Марина їхала щаслива, у трамваї номер вісім. Тепер вона завжди бачитиме тата, ура!
Мама сказала, що тато переїхав до їхнього міста, до бабусиної квартири, Марина це почула ненароком. Бабусі не стало давно, квартира була порожня.
Марина погано пам’ятає бабусю, вона бачила її разів п’ять, бабуся не любила Марину, діти це відчувають.
Марина пише татові листи, докладно розповідаючи, як у них із мамою справи, чим вони займаються.
Тато з ними не живе, вони з мамою розлучилися, коли Марині було вісім, зараз їй чотирнадцять.
Марина не бачила тата довгих шість років.
Вона надсилала йому свої фотографії, відправляла, де вона з мамою, де одна, де з тіткою Галею маминою сестрою та її донькою Танею, двоюрідною сестрою Марини.
Марина писала про спекотне літо, про те, як вона їздила до табору, як вожаті поклавши їх спати бенкетували у своєму будиночку, а вони бігали на річку і там купалися в теплій нічній воді.
Марина писала про свої успіхи, про те, що її вихваляє вчителька, Тамара Максимівна, про те, що Люда сказала, що вони найкращі подруги…
А ще про Вітю Микитенка, який проводжав її додому після кіно, куди вони ходили всім класом і біля під’їзду поцілував її у щоку, Марина потім довго не могла спати.
Навіть мамі про це Марина не сказала, а татові написала.
Тато не відповів, жодного разу.
Він дуже зайнятий, Марина це знає, а ще вона точно знає, що тато читає її листи, у них такий зв’язок особливий, як у тата з донькою.
Листи вона писала на адресу бабусі, такою була угода, Марина точно пам’ятає вона тоді сильно занедужала, тато приїхав, і Марина запитала про листи він сказав, щоб вона писала на адресу бабусі … Ось Марина і пише, бабусі немає, а вона пише. Мабуть, якось тато їх забирає.
Наприкінці кожного листа Марина малює серцечко і підписується не інакше як твоя улюблена дочка Марина.
Тато надсилав рідкісні подарунки, Марина досі їх зберігає, ляльку, зайця, м’ячик. Вона ніколи не розлучиться з цими речами, це їй надіслав тато.
Вчора вона почула розмову мами з тіткою Галею, мама сказала, що тато Марини повернувся до міста і житиме у квартирі бабумі.
Марина не спала всю ніч, вона знала адресу бабусі, дівчинка відпросилася з останніх двох уроків, сказавши своїй вчительці Тамарі Максимівні, що вона не добре себе почуває і її відпустили додому, Марина дуже переживала від того, що вона задумала.
А задумала вона приїхати до тата, ось він здивується.
Купивши маленький тортик із заощаджених грошей, Маринк пурхнула у трамвай, а зараз вона їде щаслива.
Ось потрібна зупинка, Марина швидко знайшла бабусин, тепер татовий будинок, сьомий під’їзд, восьмий поверх…
Дівча забігла в під’їзд і сходами вискочила на гору, ось двері, тато ще не встиг їх поміняти, дівчинка забарилася, набрала повні груди повітря і натиснула на кнопку дзвінка.
– Миколо, я відкрию, – пролунав жіночий голос. – Вам кого?
На порозі стояла жінка, маленька блондинка, з великими синіми очима і маленьким, пофарбованим яскраво-червоною помадою ротом.
Вона зробила губи буквою «О» і дивилася здивовано на Марину з тортиком. Зростом вони були однакові, чи Маринка занадто висока, чи блондинка маленька.
-Я до та … до Миколи Федоровича …
– Микола, тут до тебе, – блондинка підняла вгору ниточки – брови, – Якась юна панночка … з тортиком.
– Яка панночка, з яким тортиком, тато вийшов з однією поголеною щокою та рушником на плечі, Марина пам’ятає це, він завжди так робив, у ті рідкісні дні коли ночував вдома.
Дівча стояло, розплющивши очі і дивилася на тата в, як же їй хотілося стрибнути на шию тату і вигукувати, вигукувати від радості.
-Доброго дня, тату, – тихо прошепотіла дівчинка.
-Марина …
-Тато? – Запитала блондинка. – Тато?
-Я тобі все поясню, люба…
-Тобі доведеться сильно постаратися, – сказала блондинка і пішла всередину квартири.
-Тату, – шепоче Марина, – тату, я така рада, я так сумувала за тобою…
Тато мовчить, ніби він не радий? Чи так здається?
-Проходь, – тато ніяково обіймає свою таку вже дорослу дочку, – Як ти виросла, Марино.
Марина проходить у квартиру, вони йдуть на кухню, вона ставить тортик на стіл і дивиться, дивиться, на тата, як він ставить чайник, як сідає до столу.
-Тату, – каже Марина, – тату, я така рада … Я так сумувала, добре хоч листи виручали, тату … А тепер не треба писати, тепер я сама тобі все розповідатиму.
Вони п’ють чай, тато дивиться на Марину та тихо посміхається.
– Добре, тату, я побіжу, бо мама сваритиме.
Марина встала, несміливо притулилася до тата і попрощавшись побігла.
Вона прийшла за тиждень потім ще, і ще.
Тато завжди соромився, ну звичайно, вона така доросла. Марина весело балакала, сидячи на кухні у тата та його другої дружини, Ніни.
На цей раз їй відкрив тато, він якось винувато дивився на Марину.
-Тату, а підемо погуляємо в парку, – запропонувала вона. – Пам’ятаєш, як раніше?
Тато зрадів, взяв куртку і почав її натягувати, не влучаючи в рукави.
-Куди зібрався, – вийшла з кімнати Ніна.
-Ми прогуляємось з Мариночкою…
-Тобто ти їй не сказав?
-Ніна, я…
– Ну добре, – Ніна прослизнула між татом і стала перед обличчям Марини.
– Припини сюди ходити, зрозуміла?
-Ніно!
-Він тобі не тато, ясно? Запитай у своєї матусі, де твій тато, більше щоб ноги твоєї не було тут, знайшлася… дочка.
-Ніно, що ти таке …
Ніна висловивши все розвернулась і пішла, Марина здивовано дивиться на тата.
-Марина я …. Марина …
-Тату … Це правда? Це ж не правда, тату … Ти ж мій тато … Мій рідний і улюблений тато … Тато …
Батько стояв, опустивши голову і мовчав.
Марина повільно позадкувала, а потім побігла вниз, стримуючи сльози.
Вона залетіла додому, коли мама та тітка Галя пили чай.
-О, Маринко…, – почала жартівливо мама.
-Хто мій батько? Де він? Чому Микола Федорович не мій тато? Хто я? У чому річ взагалі?
-Марино, заспокойся.
– Заспокойся, заспокойся? – Марина заплакала та побігла до кімнати.
Мама тихо присіла до неї на ліжко, погладила по голові.
-Пробач, дочко.
-Йди…
-Вислухай … прошу.
-Я сказала йди.
А потім піднявши від подушки заплакане обличчя, вигукнула в обличчя матері.
– А може ти мені теж не мама, може я взагалі з дитбудинку?
-Марина, ну що ти таке кажеш?
-Що? Що я кажу? Може, ти мене нагуляла сама не знаєш від кого?
-Як ти смієш таке казати, – сказала мама і теж заплакала.
Потім вони сиділи разом на ліжку, обнявшись і плакали.
Мама розповіла Марині, що рідний батько Марини покинув її вагітною, поїхав на заробітки і не повернувся, написав звідти листа, що не приїде, щоб не чекала.
Микола, Маринин … тато, він з дитинства був закоханий в маму Марини, але вона зустрічалася з іншим.
Коли Микола Федорович дізнався про те, в якому становищі опинилася майбутня мати Марини, він прийшов до неї і покликав заміж, та відмовила.
Микола Федорович, а тоді просто Коля, ходив і ходив, забирав із пологового будинку Маринку, постійно до них приходив, у всьому допомагав.
-Миколо, не ходи, знайди ти собі дівчину, ну я прошу тебе, – говорила мама, а він все ходив.
Мама і виставляла його, і не пускала, але тут вступала Маринка, вона плакала, якщо не бачила “тата”, так вони і жили, мама, Маринка та її “тато”.
Мама Миколи Федоровича була проти цієї незрозумілої дружби, вона вважала винною у всьому маму Марини. Думала, що це вона її сина тримає. Жодних пояснень, що син її сам, зі своєї волі ходить, жінка не розуміла.
А потім сказала, що скаже кому слід і Марину заберуть у дитячий будинок, знайдуть за що. Мама дуже запереживала і дуже просила Миколу піти з їхнього життя.
Так тато пішов від мами та Марини, а Маринка занедужала, дуже сильно, тоді тато незважаючи нінащо і прийшов, от того дня вони й домовилися з приводу листів, тато поїхав далеко, три роки тому одружився.
Коли його мама занедужала, вона попросила Маринину маму прийти, вибачалася, казала, що винна дуже перед нею та сином.
-Тепер нічого не поробиш, – сказала мама Марини, – мені нема за що на вас ображатися, ви переживали за сина, кожна мама хоче доброї долі своїй дитині. Вже нічого не повернути.
-Як знати, сказала мама Миколи Федоровича, – як знати … Не ми ведемо долю, а вона нас …
Ось таку історію розповіла мама Маринці.
– Мамо, а іграшки?
— Це я тобі купувала, коли ти сильно сумувала чи нездужала, і тобі ставало краще, як тільки дізнавалася, що це подарунки від тата.
-Мама… я так чекала його, я так люблю тата …
-Пробач мені, дочко …
***
Марина попрощалася з дівчатами і пішла у бік будинку, думки її були зайняті майбутньою контрольною.
-Маринко, дочко …
Дівчинка обернулася, там стояв тато. Вона мовчки дивилася на його рідне обличчя, на те, як він невпевнено наближається до неї.
-Марино вибач мені …
Дівчинка несміливо зробила крок вбік, потім ще й ще…
-Тату, – вона пригорнулася до найкращого на світі тата, – татко.
Вони тепер часто зустрічаються.
-Так, ну розкажи мені, дочка, що там за Вітя?
– Який Вітю, тату?
-Який поцілував тебе біля під’їзду.
-Ти … Ти звідки це знаєш?
-Прочитав у твоєму листі.
-Але…
-Сусідка, бабуся Зоя, після того як нашої бабусі не стало … вона отримувала всі листи і мені віддала, ти пробач мені, дочко.
-Та нічого, тату.
Якось вони зустріли маму, вона зніяковіла, а Марина запросила тата на чай. Він став бувати дедалі частіше, потім зізнався, що Ніна поїхала від нього, він живе сам.
Дітей у тата так і не було, окрім Марини.
А якось Марина прийшла додому і застала вдома тата та маму, хвилюючись, вони сказали, що вирішили одружитися.
Марина сіла і заплакала, від щастя, що переповнювало її, від радості від усього-всього.
