.
– Закохатися? Мамо! Ти що закохалася в цього старого? – ахнула Марина.
– Він не старий! І я маю право!
– Нічого ти не маєш! Хочеш зрадити пам’ять батька?! Це все одно, що зрада!
– Нічого подібного! Його нема вже п’ять років! А моє життя не закінчене!
– Твоє життя – це ми: я і брат, і наші діти! Ти що ж – зібралася в кохання з ним гратися? Як мені на тебе дивитися потім? Яке може бути кохання між літніми людьми?! Боже, мамо, не ганьбися! Ти для цього вже надто стара!
Ольга Ігорівна одразу пішла додому. Марина зрозуміла, що перегнула… Вона дзвонила матері, хотіла вибачитись, але та не брала слухавку.
Марина турбувалася, що завтра мати не прийде посидіти з дітьми… Але ж у які це ворота? Познайомилася з якимсь дідом і одразу закохалася?! Хіба можна назвати таку поведінку для її віку серйозною?
А від колишнього запалу Ольги Ігорівни не залишилося і сліду… Вона ледь дійшла додому і сіла на ліжко. Виплакалася. Справді! Яке може бути для неї кохання?! Її час пройшов! Діти не приймуть… Подруги засміють… Та й узагалі цей Микола може й не подзвонити їй, хоч івузяв номер! Може він із ввічливості взяв, загрався! А вона розмріялася! Молодою себе відчула! Куди їй!
– Микола Васильович. П’ятдесят вісім років, вдівець, дітей троє, онуків поки що два. Не гульбанить і не гульбанив. Розлучений не був.
Ольга розповіла йому про дітей, що вона теж вдова. Він теж любить велосипед, як і вона, а ще… Вона знає італійську мову, в інституті її вивчала. Взагалі-то вона професійний перекладач з італійської… Ох, як нескромно це звучить, вона і не думала хвалитися! Але якось так.
І їй здалося… Що йому теж здалося… Що вони один одного знайшли!
Відшукали вони те, чим могли поєднатися їхні долі – їх уже майже прожиті, але ще не закінчені долі… І коли вони прощалися, Микола ніяково поцілував її руку, а Ольга Ігорівна з подивом відчула давно забуте почуття метеликів. І це було сильне почуття. Сильніше за ті, що вона відчувала раніше – тому що тепер, у цьому останньому польоті закоханості, вона не соромилася і не боялася, а віддавалася цілком волі крил метеликів.
І Микола обіцяв, що зателефонує ввечері, якщо вона не проти. Ольга сказала, що чекатиме на дзвінок…
– Він не подзвонить, не подзвонить! – думала Ольга. – Він всього лише розважився, Марина права. Навіщо я йому, стара, потрібна! Геть, безглузді мрії!
Телефон знову завібрував. Ольга Ігорівна була певна, що це дочка. Ні! З нею вона не розмовлятиме! Навіть якщо Марина права, вона не повинна була висловлюватися так прямолінійно про захоплення матері. Жодної поваги! Зовсім Ольга Ігорівна її розпустила!
Вона подивилася заплаканим оком на екран і побачила там незнайомий номер. Одразу сіла. Випросталася.
– Алло? Так?
– Олечко, це я, Микола! Дзвоню як і обіцяв.
– Ох, чудово! Я рада, – посміхалася Ольга Ігорівна.
– Якщо чесно, ледве дочекався вечора, хотів години дві тому набрати, але боявся здатися нав’язливим.
– Що ви, що ви, дзвоніть коли хочете, Миколо Васильовичу!
– Можете називати мене просто Микола.
– Микола звучить чудово… – знову збентежилася Ольга.
– А що у вас із голосом, Олечко? Ви чимось засмучені? Голос якийсь сумний. Рудько, фу! Фу, я сказав! Уявляєте, собачка в ніжку дивана вчепився. Натякає, що хоче гуляти.
– Що з моїм голосом… Та знаєте, з донькою трохи посварилися…
Микола кілька секунд помовчав.
– Це нічого, нічого. Діло таке, життєве, – повчально сказав він.
– Ага… – зітхнула Ольга.
– Як би мені вас розвеселити? Що ти кажеш, Рудько? О, так!
Ольга й справді почула гавкіт собачки.
– Уявляєте, він сказав: “Запроси її на прогулянку, недолугий старий!”
Ольга не стримала усмішку.
– Так і сказав?
– Точно так. Тому, Олечко, я змушений з радістю запросити вас на вечірню прогулянку, щоб розвіяти вашу тугу. Що скажете?
– Ой, ви знаєте, я якось не готова… – подумала Ольга про своє заплакане обличчя. – Не вбрана я.
– Нісенітниці! – сказав Микола. – Гарна жінка завжди гарна, додаткові хитрощі її тільки псують. То ми зайдемо за вами?
– А давайте зустрінемося на тому самому майданчику в парку?
– Може на вході біля магазину, де продають журавлинний морс? Ви любите морс?
– Люблю. За пів години?
– Домовилися! І Олечко, це мій номер, збережіть про всяк випадок.
– Я якраз збиралася!
Ольга підбігла до шафи, відкрила її і стала метушливо порпатися в речах, роблячи безлад.
Сукня буде надто недоречна… Брючний костюм… Теж ні, це не співбесіда.
Перебравши купу блузок, спідниць і піджаків, Ольга зупинила свій вибір на звичайній, досить новій футболці, і джинсах. Їй чомусь хотілося виглядати просто, не відверто. Вона встигла трохи вкласти волосся плойкою, підфарбувати одним шаром вії і нанести на губи трохи помади. Що ж… Цілком мило, і головне доречно. Більше за двадцять хвилин нічого неможливо було встигнути.
Микола уже зустрічав її там. В руках у нього був величезнийий букет рожевих гладіолусів і він одразу вручив його Ользі Ігорівні. Вона здивувалася як ніколи.
– На вас схожі, не думаєте? Такі самі ніжні.
– Ох, ви все підлещуєтеся! – зашарілася Ольга, згадавши слова дочки про те, що вона стара, занадто стара для цього всього…
– Ані слова лестощів, Олю! Ви зрозумієте це, дізнавшись мене трохи краще. Я не вмію брехати. Взагалі.
– Але коли ви встигли їх купити? Та й дорого це не варто було.
– Одразу після нашого знайомства. Соромно стало, що залицявся до вас із жалюгідним пучком конюшини. Але й він був від щирого серця.
– Я вам вірю. А де ваша собачка?
– Бігає. Він знайде нас. Ах, ось… Мало не забув – ваш морс. А це мій. Прогуляємось?
Він галантно підставив Ользі свій лікоть, але Ользі не виходило одночасно тримати квіти, морс і йти з ним під руку. Микола взяв квіти собі.
Вони гуляли так довго, що на небі встиг зʼявитися місяць. Посвіжішало.
Вони довго прощалися біля під’їзду Ольги і ніяк не вірилося, що їхнє знайомство поки що обмежується одним днем.
Здавалося, що вони знають один одного кілька років. Здавалося, Ольга помолодшала років на тридцять…
…Так пройшли два місяці. З одного боку Ольга помолодшала й ожила, а з іншого залишалася сварка із дочкою Мариною.
Ольга не могла облишити турботу про внуків. Вона їх любила. Дочці прямо сказала – в моє особисте життя не лізь, ні слова більше.
Стосунки між ними залишалися натягнутими. Марина ні про що не питала, боячись втратити безкоштовну няньку.
Від людей вона дізналася, що мати переїхала в простору квартиру свого коханого. Марині, як і раніше, було соромно за матір, але через два місяці чоловік із захопленням розповів їй одну історію.
– Іду ввечері додому, а попереду мене, взявшись за руки, іде пара в роках. І я подумав, що це так мило і зворушливо! Ідуть за ручки, один на одного дивляться грайливо, закоханість навіть видно. Дай Боже кожному ось так – подумав я. Обганяю їх і розумію, що це… Твоя мати! Я мало не сів від несподіванки!
– І що ти їм сказав?
– Здрастуйте.
– А вона тобі?
– Усміхнулася і каже:
– Привіт, любий.
І пояснила тому чоловікові, що це її улюблений зять. Так і сказала, – підтвердив задоволений чоловік. – Ну я зупинився, познайомивсь із ним. Хороший чоловік, скажу я тобі. Дуже радий за них – гарна пара. Мати твоя хороша жінка і заслужила на особисте щастя. А ти про це не знала? Що в неї є чоловік?
– Трохи, – сказала Марина.
Після цієї розмови Марині стало за себе соромно. Одна рідна дочка на неї образилася ні за що… І вона набрала номер матері.
– Мамо, у твого внука Сашка день народження через тиждень, ти ж пам’ятаєш?
– Звичайно, якщо ти щодо подарунка дзвониш…
– Ні. Я хотіла запросити тебе. І… Миколу цього твого. Приходьте, пора нам познайомитися, посидимо в сімейному колі…
Марині було незвично бачити маму щасливою не з татом, а з іншим чоловіком… Їй потрібен був час, щоб звикнути. Вона повторювала собі, що мама теж жінка, а не тільки бабуся і мати, що вона заслуговує мати свій особистий світ. Тим більше вона стала такою свіжою, щасливою і сяючою!
На дні народження слово взяв Микола.
– Я бачу всі вже ситі і всіх кого треба вітати, вже привітали, – підморгнув він маленькому імениннику. – І ми хотіли б з Олею взяти слово і запросити вас на нашу скромну урочистість.
– Яку ще урочистість? – тихо ахнула Марина.
Дочка не розуміла, що відбувається.
– На наш розпис. Ми вирішили одружитися в грудні!
– Мамо! – вигукнула Марина.
– Що?
– Невже все так серйозно?! Це що – обов’язково?!
– Ні, – посміхнулася Ольга, пригорнувшись до майбутнього чоловіка. – Просто ми так хочемо. Тож дайте нам просто кохати і бути коханими…
