Марина із чоловіком наприкінці травня обговорювали плани на літо. Діти – дев’ятирічна Ганна та шестирічний Діма – вже мріяли про канікули, а батьки все думали, де і з ким залишити дітлахів, поки самі працюватимуть.
-А що, коли до моєї матері? – запропонував чоловік. – Вона ж завжди рада онукам.
– Так, тільки ось рада? – засумнівалась Марина. – Торік вона постійно скаржилася, що втомилася, що діти галасливі, що їй важко.
– Ну, вона ж бабуся, повинна допомагати, – відмахнувся чоловік. – І потім, діти її люблять.
Марина не стала сперечатися. Вона сама пам’ятала, як у дитинстві проводила літо у бабусі – без гаджетів, з пирогами та казками на ніч. Але її свекруха, Лідія, була жінкою зовсім іншого складу – любила тишу, лад і не терпіла, коли хтось порушував її звичний уклад.
За кілька днів Марина подзвонила свекрусі.
– Лідія Іванівно, можна ми з вами зустрінемося, обговоримо літо? Хочемо, щоб діти до вас приїхали.
– Ну, що ж, приїжджайте, поговоримо, – відповіла та не надто радісно.
Коли Марина приїхала, Лідія розпочала розмову одразу.
– Ви що, знову хочете скинути дітей на мене? Я ж не нянька, маю і свої справи.
– Ми не хочемо “скидати”, – спробувала пом’якшити Марина. – Просто подумали, що дітям буде добре з вами, а ви скучили за онуками.
– Скучила, звичайно, – усміхнулася свекруха. – Тільки з дітьми зараз важко, вони галасливі, примхливі. Та й витрати на них великі.
– Які витрати? – здивувалася Марина.
– Ну як же: їжа, розваги, іграшки. Все зараз дорого. Я ж не мільйонерка.
Марина промовчала. Вона вже зрозуміла, до чого хилить свекруху.
Вдома Марина розповіла чоловікові про розмову.
– Ти не уявляєш, як вона натякала на гроші. Каже, що діти – це витрати, що їй тяжко.
– Може, просто так сказала, – спробував виправдати матір чоловік. – Вона завжди любила онуків.
-Любила, коли вони тихо сиділи в кутку і не заважали, – зітхнула Марина. – А тепер вона хоче, щоб ми платили їй за те, що вона з ними посидить.
– Та гаразд, не може бути, – засумнівався чоловік. – Давай я з нею поговорю.
Він подзвонив матері, і та одразу завела розмову про те, як важко зараз жити на пенсію, як дорого все стало, і як добре, якби онуки приїхали, але тільки ось…
– Мамо, ти хочеш, щоб ми тобі платили за те, що приймеш онуків? – просто спитав чоловік.
-А що такого? – Здивувалася Лідія. – Он моїй подрузі дочка щоразу дає гроші, коли онуки приїжджають. Це ж нормально.
Чоловік розгубився. Він не чекав такого від матері.
– Але ж ми сім’я, мамо. Не чужі люди.
– Сім’я – це добре, але й про гроші забувати не варто, – філософськи зауважила жінка.
Марина слухала цю розмову і не вірила своїм вухам. Виходило, що бабуся готова сидіти з онуками лише за гроші.
За тиждень Лідія зателефонувала сама.
– Я тут подумала, якщо діти приїдуть, мені треба буде купити їм фрукти, йогурти, може зводити в кіно, у парк.
-Лідію Іванівно, ми й так привеземо все необхідне, – спробувала заспокоїти Марина свекруху. – І гроші на кіно та парк теж дамо.
– Ну, це добре, – пом’якшала свекруха. – Але ж я ще й час свій витрачаю. Он у сусідки онуки, то вона за кожну дитину отримує по дві тисячі на тиждень.
Марина мало не поперхнулася.
– Дві тисячі? Це майже як зарплата.
– Ну, я не кажу, що мені потрібно стільки, – поспішила погладшати свекруха. – Але хоч щось…
-Ми подумаємо, – сухо відповіла Марина.
Після розмови вона довго сиділа на кухні, розмірковуючи, що робити. З одного боку, діти справді люблять бабусю, з іншого – вона, схоже, хоче перетворити їх візит на бізнес-проєкт.
Чоловік повернувся з роботи втомлений, дізнався про нову розмову і лише зітхнув.
-Ну що, платитимемо моїй мамі?
-А що, є інші варіанти? – спитала Марина. – Чи платимо, чи шукаємо іншу няню.
-Та де її знайдеш? – Задумався чоловік.
– Ось і я про те саме, – зітхнула Марина.
У результаті Марина з чоловіком вирішили спробувати домовитися зі свекрухою. Вони приїхали до неї з дітьми, привезли продукти, іграшки, навіть купили квитки у кіно у вихідні.
– Ось, Лідію Іванівно, все, що треба, привезли, – сказала Марина. – Якщо щось знадобиться, телефонуйте, ми купимо і привеземо.
-Ну, добре, – кивнула свекруха. – А про гроші ви подумали?
– Ми готові трохи допомогти, – обережно сказав чоловік. – Але не дві тисячі за онука на тиждень, звісно.
-Ну, я і не розраховую, – зітхнула Лідія. – Хоч би тисячу.
– Тисячу? На тиждень? – здивувалася Марина.
-А що тут такого? – Образилася свекруха. – Я ж не прошу мільйона.
Марина подивилася на чоловіка. Той тільки розвів руками.
-Добре, – сказала Марина. – Ми подумаємо.
Вони залишили дітей у бабусі, але настрій був зіпсований.
Через три дні свекруха зателефонувала.
-Діти нудьгують, хочуть додому. І взагалі, я стомилася. Коли ви їх заберете?
– Ми ж домовлялися на тиждень, – нагадала Марина.
-Ну, я не розраховувала, що буде так важко, – поскаржилася Лідія. – І про гроші ви так і не сказали.
– Ми приїдемо завтра, – коротко відповіла Марина.
Наступного дня вона із чоловіком забрала дітей. Лідія зустріла їх із прохолодкою.
-От, забирайте своїх. І про гроші не забудьте.
Марина мовчки зібрала речі дітей та вийшла з квартири. Вона почувалася так, ніби її обібрали, чоловік ще залишився, щоб віддати матері гроші за «роботу».
Вдома діти розповіли, що бабуся весь час бурчала, що їм не можна шуміти, що багато їдять, що в неї голова важка. Ганна навіть запитала:
-Мамо, а бабуся нас не любить?
– Звичайно любить, – обманула Марина. – Просто вона втомилася.
-Але вона весь час говорила про гроші, – додав Діма. – Говорила, що ми дорого вартуємо.
Марина обійняла дітей та зрозуміла, що більше не хоче відправляти їх до свекрухи. Нехай навіть доведеться шукати няню чи брати відпустку – але такої «турботи» вона більше не витримає.
Чоловік спробував виправдати матір:
– Вона вже стара, у неї свої чудасії.
– Примхи – це коли просять чай міцніший чи телевізор гучніший, – відповіла Марина. – А коли онуків перетворюють на джерело доходу – це вже не чудасії, а цинізм.
Він промовчав. Певне, сам не знав, що сказати.
Увечері Марина розповіла подрузі про ситуацію. Та тільки похитала головою:
– Ось справді, родичі – це випробування. Особливо свекрухи.
-Так, – зітхнула Марина.
За кілька тижнів пролунав дзвінок, і Марина почула голос свекрухи:
-Марина, я тут вже відпочила, сили з’явилися. Готова знову онуків прийняти, якщо хочете.
Марина глянула на чоловіка, який слухав розмову з явним подивом.
-Дякую, Лідію Іванівно, але ми вже все вирішили, – твердо відповіла жінка. – Онуки поїдуть до моєї мами. Я візьму відпустку.
– Ну, як знаєте, – ображено простягла свекруха.
Чоловік тільки похитав головою:
– Як вона не розуміє, що сама все зіпсувала?
– Розуміє, але не хоче визнавати, – зітхнула Марина. – Головне, що ми маємо інший варіант.
Вона написала заяву на відпустку, зібрала валізи і разом із дітьми вирушила у довгу поїздку – до своєї матері. Дорога була довгою, але діти раділи пригоді, а Марина відчувала, як з плечей спадає тягар тривог та непорозумінь.
Мама Марини зустріла їх на вокзалі з радістю та обіймами. Бабуся одразу ж почастувала онуків домашніми пиріжками з варенням, розпитувала про школу та захоплення, а Марину обійняла і сказала:
– Залишайтеся скільки хочете, я все для вас приготувала. Як я рада, що ви тут.
Увечері, коли діти заснули, Марина сиділа з мамою на кухні, пила чай і розповідала про свекруху. Мама тільки похитала головою:
-Ну і звичаї пішли. Раніше бабусі онуків за гроші не брали.
-Тепер, напевно, все по-іншому, – посміхнулася Марина. – Але ж у нас є ти.
Мама посміхнулася і обійняла дочку:
– Ну, поки я жива, вам завжди знайдеться місце і турбота.
Марина почувала себе щасливою. Нехай не все в житті складається гладко, але поряд все одно були люди, для яких сім’я – це не про гроші, а про кохання та підтримку.
А свекруха так і не зрозуміла, що повністю втратила довіру та повагу невістки і навіть свого сина.
