Марині, за свій недовгий вік, встигла поховати трьох чоловіків…
Тепер мужики її цуралися, а жінки за спиною шепотілися.
Та Марина була сильна духом і на плітки уваги не звертала, тим більше, що вже хто-хто, а вона знала, що в тому, що її чоловіків не стало, вона точно не винна…
…Першим її чоловіком був Ігор, хлопець хороший, роботящий. Марина була з ним щаслива і кохання їх було взаємним.
Через рік після весілля у Марини з Ігорем народився син Миколка, а через три місяці після народження сина Ігоря не стало. Поїхав на рибалку до річки і все…
Марина пережила все стійко. Намагалася як могла знайти відраду в синочку.
Три роки Марина у бік чоловіків навіть не дивилася, але жити в селі одній і з дитиною дуже важко, тому добре подумавши вона прийняла пропозицію Петра, який уже майже рік так і вився біля неї.
Прийняла і не пошкодувала!
Петро для сім’ї старався як міг. Миколку прийняв одразу і став хлопчик для нього сином, а Петро для нього батьком.
Жили вони добре. Тримали хазяйство. Всюди чистенько, гарно…
Марина розцвіла. Відпустила смуток і знову повірила в щастя.
Але доля вирішила, що випробувань на її долю недостатньо.
Марина чекала другу дитину коли Петра не стало. Поїхали вони з чоловіками по роботі, а машина опинилася на узбіччі… Не стало Петра…
Знову залишилася Марина одна і знову підтримували її діти. І Марина постаралася взяти себе в руки.
Через два місяці після того, як не стало Петра народилася його донечка Марійка, яку рідному батькові побачити вже не судилося…
Тепер Марина стала мамою двох діток і відповідальності стало вдвічі більше, тому дуже сумувати не було коли і Марина, залишивши діток на свою бабусю, пішла працювати на місцеву фірму.
Працювала багато, часом здавалося, що не витримає, але згадувала, що вдома на неї чекають двоє діток, які були для неї місяцем, сонцем, небом і землею.
Заради них вона вставала на зорі і йшла на першу свою роботу. Потім прибігала додому, робила щось по господарству і знову бігла на другу роботу, де була до пізнього вечора…
…У турботах і клопотах пролетіло п’ять років.
За цей час Марина поховала бабусю, свою першу помічницю та найріднішу людину.
Навчилася Марина давати собі раду без неї, працювала, намагалася тримати господарство в порядку, наскільки це було можливо, але як не намагалася, а чоловіча робота була їй не під силу і доводилося переодично наймати когось, щоб допомогли по хазяйству.
Де дах підлатати, де огорожу замінити.
Так і жила.
Все для дітей, а про особисте життя і думати забула…
Тієї весни було багато дощів. Жінка з такою неприємністю зіткнулася вперше і… Розгубилася.
Повен двір води. Люди прибирали як могли, але добре, коли у дворі є господар, а коли ні?
Коли є тільки слабка жінка, і малі діти? Куди йти?
Стала вона потроху та потихеньку крутитися. Що було не під силу відкладала на потім, робила, що могла і як могла.
З ранку до ночі поралася Марина у дворі і чи то бачачи старанність самотньої жінки, чи то з жалю, але їй на допомогу прийшов її сусід.
Був він удівцем, один виховував сина і, мабуть так само як і Марина, про другу половинку не замислювався.
Поки Андрій, таке було імʼя у сусіда Марини, наводив лад у неї на подвірʼї, вона стежила за своїми дітлахами і за його сином Матвієм.
Хлопчик був на рік молодший за її сина, але при цьому був серйознішим і мудрішим не по роках.
Весь час рвався він надвір допомагати батькові, але Марина не пустила. Нагодувала дітлахів, сказала своєму синові стежити за рештою, а сама пішла допомагати Андрію.
Слово за слово, за роботою Марина й Андрій розговорилися.
Потім Марина нагодувала всіх вечерею і вони з Андрієм ще довго сиділи на кухні, поки дітлахи займалися своїми справами в кімнаті.
Після цього дня Андрій та Марина стали дружити і поступово, потроху дружба переросла в щось більше, а через кілька місяців Андрій запропонував Марині вийти за нього заміж.
На цей раз Марина погодилася не одразу, але подумавши і зваживши всі за і проти вирішила, що варто погодитись.
Ніякого весілля у них не було.
Тихо розписалися вони в сільраді, а потім посиділи вдома за скромною, тепер уже сімейною вечерею.
Так тихо і непомітно почалося сімейне життя Андрія та Марині…
Треба сказати, що Марина Андрія не прямо аж щоб кохала, але почувала себе з ним спокійно й надійно, а Матвія, сина Андрія, вона полюбила як рідного і ні в чому ніколи його не обмежувала.
Пішло тихе, розмірене життя. Жили непогано. Один до одного прислухалися, виховували дітей і сподівалися на довге, спільне майбутнє, але доля знову вирішила випробувати Марину на міцність.
Прожили вони з Андрієм три роки, а потім сталося несподіване.
Андрій раптово заслаб і його за пару днів і не стало…
Марина знову залишилася одна, але тепер уже з трьома дітьми на руках, бо Матвія вона віддавати нікуди не збиралася.
Вона трималася. Заради своїх трьох діток та заради їхнього майбутнього. Про особисте життя вона вирішила забути раз і назавжди…
Роки летіли невблаганно і ось уже Марина проводила на навчання свого другого сина Матвія.
Миколу вона провела роком раніше.
І знову потекло для Марини очікування. День проходив за днем, місяць за місяцем. Непомітно настала зима.
Без своїх хлопців-помічників Марині було важкувато, все ж таки дочка це не два дорослі сини, але працювати їй було звично, тому ніяких холодів вона не боялася, а зима того року випала сувора. Снігова та вітряна.
Дрова зникали наче гарячі пиріжки і ті, що були заготовлені заздалегідь, ось–ось мали скінчитися.
Марину це не налякало. Гроші в неї на непередбачені витрати завжди були.
Справа залишалася за малим. Знайти того хто ці дрова їй привезе.
Вирішилася ця проблема досить швидко. Марині порадили хорошого постачальника. Дрова в нього були трохи дешевшими аніж в інших, а сам чоловік був надійним і серйозним.
Через знайомих Марина домовилася з ним і через кілька днів чекала так потрібне їй зараз паливо. Однак у призначений час ніхто не зʼявився!
Марина занепокоїлася. Дров залишалося зовсім мало.
І нарешті вона побачила довгоочікувану машину.
Виявилося, що машина десь по дорозі зламалася.
На превеликий подив Марини, водія вона знала дуже добре. То був Василь. Раніше він жив у них у селі, але потім кудись поїхав.
У розмові з’ясувалося, що Василь повернувся в село нещодавно і тепер збирався влаштуватися в батьківському будинку.
Марина, за старим знайомством, нагодувала Василя вечерею і він поїхав.
Після цього вони бачилися ще кілька разів. Розмовляли, щось обговорювали, але не більше.
В одну з таких розмов Василь поскаржився на те, що заслаб.
Чоловіка було по-людськи шкода і Марина вирішила йому якось допомогти.
Зібрала деякі ліки, мед, варення і вирушила в гості до чоловіка. Той був дуже здивований візиту жінки, але при цьому було видно, що він дуже радий її бачити.
З того дня їхні стосунки змінилися.
Марину тягло до Василя, але вона намагалася цього не показувати. Йому вона теж дуже подобалася і одного разу він не витримав і прямо запитав у Марини дивлячись їй прямо у вічі.
– Марино, а виходь за мене заміж!
Марина такого ніяк не чекала. Збентежилася, як не бентежилася вже давно.
– Ох, Васильку! Ти що це надумав?
Марина не розуміла, що відбувається.
– Ну а що, Марино. Ти мені дуже симпатична, і я тобі сподіваюся теж. Будинок твій дітям твоїм залишимо, а житимемо в мене. Я працювати люблю, а ти господиня хороша. Тож через рік будинок у нас буде цукерочкою! Я в цьому впевнений! Та й взагалі, набридло мені в холостяках ходити і ти… Мабуть, втомилася одна?
Марина опустила очі.
– Васильку, а ти чув, що про мене люди пліткують? Не боїшся?
Василь розсміявся.
– Ну ти даєш, Марино! Ось уже й не думав, що ти в такі нісенітниці віриш! Ні, не боюся!
Марина замислилась. Сини виросли, а дочка ось–ось випурхне з батьківського гніздечка. Потім вона, Марина, знову буде одна…
– А знаєш, Васильку. А давай спробуємо! Може, щось і вийде! А в те, що люди говорять, я ніколи не вірила… Просто у мене доля така! Але я, Васильку, на долю не ображаюся. Вона мені он яких діток дала, а зараз… Зараз може вирішила жіночим щастям обдарувати! А я ж, Васильку, думала, що на все життя вдовою залишуся, а тут дивись! Нареченою стала!
Діти Марини повністю схвалили рішення матері, тому що чудово бачили як важко їй одній.
А Марина з Василем стали жити разом. І добре ж жили! Мирно і дружно.
А десь високо усміхалась доля. Вона дала Марині велике жіноче щастя, на багато років уперед.
Правда сама Марина цього не знала і тому насолоджувалася кожною хвилиною цього щастя, не знаючи про те, що воно дано їй зовсім не на мить, а на решту її довгого життя…
