– Марина, привіт! – пролунав у телефоні радісний голос подруги.
– Привіт, Лідо! Як ми з тобою давно не бачились!
– Ось і я про це. Завтра моєму Павлу сорок п’ять виповнюється. Чекаємо на тебе з Андрієм.
– А діти…
– Марино, – пролунав сміх. – Скільки твоїм дітям років?
– Молодшому – дванадцять.
– А старшій?
– Вісімнадцять, – сказала Марина, наче тільки зараз згадала про це.
– І середньому – п’ятнадцять, – продовжувала подруга з іронією. – Як вони без тебе цілий вечір проживуть?
– Лідо, я навіть не знаю, – голос став мрійливим. – Я поговорю з Андрієм.
– Коротше, погода похмура і завтра така сама буде. Іти вам нікуди не треба. Чекаємо на вас о першій годині дня. Згадаймо нашу молодість.
– Тоді нам по двадцять із невеликим було.
– А зараз по сорок із невеликим, – оптимістично зауважила подруга. – А в душі ми так і лишилися молодими.
– А хто буде?
– Сестри Павла з чоловіками. Вони наші ровесниці. Ми й ти зі своїм.
– Все, Лідо! Я побігла домовлятися із чоловіком.
***
– Що ти така щаслива? – На кухню зайшов чоловік. – Хто дзвонив?
– Ліда.
– Що це вона згадала?
– У Павла завтра день народження, сорок п’ять виповнюється, – дружина зробила паузу, що інтригує. – Нас запрошують.
На обличчі чоловіка з’явилася ностальгійна посмішка:
– А що, Марино, давай сходимо? Молодість нашу згадаємо.
– І вони про це говорять.
– Тобі за подарунком іти, – розвів руками чоловік.
– Пішли разом. Ти краще за мене знаєш, що йому сподобається.
– Ну пішли!
– Андрій, а мені сукню купимо?
– Доведеться.
***
Марина весь вечір і весь ранок була в турботах – треба було і зробити манікюр, і зачіску.
– Христино, дивись за братами! – говорила вона дочці.
– Мамо, вони вже вищі за мене.
– Ти старша, повинна бути розумнішою за них.
– Мамо, все буде нормально, – говорила їй у відповідь дочка. – Веселись і не дзвони через кожні п’ять хвилин. Краще зовсім не дзвони. Коли повернетеся – тоді й повернетесь.
***
Якщо Марина з подругою та її чоловіком зрідка зустрічалися, то сестер іменинника бачила лише пару разів у юності, востаннє на весіллі подруги, а їх чоловіків – не бачила ніколи. Але всі були одного віку, і кожен передчував майбутні веселощі.
Подарунки подаровані, всі сіли до столу. Перший тост, другий, третій…
***
Десь за годину одна із сестер весело гукнула:
– Досить, просто так сидіти! Лідо, включай музику! Згадаймо нашу молодість.
Схоже, молодість згадати всі були не проти. Андрій відразу запросив на танець цю сестру іменинника. Павло – одразу Марину. Кого йому ще запрошувати? Інші родичі. Час полетів із величезною швидкістю.
На відміну від чоловіка, Марина сідала за стіл і помічала, що її благовірний, під час танців, веде себе занадто вже розкуто. Іноді зникає зі своїми партнерками на хвилину-другу, чи то на кухні, чи то на балконі.
А під час чергового танцю з Павлом відчула, що і той скромністю не відрізняється, але роздратування це зовсім не викликало.
І раптом… її на танець запрошує чоловік, а на обличчі чомусь незрозуміла посмішка. Андрій нахилився над її вухом і злісно прошепотів:
– Поводься скромніше!
– Що? – одразу Марина навіть не зрозуміла.
– Я все бачу, як тебе Павло оглядає – теж…
– Це ти мені кажеш? – Не витримала дружина. – А ти на себе глянь! Після кожного танцю зі своїми напарницями кудись зникаєш.
– Що не можна вже вийти на кухню, попити води?
– На столі стоїть. Ось і пий її!
– Не забувай, що я твій чоловік! І мені це не подобається, – закінчив Андрій.
– Ти теж не забувай, що я твоя дружина і все бачу. І припиняй вимовляти тости з кожного приводу… і без.
Музика замовкла і була чергова команда винуватця урочистості:
– За стіл!
– Марино, пішли, мені на кухні допоможеш! – Попросила господиня квартири.
Коли залишилися самі, подруга запитала:
– Ти що така зла?
– Та, ну його.
– Через чоловіка? – із сарказмом запитала Ліда. – Але ж і ти з моїм Павлом танцюєш не на відстані витягнутої руки.
– Я…
– Розслабся, подруго! Звичайна вечірка. Тримай! Зараз чай питимемо, – і простягла їй піднос з солодким пирогом. – І посміхнись! Ти не на поминках.
Марина зайшла до кімнати, оглянула всіх гостей. Справді, всі почувалися не як на поминках. Тільки її чоловік, відразу прибрав усмішку з обличчя, і від цього стало чомусь ще образливіше.
***
Пили чай.
– Андрій, пішли додому! – Запропонувала Марина чоловіку, як можна спокійніше.
– Ходімо! – несподівано легко погодився чоловік. – Зараз таксі замовлю.
– Ви вже йдете? – спитав іменинник.
– Павло, вже час, – твердо промовив Андрій.
– Ми теж підемо, – сказала одна з гостей. – У нас діти вдома, а час уже дев’ята.
***
Додому доїхали мовчки. Біля під’їзду на лавці з друзями та подругами сидів їхній середній син. Кивнувши на вітання молоді, Андрій спитав у сина:
– Де решта?
– Вдома. Тату, я ще трохи погуляю.
– Півгодини, – дозволив батько, глянувши на годинник.
Зайшли у квартиру. Дочка прибирала на кухні, молодший син сидів за ноутбуком. Зайшли до своєї спальні.
– Не думав, що ти така, – першим почав чоловік.
– Яка я? – одразу ж перепитала дружина.
– Ти поводилася…
– Я не ховалася з іншими чоловіками в інших кімнатах та на балконах. Ану, скажи, чим ти там займався, зі своїми напарницями?
– Просто стояли, – чоловік понизив тон свого голосу.
– Ах, просто стояли?
– Ну все! Завелася.
– Ні, це ти завівся
Здавалося великої сварки не уникнути, але до кімнати зайшла дочка:
– Ви, що сваритеся?
– Христино, не твоя справа, – суворо промовив батько.
– Ви ревнуєте один одного? – Усміхнулася дочка.
– Христино, – насупилась мати.
– Тату, мамо, ну, якщо ви ревнуєте, то любите. Це просто криза середнього віку.
Марина не витримала і розсміялася, уткнувшись у плече чоловіка.
– Багато ти розумієш, – суворо промовив батько.
Але й він, не витримавши, засміявся і обійняв свою дружину.