Коли Марина навчалася у п’ятому класі, не стало її батька. Марина не дуже добре пам’ятає прощання з батьком, але добре пам’ятає, що батько дуже любив єдину доньку.
Жили в селі з матір’ю, корівка в них була. Сільські допомагали їм із покосом, треба накосити трави, потім сіно привезти і на вишки поскладати. Марина вчилася добре, хотіла після школи виїхати до міста та вступити до інституту. З села хотілося виїхати назавжди, та й мати була не проти:
– Звичайно, доню, поїдеш, вивчишся. А то ось я, і народилася тут, і все життя живу тут, і не стане тут. А зараз життя інше, молодь у місто тягнеться.
Марина навчалася у дев’ятому класі, коли важко занедужала мама. Забрала швидка. Після виписки привезли додому, але вона так і не встала. Марина вже школу закінчила, вступати не пішла нікуди, не змогла вона залишити матір, сама доглядала її.
Сусідка Ганна пропонувала Марині:
– Марино, я її доглядатиму, а ти їдь у місто, працюй, вчися. Інакше тобі доведеться жити тут, ти завжди мріяла про місто.
Але Марина не могла залишити на когось матір, чужа людина, це чужа, хай хоч і сусідка. Минуло два роки, коли вона закінчила школу, мами не стало. Сусіди допомогли Марині з прощанням, з поминками.
Була весна, вона вимила вікна, прибралася в хаті, поміняла фіранки, все засяяло, заблищало, у хаті стало світло. Коли вона закінчувала мити ґанок, у хвіртку увійшов Павло, місцевий хлопець, який відслужив, і любив згадувати службу, особливо коли загуляє.
Марина йому подобалася давно, але вона ніколи не приходила до клубу на танці, краще з книгою просидить, одним словом, серйозна дівчина.
– Привіт Марино. Я ось вирішив відвідати тебе. Мати твоєї не стало, у тебе зараз, напевно, повно вільного часу, може сходимо ввечері до клубу. Я зайду годині о сьомій, сьогодні ж вихідний, – питав Павло, точніше просив, ну не байдужий він до неї.
Працювала Марина в сільській адміністрації діловодом, вона дівчина розумна, і на неї лягло багато обов’язків, але справлялася. А їй додатково виписували премії.
Марина раптом вирішила для себе – а чому б і ні?
– Добре, Павло. Заходь увечері, так і сходимо, – усміхнулася Марина.
З цього вечора вони почали зустрічатись. Мама Павла схвалила його вибір:
– Гарна дівка, Марина, самостійна. Тільки раптом вона захоче вчитися і поїде в місто, а ти як?
– Мамо, я вже запропонував заміж Марині, а вона погодилася. Я навіть здивувався, що вона погодилася. Сказала лише, що весілля не потрібно, у неї немає грошей на весілля, а мені що. Я теж не проти, розпишемося і все. А ти, мамо, як на це дивишся? Ми зустрічаємося майже півроку, я переживав, що вона відмовить, але ні згодна.
– А я що, я не проти. Згодна і згодна, одружуйтеся.
Весілля все ж таки було, бо в селі люди не зрозуміли б, та вони самі допомагали. Накрили столи в клубі. Зіна, самотня жінка похилого віку, що жила неподалік Марини, пошила їй білу сукню, у волоссі білі квіти. Красива вийшла наречена, а з боку матері сиділа Зіна, Марина впросила її. Гуляло майже все село, хтось приніс пироги, хтось свої маринади та різносоли, у місцевій пекарні спекли гарний весільний торт. Було весело.
Хотіла звичайно Марина вчитися далі, хоч би заочно, але швидко завагітніла, Павло проти був, йому господиня потрібна, жили в будинку Марини. Народилася донька Іринка, Марина вся пішла в материнство, допомагала трохи свекруха, але в неї своє господарство.
Товариш Павла покликав його якось з собою на заробітки. Обіцяючи добрі гроші. Павло дуже зацікавився:
– Так Марино, я поїду на заробітки, Сашко сказав, що там добре можна заробити, попрацюю трохи, грошей підзберу, машину треба прикупити.
Працював, їхав-приїжджав Павло, привозив грошей, не дуже багато, але для села це були пристойні гроші, Марина відкладала. Але одного разу чоловік не приїхав, зателефонував і сказав, що багато роботи, поки залишається там, правда грошей передав через Сашка. Той приїхав і, посміхаючись загадково, передав гроші дружині друга.
Більше Павло не приїжджав, знайшов Марині та доньці заміну там. Сам повідомив:
– Марино, ти це, живи там, як хочеш, у мене тут сім’я, в село більше не повернуся.
Марина плакала, переживала, та ще й свекруха теж відвернулася від неї та внучки.
– Якщо Павло мій тебе покинув, значить і мені ти не рідня. Живи як хочеш, – вона байдуже подивилася на онучку і пішла.
Марина пішла працювати до магазину продавцем. Складніше було з Іринкою, водила в садок, але донька часто нездужала. Вона навіть із собою іноді брала доньку на роботу, благо, що Іринка дуже спокійна дитина, сидить у куточку з ляльками, грає. Якось прийшла Зіна в магазин, у селі молоді її називали «баба Зіна»:
– Марино, чому ти доньку сюди привела?
– Ой, бабо Зіно, вона занедужала, правда вже краще, але в садок ще не можна, а куди подіти, взяла з собою.
– Іринко, підемо до мене в гості, ну що ти тут сидиш, ми з тобою пограємось і погуляємо, – ласкаво звернулася вона до дівчинки.
Іринці було чотири роки, розмовляє вже, вимовляє майже всі літери. Товариська і усміхнена дівчинка весело дивилася на бабусю, і хитала головою.
– Так, піду, – потім подивилася на маму, Марина здивувалася.
– Баба Зіна, ти що її до вечора забереш до себе?
– А що, звісно. Мені що робити? Води принести, курочок нагодувати, а Іринка мені допоможе.
– Так, так, допоможу, – радісно стрибала навколо Іринка.
Зіна жила сама, чоловіка рано не стало, дітей у неї не було, заміж більше не виходила, хоч і сваталися по-молодості до неї місцеві чоловіки, і навіть із сусіднього села, але не хотіла Зіна виходити заміж, так і живе одна. Зараз вона вже постаріла, тож вже і баба Зіна. Увечері Марина прийшла по доньку, а баба Зіна їй сказала:
– Марино, ти ж знаєш, я можу за твоєю Іринкою доглядати, так що наступного разу звертайся, завжди допоможу.
– Ой, дякую, бабо Зіно. Звичайно, я заплачу, якщо що, – сказала вона.
– Ти що, дівчино, грошей я з тебе не візьму. Я щиро. Я самотня, ти теж, знаю важко тобі одній з дитиною. Матері немає в тебе, я розумію і знаю, як воно без матері. Так що вважай, що я бабуся для Іринки, та й для тебе теж.
Марина була дуже рада і від допомоги баби Зіни не відмовлялася, так і жили. Потім Іринка в школу пішла, а після школи бігла прямо до баби Зіни, та й нагодує, і додивиться. Вона теж рік у рік старіла, Марина до неї ставилася, як до рідної, допомагала – купить що птрібно, води наносить, у будинку прибере. А вже баба Зіна душі не чула в дівчатках, годувала їх, слинці пекла, пироги. Вона так і називала їх «мої дівчата».
З того часу так і здружилися Марина та баба Зіна. Для Марини вона була, як рідна мати, відчувала тепло, любов і турботу баби Зіни. Мабуть, не розтрачені були в неї ці почуття, сиділи далеко всередині, а зараз виплеснулися назовні, і вона сама була рада, нарешті є про кого піклуватися, кому віддавати любов і тепло.
Зіна в’язала добре на спицях, обв’язала всіх дівчаток, і шкарпетки, і красиві рукавички, і пухові хустки і шапки. Іринка ходила в гарних в’язаних речах. Свекруха, яка при зустрічі з Мариною, відверталася, але коли приходила в магазин за продуктами, єхидно віталася, якщо хтось був із місцевих. Хвалилася, що син добре живе, багато, але в село жодного разу не приїжджав.
Від зради Павла Марина давно оговталася, забула про нього. В неї інше життя турботи, донька, баба Зірна. Одного літа вона пішла з донькою в ліс по гриби, трохи заблукали, і раптом натрапили на пасіку. Будинок гарний, неподалік вулики. З-за будинку з’явився чоловік років сорока, з невеликою борідкою, в кепці.
– Хто тут? – на ходу питав він.
– Здрастуйте, ми здається заблукали. Ми з села.
– Аааа, це Марина, та ще з донькою? Продавщиця наша сільська, – радісно сказав чоловік.
– А мене не впізнала, га Марино? Я ж брат твоєї сусідки Ганни – Віктор.
– Ого, точно, Віктор. Звичайно, я не впізнала. Сам не живеш у селі, рідко з’являєшся. Останніх років сім я тебе не бачила, так як не стало твоєї дружину. З того часу й не бачила.
– Заходьте, зараз поставлю чайник, з медом питимемо чай. Яка в тебе велика донька? Ось діти ростуть! А Павло все по заробітках їздить?
– А Павло мене кинув давно, доньці чотири роки було, не повернувся, там у нього сім’я, так мені сказав, – весело говорила Марина, їй вже й смішно було.
– Ну і не розумний, Павло, таку красуню залишити! А ти дивлюсь навіть і не засмучена.
– Зовсім ні, навіть навпаки.
Віктор пригостив чаєм гостей, нагодував медом, навіть із собою дав, і попросив передати бабі Зіні меду. Марина дуже тепло про неї відгукується, і вважає своєю рідною. Віктор виявився дуже привітним, запрошував ще в гості, а сам очей не зводить з Марини. Провів гостей, вивів на стежку. А за два дні сам прийшов у гості не до Марини, а до баби Зіни. Не хотів Марину в недоброму світлі виставляти, в очах односельців. Відразу потягнуться розмови, плітки, він вже знає.
Баба Зіна, одразу збагнула що до чого, чаєм пригостила Віктора, а він мед знову приніс, Іринку відправила за Мариною. Віктор господарський чоловік, одразу побачив, що у баби Зіни ганок не в порядку, сходинки покосилися і пообіцяв наступного разу прийти з інструментом:
– Не діло це, такими сходами ходити, старенька ти вже Зіно.
Прийшла Марина, Віктор повеселішав, спілкувалися, сміялися, потім пішов. Баба Зіна помітила, що і Марині Віктор подобається, але делікатно промовчала на цю тему, тільки сказала:
– А що, Віктор чоловік серйозний, добрий, а найголовніше з душею.
Віктор наступного разу приїхав машиною, привіз купу інструментів, ще мед виставив на стіл. Відремонтував ганок, поправив хвіртку, увечері всі сиділи у дворі під вишнею, пили чай з медом та фірмовими, милнцями. Віктор говорив:
– Баба Зіна, а мій мед дуже навіть підходить до твоїх смачних млинців. Ніколи в житті не їв таких, я ще прийду на млинці. Правда Марино, смачні?
Минуло трохи часу, Віктор не став ходити навкруги, та одного разу так само за млинцями зробив пропозицію Марині при всіх, при бабі Зіні та Іринці. Іринка заплескала в долоні, застрибала, а Марина почервоніла:
– Мамо, матусю погоджуйся, дядько Вітя такий класний. Мені він подобається.
Баба Зіна теж розпливлася в усмішці, киваючи головою, а Віктор став на одне коліно і вдягнув колечко на пальчик Марині. Ну куди вона подінеться, звичайно, вона згодна.
Влітку жили на пасіці, а восени на зиму перебиралися до хати до баби Зіни. Одну її не лишали. Віктор зробив пристрій до будинку, одну кімнату для них із Мариною, іншу для доньки. А у баби Зіни зробили перепланування, кухню збільшили, загальну кімнату для всіх, де вечорами дивилися телевізор, чай пили з медом, а спальня у бабусі і так окрема була, за стінкою великої кімнати. Ось що означає чоловік у будинку.
Якось восени прийшов у двір до баби Зіни Павло, а потім мати його, постаріла з паличкою. Не прижився він із новою родиною в Польщі, приїхав назад, згадав, що тут також була родина. Марина вийшла, а потім Іринка, вже велика, майже доросла.
– Ну, привіт, дружино, колишня правда. Що ж ти для доньки чужого чоловіка в батьки вибрала? Ото повернувся я, може забудемо всі образи, повернешся до мене? Житимемо добре, своєю родиною.
– І справді, посварилися трохи і годі, не чужі, є обом за що прощення просити, – вклинилася колишня свекруха, але тихо і ввічливо.
– Мамо, а хто це? – Запитала Іринка.
– Як хто, я твоя бабуся, а це твій батько, – вигукнула свекруха.
Іринка, дивлячись на неї і сказала ввічливо:
– А в мене вже є рідна та улюблена бабуся Зіна, і батько є, точніше не батько, а тато, правда я його називаю дядько Вітя, але він рідніший за рідного для мене. Я його люблю, і він мене теж. Ми собі гарну рідню знайшли, і чужих нам не треба.
– Бач яка, вся в матір, – бурчала колишня свекруха, а Павло тупцював, не знаючи, що й сказати. Мама нахилилася до нього і сказала:
– Ідемо звідси, я ж тобі казала.
Марина нарешті сказала:
– До побачення, сюди прошу більше не приходити. Ми з Віктором щасливі.
Потім усім стало весело, приїхав Віктор, дуже шкодував, що його не було вдома, а Марина подумала: «Може й на краще, що Віктора не було на той момент, а то мало що».
