Марина весь день метушилася, кудись дзвонила, прибирала в квартирі, а потім чепурилася перед дзеркалом.
А як же інакше?! У її коханого чоловіка день народження!
Марина, для такої визначної події, навіть замовила на весь вечір кафе неподалік.
Вона дуже любила свого Борюсика, хоча останнім часом у них було й не дуже добре в стосунках.
Таким чином вона вирішила спробувати хоч трохи налагодити їхній шлюб.
Жили вони разом шістнадцять років. Нажили двокімнатну квартиру в спальному районі, сина-відмінника і собачку Бусю.
Все це більш-менш скріплювало їх нестійкий шлюб, але останнім часом все ставало гірше і гірше – вони постійно сварилися, спали під різними ковдрами і навіть разом не вечеряли.
Спочатку Борис сприйняв пропозицію відзначити його день народження у затишному кафе з натхненням. Але напередодні він прийшов додому додому з роботи якийсь задумливий.
-Марино, може, ну його, це кафе? – раптом почав бурчати він. – Замовимо смаколиків додому, подивимося романтичний фільм!
Марина застигла від здивування. Вона вже зробила манікюр, зачіску і купила сукню.
-Ти зовсім чи що? – здивувалась вона. – Я стільки грошей витратила! Я стараюсь, а тобі все одно, чи що?
Борис одразу почав вибачатися, і вони продовжували готуватися до свята.
Але Борис далі ходив якийсь задумливий. Марина вже й не розуміла, що йому не так…
…У кафе Борис теж сидів, якийсь дивний, весь час дивився у свій телефон і оглядався на всі боки.
Марині було прикро через це. Вона так старалася заради нього, все організувала, причепурилася! А він сидить і в телефон одно дивиться.
Марина не знала, що й думати.
Серед запрошених гостей було багато колег і коліжанок з чоловікової роботи. Він не міг їх не запросити, адже у них на фірмі було прийнято відзначати дні народження всім колективом. Та й колектив був не дуже великий.
Ще було багато родичів – і Марининих і Бориса теж, кілька друзів і подружок.
Коли музиканти заграли якусь веселу пісеньку, кілька жінок і молоденьких дівчат побігли танцювати.
Незабаром до них приєдналися й інші жінки, і Марина задумалася.
-Тож треба так, – подумала вона. – От всі одинокі жінки й показали свій статус… Добре молоденькі дівчата, але ці пані… Посоромилися б…
Чоловік раптом якось заметушився і засовався на стільці.
Марина глянула на нього й застигла від несподіваної здогадки.
-Як же ж я раніше не здогадалася! – подумала вона. – От він чого так дивно поаводиться!
У чоловіка був якийсь винуватий і сумний вигляд.
Марина перевела погляд на жінок, які танцювали і цього разу придивилася до них пильше.
-Хто ж із них міг йому сподобатися? – думала Марина.
Його типаж вона чудово знала. Це її типаж – русоволоса, круглолиця, з чорними бровами і ніжним рум’янцем на щоках.
Але таких серед тих жінок не було – одна кучерява брюнетка, інша взагалі руденька…
Ну і юні дівчата… Але теж усі як на підбір – чорняві, дрібні, одна з короткою стрижкою. Ну нема тут його типажу…
Марина раптом обернулася до чоловіка і запитала:
-Яка з них?
Це питання застало його зненацька.
-Що ти сказала? Ти про що, кохана? – заметушився Борис.
-Я запитую – яка з цих жінок твоя коханка? – спокійно запитала Марина.
Борис застиг від здивування.
-Марино, ти що, зовсім, чи що? Про що ти говориш?
Але Марину вже повністю була впевнена у своїх здогадках.
-Ти мені тут Борюсику давай не розказуй! Вдома посидимо, смаколиків замовимо… Ага, звісно! Що, одразу і дружина, і коханка на один захід квитки купили?
-Знаєш, що! Це вже занадто! – Борис рішуче встав з-за столу. – Я йду додому!
Марина встала слідом, і вже на виході обернулася, зустрівшись поглядом з тією самою дівчиною з короткою стрижкою.
Сумнівів бути не могло – стільки було в цих очах розчарування…
…Вночі Марина взяла телефон чоловіка, і все підтвердилося!
Повірити в це було неможливо, але переписка Бориса з тією дівчиною все повністю підтверджувала…
Марина не спала всю ніч, сиділа на кухні, плакала…
Вранці вона вирішила вдати, що нічого не дізналася – все ж таки квартира спільна, син-відмінник і собачка Буся, яку вона подарувала чоловікові на сьому річницю весілля. Розлучатися з нею було б складніше для неї, аніж із самим чоловіком…
Цілий тиждень Марина шукала будь яку інформацію. Що з цим робити, вона не знала – подругам говорити було соромно, маму шкода – вона і так слаба, а більше нікому…
Рішення прийшло раптово – треба поговорити із цією дівчиною, пояснити їй, що до чого!
Ну, скільки їй років, двадцять три? Двадцять чотири? А Борюсику майже сорок. Жодного майбутнього у них бути не може!
Знайти цю дівчину було нескладно – працювала вона на фірмі Бориса.
Марина рішуче зайшла туди.
Дівчина одразу її впізнала, почервоніла…
-Думаю, представлятися немає потреби? – запитала Марина.
Дівчина кивнула головою.
-Нам треба поговорити.
-Краще на вулиці, – тихо сказала вона.
Вони вийшли надвір, зайшли за будівлю і стали біля чорного ходу.
-Я про вас все знаю, – сказала Марина, не чекаючи поки дівчина щось скаже. – Я хочу попросити вас залишити мого чоловіка. Я розумію, що ви, як і всі у вашому становищі, думаєте, що він піде з сім’ї, але це не так – у нас міцна, хороша сім’я. Сину десять років, квартира, врешті-решт, за яку ми платимо. Своєю поведінкою ви тільки недобре робите собі ж. Знайдіть когось більш відповідного вам!
Дівчина стояла і кліпала очима, нічого не кажучи.
Марина пом’якшала – вона чекала сварки, але ця, схоже, добренька.
-Ну, послухай, навіть якби він пішов від мене. Навіщо він тобі? Ти молода, у тебе ще все життя попереду, а він уже немолодий, а потім… Ти захочеш дітей, а в нього аліменти будуть після розлучення зі мною, іпотека теж залишиться…
Одразу кажу, що ні метра цієї квартири він не отримає, дякую моєму батькові, царство йому небесне, який напоумив мене укласти шлюбний договір. Тож дивись, каші з ним ти не звариш…
Дівчина глянула на Марину і раптом чітко і ясно сказала:
-Я його кохаю! Жити без нього не хочу. Розумієте?
Марина очікувала будь-чого, але тільки не цього. Любить? Кого, Борюсика? Оцього повненького мужичка?
…Марина просто розвернулась і пішла. Вона розуміла, що робить безглуздо, прямо так, як ця дівчина, але нічого не могла з собою вдіяти.
Чоловік повернувся ввечері з роботи рішучим. Марина зрозуміла, що йому вже все розповіли, і, не чекаючи його безглуздих виправдань, сказала:
-Борисе, я хочу розлучитися!
Борис, який готувався до сварки, зупинився на півдорозі з відкритим ротом.
-У мене тільки дві умови, – продовжила Марина. – Собачка і квартира залишаються мені. Платитиму я сама, не турбуйся.
-Кохана, ти все неправильно зрозуміла, – почав Борис, але Марина його зупинила.
-Наскільки я знаю, у тебе вже давно інша кохана. Так що давай без цього, гаразд? Розлучимося тихо.
Борис, мабуть, не міг повірити, що відбудеться так легко.
-Марино, але я зовсім не хотів… Ти, просто, зрозумій, я…
-Перестань. Я роблю це не через тебе, – сказала Марина. – Я, може, теж хочу ось так… Кохати…
Колись давно вона теж відчувала це почуття – вона не могла жити без Бориса.
Але це було так давно, наче в іншому житті.
Повернувшись додому, вона довго намагалася відновити це почуття, уявити, як здорово сидіти з ним поруч і триматися за руки…
Але такі картини чомусь викликали в ній тільки роздратування.
З подивом і недовірою вона зрозуміла, що давно вже не любить свого чоловіка, не любить навіть так, як любить собачку, не кажучи вже про сина.
Кого любить сам Борис, вона не знала, але їй було байдуже, достатньо двох фактів: він вісім місяців зраджує їй з якоюсь дівчиною, а вона більше не любить його.
Звичайно, цілком можна було б прожити життя, що залишилося, і так, і вона б прожила його так, якби не побачила очі цієї дівчини і не згадала, що теж здатна любити…
До п’ятої ранку вони з Борисом розмовляли, плакали, сварилися і просили пробачення.
Син завбачливо був відправлений до бабусі. Борис не одразу, але сказав, що закохався і нічого не може вдіяти.
Марині було неприємно це чути, але вона вирішила вибачити його.
Вона не була впевнена, що він буде щасливий з цією дівчиною, але твердо знала одне – вона точно більше не щаслива з ним…
