– Іди до мене… Ах, ти ще й дражнишся! – почувся вкрадливий голос Толіка, коли Марина відчинила двері квартири.
Вона застигла, з подивом дивлячись на двері спальні, через які долинав сміх і два голоси – один Толіка, а другий, високий, жіночий і зовсім незнайомий…
*****
…Марина поспішала додому з роботи – сьогодні на честь свята їх відпустили раніше і вона хотіла зробити чоловікові сюрприз. Якщо бути точнішим, Толік не був офіційно її чоловіком, але вони жили разом вже п’ять років і Марина подумки завжди його так називала.
Щоправда, Анатолій все ніяк не міг зробити їй пропозицію, але Марина не впадала у відчай. Вона наївно думала, що її хлопцеві просто потрібно більше часу, щоб наважитися на такий серйозний крок.
Але зараз дівчина не думала про це, вона поспішала до теплої та затишної квартири. І вже передчувала, як зайде, обійметься з Толіком і наступні три дні вони будуть лише разом.
– Іди до мене… Ах, ти ще й дражнишся! – почувся вкрадливий голос Толіка, коли Марина відчинила двері квартири.
Вона застигла, з подивом дивлячись на двері спальні, з-за яких долинав сміх і два голоси – один Толіка, а другий, високий, жіночий і зовсім їй незнайомий.
Підозра викликала нестерпні переживання і Марина повільно підійшла до спальні. Вона, як уві сні, відчинила двері і кілька секунд зовсім безглуздо дивилася на чоловіка, що лежав у ліжку і обіймав якусь незнайому дівчину. Обидва були в чому мама народила і дивилися на неї з не меншим подивом.
– Як ти міг? У нашому ліжку… – по щоках Марини потекли сльози. – Забирайся!
Вона кинула в нього одяг, навіть не звертаючи уваги на схвильовану дівчину, яка швидко вибралася з ліжка, підхопила свої речі і, вискочила за двері.
– Марино, я… Боже, ти ж мала приїхати пізніше… Хоча про що це я… – забелькотів Толік.
– Іди!
– Я все поясню, не сварися будь ласка. – продовжував чоловік.
– Я не хочу тебе більше бачити!
Толік нарешті одягнувся і, підійшовши до Марини, спробував її обійняти. Дівчина відсахнулася.
– Не торкайся до мене!
Анатолій моментально відсторонився, і теж вигукнув:
– Ну і добре! Залишайся одна! Начебто ти комусь потрібна, крім мене. Я ж із жалості з тобою був! Чуєш!
– Що? – Марина дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
– А ти думала, я міг зацікавитися такою як ти? Якщо хочеш знати, я давно тобі зраджую! І одружитися з тобою ніколи не хотів. І не збирався!
Сльози Марини раптово висохли, вона подивилася в очі Толіка і чітко сказала:
– Іди з моєї квартири і більше не повертайся! Ніколи!
Анатолій на мить застиг, у сварці він якось випустив з уваги, що квартира не його, а Марини. Він задумливо потер лоб і, запнувшись, сказав:
– Куди ж я піду?
– Куди хочеш, мені всеодно. – знизала плечима дівчина. – Пішов геть!
– Але… Ти ж мене кохаєш… І я тебе, Марино… – спробував піти назад Толік. – Я винен! Я обманув тебе, але це було лише один раз. Клянусь! Пробач мені будь ласка…
Він благаюче заглянув у вічі дівчині, раніше це завжди спрацьовувало.
Марина багато прощала йому, але вона завжди знала точно, що зраду вибачити не зможе. Вона вважала, що другий шанс давати не варто. Не той випадок.
– Іди, – повторила вона і відвернулася.
Толік зрозумів, що не зможе переконати Марину і похмуро сказав:
– Дай мені хоч речі зібрати…
Дівчина кивнула головою і вийшла на кухню. Їй не хотілося дивитися, як йде людина, яку вона сильно любила, а він так безжально обійшовся з нею.
За десять хвилин Анатолій зайшов на кухню і зупинився у дверях.
– Марино, я пішов.
– Іди, – байдуже знизала вона плечима.
– Може, ще подумаєш? Кому ти ще потрібна будеш? Крім мене…
Марина нічого не відповіла, вона ковтала сльози і переживала, що її хлопець матиме рацію, і вона залишиться назавжди одна.
– Так що? Може я залишусь?
– Ні, йди!
Марина навіть не повернулася до нього і Толік, підхопив сумки та вийшов із квартири. Тільки тепер дівчина розплакалася в голос, опустившись на підлогу. Їй ніколи не було так важко та самотньо.
– Чому? – шепотіла Марина, витираючи сльози. – Чому він так зі мною вчинив? Що я зробила не так?
Цього вечора дівчина заснула вся в сльозах та в розпачі. Вона вже була готова пробачити Толіка, зателефонувати йому та попросити повернутися. Але, на щастя, не зробила цього.
А вранці, коли Марина лежала в ліжку, виспалася і виплакалася, вона зрозуміла, що може, це розставання було й на краще. Так, вона любила Толіка, але кохання пішло учора разом зі сльозами, а зараз дівчина зрозуміла одну просту річ. Добре, що це сталося до весілля або народження дитини, потім було б важче розлучитися з Толіком.
– Мій маленький… – Марина погладила животик. – Я сама тебе виховаю.
Вона була вагітна вже два місяці, але сама дізналася про це кілька днів тому напередодні.
Вона не встигла все розповісти Толіку. “Добре, що я не зробила цього”, подумала Марина – “Тоді б Толік не пішов”.
Вона лежала та продумувала подальше життя – ще кілька місяців доведеться працювати, потім декрет і можна буде поговорити з начальником, щоб перейти на віддалення. Марина була добрим фахівцем і знала, що їй підуть назустріч.
Звичайно, хотілося, щоб у дитини був батько, але Марина розуміла, що малюкові потрібен не просто тато, а людина, яка любитиме його. Анатолій завжди висловлювався проти дітей і не хотів їх мати. А тепер, після зради, Марина й близько не хотіла його підпускати до дитини.
Несподівано в неї задзвонив телефон. На екрані було написано “коханий”. Марина пересмикнулася, подумавши, що треба заблокувати зрадника, але все-таки взяла слухавку.
– Марино, – голос Толіка був вкрадливим і ніжним. – Як ти, моя хороша? Може, я повернуся до тебе? Я так скучив…
– Я чудово, – Марина посміхнулася до слухавки. – А ти де ночував?
Анатолій зрозумів, що його розкусили та буркнув:
– Я в друга був. Не можу ж я весь час у нього ночувати, Марино, ну не роби не обдуманих вчинків.
– Толік, я тебе не пущу. Іди куди хочеш! До тієї дівчини йди! З якої на моєму ліжку перекидався.
– Ну що з тобою? Навіщо так одразу сваритися? Подумай ще. Я ж люблю тебе!
– Любиш? Ти мені вчора показав своє кохання. Толік, не дзвони мені більше і не приходь. Я викличу дільничого, якщо побачу тебе! І я рада, що ми не одружені. Прощай!
Марина поклала трубку, витерла все-таки сльози, що набігли, і встала. Попереду було три дні вихідних, і вона мала намір повністю очистити квартиру від речей Толіка. Тепер їм не місце у її будинку. Потрібно було готувати дитячу для малюка, купувати багато дрібничок і взагалі, міняти життя.
Марина посміхнулася до дзеркала. На неї дивилася симпатична жінка, а не та, ким її назвав Толік вчора.
– Я впораюсь сама!
Вона гордо підняла підборіддя і відчула впевненість у собі. Звичайно, треба було багато справ зробити, і Марина розуміла, що їй буде важко. Але міняти своє рішення вона не збиралася.
Толік був трохи іншої думки. Йому не було куди податися, і він розумів, що сам винен – безглуздо попався, та й взагалі міг не зраджувати Марині. Просто в якусь мить йому стало нудно і захотілося чогось нового. Звісно, Марина хоч і тиха, але цього не вибачила. Щоправда, Анатолій не вважав, що зрада – щось погане. Тому він купив квіти і попрямував до дівчини.
Вона відчинила швидко і якось дивно хмикнула при його появі. Толік навіть розгубився. Він незграбно сунув їй троянди і сказав:
– Це тобі! Як вибачення. Може, спробуємо ще раз?
Марина, яка весь ранок вигрібала його речі з усіх куточків квартири, і знайшла кілька речей, що не втішили її, похитала головою.
– Толік, вистачить ламати комедію! Я тебе не пущу назад. Мені подобається жити одній. Розумієш? Ти сам винен.
– А як же другий шанс? Ми ж любимо одне одного! – Толік раптово побачив, що Марина зовсім не тиха та непоказна, а досить гарна та приваблива.
– Ні, – сказала дівчина. – Іди! До речі, якщо тобі потрібні речі, можеш забрати. Або я все це викину!
Тільки зараз Анатолій побачив кілька пакетів, що стоять у коридорі.
– Куди ж я піду?
– Та звідки я знаю! І взагалі мені, якщо чесно, начхати куди ти підеш. Можеш зняти квартиру, – порадила йому Марина. – Тільки сюди дорогу забудь!
– Не розумна! – кинув їй Толік, підхопив свої речі і пішов.
Марина сумно посміхнулася йому слідом. Ось так і закінчилося п’ять років їхнього «сімейного життя». А вона ще про весілля з ним мріяла.
– Нічого, – погладила вона животик, – ми з тобою без такого татка точно проживемо. І впораємося. Неодмінно…
