Марина все життя вважала себе дуже нещасною.
З самого дитинства відчувала себе нікому не потрібною й покинутою найріднішими людьми.
Все почалося, коли їй виповнилося шість років…
Батько Марини, Олександр, втратив роботу і довго не міг знайти нове місце. Але основна проблема була навіть не в цьому.
Олександра звільнили, бо він почав гульбанити.
– Та коли ж ти вже нагуляєшся?! – галасувала мама Марини Лариса в черговий раз. – Сил більше немає тебе терпіти!
– Так і не терпи, – казав Олександр. – Збирай речі і вперед до матусі в село.
Маленька Маринка закривала вуха, щоб не чути постійних сварок.
І одного дня Лариса подала на розлучення. Так вони опинилися у невеликому селі у бабусі з дідусем.
Іншого виходу не було, адже квартира, де вони жили, належала колишньому чоловікові.
Так минув рік.
Одного дня до них несподівано приїхав тато. Як виявилося, він зустрів іншу жінку і перестав гульбанити.
– Я продав квартиру і їду за кордон, – сказав він колишній дружині. – Ось тобі трохи грошей, купиш щось Маринці.
Лариса невдоволено хмикнула.
– Оце так батько! Двокімнатну квартиру продав, – сказала вона. – А доньці грошей приніс – тільки на курточку й чоботи вистачить!
Він невдоволено глянув на екс-дружину і повернувся до дочки.
– Марино, я їду. Швидше за все, назавжди. Ти слухайся маму і добре вчися…
Батько поцілував дочку в щічку і пішов. То була остання зустріч Марини з батьком. Більше вона ніколи про нього нічого не чула.
Ось тоді, у сім років, вона вперше відчула зраду рідних. Тато просто пішов і забув про неї.
Ця образа надовго засіла в душі. За пів року мама вирішила, що більше не може жити в глухому селі, і почала намагатися вибратися звідти за всяку ціну.
Так у житті Марини з’явився вітчим Олексій…
Спочатку Марина навіть зраділа його появі. Він здався добрим і привітним, але тільки на перший погляд…
Олексій один виховував двох синів приблизно того ж віку, що й Марина.
Дядько Олексій був зацікавлений у появі будинку господині і швидко покликав Ларису заміж.
Тоді ніхто не міг подумати, на що перетворитися життя семирічної Марини в чужому будинку…
Сини Олексія сварилися постійно. Мама вдавала, що нічого не помічає.
– Мамо, будь ласка, скажи їм, щоб не псували мої зошити, – казала Марина на кухні. – Вони сваряться… Я не хочу тут жити.
– Досить вигадувати, – сказала Лариса. – Не збираюся я лізти у ваші дитячі справи. Не плач. Ти хочеш, щоб ми знову повернулися в село?
– У бабусі з дідусем було краще!
– Що ти таке кажеш? Іди краще винеси сміття.
Як тільки Марина закінчила дев’ять класів, то вирішила поїхати вчитися в інше місто? Без проблем вступила й оселилася у гуртожитку.
З того часу вона почала жити спокійно.
Сусідки по кімнаті сумували за батьками, за першої нагоди їхали додому на вихідні, але Марина найменше хотіла бачитися з родичами…
Вона підробляла нянькою, щоб забезпечити себе. Лариса рідко надсилала доньці грошей, мотивуючи це тим, що мало заробляє. Олексій допомагав своїм синам студентам, діла до Марини йому не було.
Рятували невеликі грошові суми від бабусі з дідусем, які виділялися з мізерних пенсій.
Марина успішно закінчила технікум, влаштувалася на роботу медсестрою у приватну клініку і орендувала маленьку квартиру–студію на околиці міста. Тепер здавалося, що життя молодої та симпатичної дівчини має заграти новими фарбами, але на жаль…
Марині виповнилося тридцять років, але збудувати особисте життя ніяк не вдавалося. Вона неодноразово намагалася завести стосунки, але нічого не виходило.
– Маринко, ти знову відлякала залицяльника, – сказала подруга Іра. – Ти так ніколи заміж не вийдеш. От скажи, навіщо ти влаштувала ці розпитування: де був, з ким був, чому не подзвонив?
Марина зітхнула.
– Я й сама не знаю… Не вірю я нікому, тим паче чоловікам. Всі навколо легко зраджують і забувають… А мені просто хочеться сім’ю, дітей… Іро, що мені робити?
Подруга похитала головою.
– Спочатку припини підозрювати чоловіків у всіх гріхах, – твердо сказала вона. – І повір, не всі вони погані, як твій недбайливий татусь і вітчим. Є й такі, як мій Толік, люблячі і дбайливі…
Марина посміхнулася.
– Так, подруго, твій чоловік – ідеальний. Це правда. Тобі дуже з ним пощастило.
– Нічого, не сумуй, – повеселішала Іра. – Буде й на твоїй вулиці свято.
Виявилось, Ірина як у воду дивилася. Через місяць Марина познайомилася з Андрієм. За оголошенням викликала слюсаря, щоб поміняти кран на кухні, і приїхав Андрій. Між ними одразу виникла симпатія, що з Мариною траплялося дуже рідко.
Андрій був настільки привабливим і привітним, що Марина ніби забула про недовіру й настороженість до чоловіків.
– Я б на вашому місці все ж таки поміняв змішувач у ванній, він ось-ось зламається, – сказав Андрій.
– Гаразд, я скажу господині квартири про ваше попередження, – чемно відповіла Марина.
– Телефон мій у вас є, тож звертайтеся у будь–який час!
Він пішов, а Марина спіймала себе на думці, що ходить квартирою і посміхається. Вже через день знову зателефонувала до Андрія з проханням про заміну змішувача. А за тиждень Андрій покликав її прогулятися в парк.
Марині дуже подобався Андрій. Він був усміхненим, добродушним, щоправда, не дуже багатослівним. Більше слухав Марину, ніж сам говорив.
– Дякую, Марино, за чудову прогулянку, – сказав Андрій, відчиняючи двері машини. – Сподіваюся, що це не остання наша зустріч.
Вона щиро посміхнулася у відповідь і запропонувала:
– Наступного разу запрошую тебе в кіно. Зараз чудовий фільм у прокаті. Чи можемо сходити в суботу?
Андрій зам’явся.
– Я в суботу не можу. Давай краще будь–якого робочого дня ввечері. У вихідні я зайнятий.
– Добре, давай у понеділок, – трохи здивувалася Марина.
– Чудово, – зрадів Андрій. – Заїду за тобою о сьомій вечора.
Марина та Андрій зустрічалися вже чотири місяці. Марина була щаслива… але щось насторожувало. Начебто Андрій зізнавався, що цінує її, але при цьому тримав на відстані.
– Іро, не знаю, як це пояснити, – зізналася Марина подрузі. – Складається стійке відчуття, що Андрій боїться впустити мене у своє життя. Я майже нічого про нього не знаю. Він уникає прямих питань про себе. Коли щось розповідає, то ретельно підбирає слова, ніби боїться сказати зайве.
– Марино, не починай, – різко відповіла Іра. – Ти знову надто підозріла. Ну не хоче чоловік розповідати все про своє життя, має право. Адже це не головне. Тобі ж добре з ним?
Марина впевнено кивнула.
– От і насолоджуйся цими стосунками!
Іра поїхала додому, а Марина довго обмірковувала цю розмову. У результаті вирішила, що Іра має рацію, і потрібно просто заспокоїтися.
Стосунки з Андрієм розвивалися спокійно, без зайвих емоцій. Марина з кожним днем розуміла, що прив’язується до нього дедалі сильніше. Він став першим чоловіком, якому вона зважилася розповісти про дитинство, байдужість мами, зраду батька і сварки зведених братів.
– Знаєш, Андрію, – підсумувала Марина своє сумне оповідання, – я з дитинства зрозуміла, що чужі діти ніколи не зможуть стати рідними. Мій вітчим – яскраве тому підтвердження.
Андрій нічого не відповів…
…За кілька днів Марина вийшла із салону краси і побачила Андрія на лавці біля сусіднього дитячого майданчика. Марина тихенько підкралася ззаду і закрила йому очі долонями.
– Вгадай, хто? – весело запитала вона і поцілувала Андрія в щоку. – Цікаво, а що ти тут робиш?
Андрій розгублено глянув на Марину, а потім невпевнено сказав:
– Гуляю… тут недалеко моя мама живе… А чому ти тут?
– Я на манікюрі була. Я так рада тебе бачити! Вже встигла скучити.
У цей момент дівчинка років п’яти-шести підбігла до Андрія і міцно обійняла його.
– Тату, а хто ця тітка?
Німа сцена тривала кілька секунд. Марина незрозуміло дивилася на Андрія, а той мовчав.
– Це тітка Марина, – сказав він нарешті. – А це Катруся… моя дочка.
– Дочка?.. – ледь чутно спитала Марина.
– Я приїду ввечері, і ми все обговоримо, – прошепотів Андрій. – Будь ласка, нічого зараз не питай.
Він узяв дівчинку за руку і швидко пішов. Марина була вражена настільки, що не могла зрушити з місця.
Увечері Андрій зателефонував і запропонував зустрітись в парку. Марина прийшла на зустріч.
– Одразу хочу вибачитись за обман, – почав він. – Я хотів тобі все розповісти, але ти настільки категорично була проти чужих дітей… Загалом, я не наважився зізнатися.
– І що далі? Думав до кінця днів приховувати? – з гіркотою відповіла Марина.
Андрій опустив очі, потім зітхнув і почав розповідати. Виявилося, що два роки тому мати Каті не стало, і тепер він виховує доньку один. Дуже допомагає його матір, бабуся Каті, яка обожнює онучку.
– Мені соромно, що довелося обманювати. Ти стала мені дуже близькою людиною, і я боявся втратити тебе.
Андрій ще довго розповідав про дочку, про можливе спільне майбутнє, але Марина… не готова була стати частиною цього майбутнього.
– Мабуть, я не зможу стати частиною твоєї родини, – тихо сказала вона.
– Ти ж казала, що мрієш про чоловіка, дітей… А тепер кажеш, що не зможеш?
– Є одне “але”, – зі сльозами сказала Марина. – Я мрію про своїх дітей… Я не зможу прийняти чужу дитину. Я це вже проходила багато років тому… Я хотіла сім’ю, але тільки з тобою…
Андрій змінився в обличчі.
– Знаєш Марина, – заявив він твердо. – Катруся моя дочка, і мій вибір завжди буде на її користь. Ти пробач, якщо я тебе образив. Прощавай.
Він повернувся і швидким кроком пішов геть. Марина дивилася услід коханому, а по щоках текли сльози. Вона щойно втратила його назавжди…
…З того дня вони більше не бачились. Марина дуже сумувала за коханим, але розуміла, що вони не мають майбутнього. Справа була навіть не в дитині, а в ній самій. Марина була впевнена, що не зможе полюбити дівчинку, а що таке бути чужою у власній родині – вона знала як ніхто інший…
…Минуло п’ять місяців. Марина переживала і сумувала без Андрія, ще більше переконуючись, що любить його по–справжньому.
Одного дня вона виходила з роботи і в дверях зіткнулася з Андрієм. Від несподіванки вона аж здригнулася, і одразу обличчя осяяла посмішка.
– Привіт, а ти що у нас в лікарні робиш?
– Маму привозив на обстеження. Лікар сказав, що потрібна термінова госпіталізація. Серце. Зараз на швидкій повезуть у міську лікарню.
Андрій виглядав дуже засмученим і втраченим.
– Може, я можу чимось допомогти? – спитала Марина.
Він уважно подивився на неї.
– А… ти не могла б трохи побути з Катрусею? Я тільки влаштую маму в стаціонар, куплю всі необхідні ліки і одразу повернуся. А то з дитиною нікуди не пускають, а залишити нема з ким.
Тільки зараз Марина помітила, що дівчинка стоїть трохи віддалік зі зляканими очима.
– Будь ласка, погуляй із Катрусею кілька годин, – попросив Андрій.
– Ну, гаразд… Я спробую.
Андрій із вдячністю потиснув руку Марини.
– Дочко, іди сюди! Погуляй трохи з тіткою Мариною. Я повернуся швидко, ти навіть не встигнеш скучити.
Катя злякано подивилася на тата, але все ж таки кивнула.
– Ну, що ходімо? – невпевнено посміхнулася Марина.
– Ходімо, – слухняно відповіла Катя і простягла їй маленьку ручку.
Вони гуляли на дитячому майданчику більше години, доки на вулиці не стемніло. Катя була, на диво, дуже вихованою та слухняною. Незабаром вони залишилися на майданчику одні, решта дітей розійшлася по хатах.
– Катю, а ти не хочеш їсти? – спитала Марина. – Може, поїдемо до мене додому, і я тебе нагодую?
Катя радісно закивала. Вони дуже весело провели час. Марина ніколи не спілкувалася з маленькими дітьми, окрім дітей Іри. Але зараз побачила, що Катруся дуже хороша, доброзичлива та щира дитина. Близько дев’ятої вечора Катя заснула на дивані, поки Марина мила посуд.
Незабаром зателефонував Андрій.
– Марино, вибач, будь ласка, я навіть не думав, що все це може розтягнутися так надовго. Довелося їхати до мами додому по речі, а це інший кінець міста. Я вже під’їжджаю до твого будинку, тому скажи Катрусі, що нехай одягається.
– Вибач, але дочка тебе не дочекалася, вона заснула. Думаю, що не треба її будити.
На тому кінці запала мовчанка.
– Андрію, приїжджай. Ти, мабуть, втомився і голодний, – лагідно сказала Марина. – Я на тебе чекаю.
І швидко поклала слухавку, боячись, що Андрій відмовиться від запрошення. Вона чітко розуміла, що він найближча і рідна для неї людина. Всі ці місяці в розлуці вона сумувала за ним і мріяла бути поряд.
Вона подивилася на мирно сплячу Катю. Можливо, даремно вона переносить негативний досвід дитинства на сьогоднішню ситуацію? Чому вона не дала їм трьом шансу збудувати сім’ю? Думки роєм крутились у голові Марини.
За двадцять хвилин пролунав стукіт у двері. Андрій зайшов у квартиру. Він стояв перед нею, такий коханий і такий рідний, що всі непорозуміння зникли тієї ж хвилини!
Андрій глянув на Марину і ніби прочитав її думки:
– Я дуже сумував за тобою…
– Я теж дуже за тобою сумувала, – усміхаючись, відповіла вона, а на очах зрадливо зʼявилися сльози.
Андрій міцно обійняв Марину і ніжно поцілував.
…Через півтора року у сім’ї Марини й Андрія народився син Миколка.
А найбільше появу братика чекала його старша сестричка Катруся…
