На годиннику була сьома ранку. Марта вимкнула будильник.
Повернувшись до чоловіка, вона хотіла обняти його, але побачила, що його вже нема!
-Дивно, – подумала жінка. – А я навіть і не чула, як він пішов… А я ж сплю дуже чуйно…
Вона лежала, дивилася в стелю, і раптом задумалась.
Останнім часом Микола дуже часто почав затримуватися на роботі, став часто їздити у відрядження, брати понаднормові. Марта не знала вже, що й думати.
Її роздуми зупинила дочка.
-Мамо, ти встаєш? На роботу спізнишся, – сказала Юля, зазирнувши у кімнату.
Марта подивилася на годинник. Вже було сьома сорок!
-Ой так, встаю, доню. Дякую, що зайшла, – і Марта подумки насварила себе за такі думки про чоловіка.
Вона встала, одягла халат і вийшла на кухню.
-Мамо, все добре? Ти якась сама не своя.
-Так-так, все гаразд… Просто задумалася, – посміхнулася вона і почала готувати сніданок.
-А тато де? Він що вже пішов? – раптом запитала Юля.
-Тато… Так-так, пішов, – чомусь розгублено сказала Марта.
-А він взагалі ночував вдома? Щось не чула, як він приходив, – сказала дочка.
Марта застигла від слів дочки з чашкою в руках. Юля підішла до неї.
-Слухай, мамо! З тобою точно все гаразд? Може, візьмеш вихідний і виспишся, як слід?
-Ні, доню. Правда. Все добре…
-Ну гаразд, дивись сама. Добре, я побігла, бо спізнюся, – сказала дочка і вийшла з квартири.
Юля озвучила те, що не хотіла казати собі Марта, але посидівши ще трохи і подумавши про це, вона стрепенулася.
-Ми ж майже двадцять років разом! Стільки всього пройшли, вже доросла дочка закінчує школу. Ні-ні, це я собі навигадувала! – заспокоїла себе Марта і, спішно одягнувшись, вийшла на роботу, так і не поснідавши.
Вийшовши надвір, вона побачила стареньку сусідку, яка жила поверхом нижче.
-Здрастуйте, Лідіє Іванівно! Який сьогодні день хороший, правда? – сказала Марта, широко посміхаючись.
-Привіт, дорогенька! Так, весна, раннє сонечко вже гріє, і ти дивлюся вся аж сяєш.
Марта примружила очі від сонця.
-Не хочеться тебе, дорогенька, засмучувати, але, я бачу, ти зовсім нічого не знаєш, – сказала Лідія Іванівна, співчутливо подивившись на жінку.
Посмішка одразу зійшла з обличчя Марти. Вона ніби знала, що хоче їй сказати сусідка і, прикривши рукою сонце, яке світило в очі, обережно запитала:
-Ви це про що?
-Обманює тебе твій Микола. Вже не раз я бачила його з якоюсь дівчиною – блондинкою, високою такою. Часто бачу їх разом, він вже нічого не соромиться, навіть до вас додому приводив її минулого тижня!
Марта стояла і не знала, що й сказати. Вона одразу згадала, що на вихідних їздила з мамою за місто на дачу, а Микола сказав, що роботи багато, тому залишився вдома.
Вона застигла і раптом все зрозуміла.
-Дорогенька, що з тобою? – сказала сусідка і, взявши її під руку, посадила поруч із собою на лавку. – Ти вибач, це не моя справа, але бачачи, як він таке робить, я не змогла промовчати, – сказала Лідія Іванівна, відчуваючи себе якось незручно.
-Ви все правильно зробили, – сказала Марта, трохи помовчавши. – Дякую вам.
Марта пішла додому. Вона подзвонила на роботу і сказала, що не прийде, бо не добре почувається.
Посидівши трохи і подумавши, вона вирішила, що сама має в цьому переконатися. А раптом сусідка помилилася, і це зовсім не він був із високою білявкою.
-Ой, мамо, ти сьогодні рано! – сказала Юля, зайшовши додому.
-Так, я послухала твоєї поради і взяла вихідний, – сказала жінка.
Дочекавшись вечора, вона поїхала до чоловіка на роботу, щоб простежити за ним, куди ж він поїде, хоча при цьому відчувала сором від самої себе.
І так, його нова пасія була саме такою, як і говорила сусідка – довгонога блондинка з шикарною фігурою на високих шпильках, у шикарному приталеному пальті.
Вона виглядала, як фотомодель, але все бажання Марти поговорити з нею, раптом зникло, коли вона випадково побачила своє відображення у вітрині магазину – жінка незрозумілого віку, у незрозумілій шапці, у величезній куртці і в старомодному розтоптаному взутті…
Марта, розвернувшись, поспішила додому, знову сварячись подумки на себе.
-І ти ще дивуєшся, що чоловік задивився на іншу, – думала вона. – Чоловіки, вони ж люблять очима, а в мені що любити?
І вона почала думати про те, як повернути увагу свого чоловіка до себе.
Насамперед, зайшовши додому, вона поспішила до шафи, перебрала свої речі і викинула те, що явно вже давно було не в моді.
А наступного дня Марта вирішила взяти ще один вихідний і пройтися по магазинах, півдня просидіти в салоні краси і ввечері зробити Миколі сюрприз.
Дочку Марта попросила погостювати в бабусі з ночівлею.
По квартирі йшов аромат смачної романтичної вечері, в холодильнику охолоджувалося ігристе, на столі були свічки, а сама Марта одягла дуже гарну сукню, в якій, як вона думала, вона не залишилася б непоміченою будь-яким чоловіком.
Микола від такої зустрічі, звичайно ж, був здивований, але її очікування не виправдалися.
Він швидко з’їв смачну вечерю і, сказавши, що втомився, пішов спати.
Засмучена Марта на самоті, під свічки, допила ігристе і зрозуміла, що Миколу втрачено для неї остаточно.
Ще кілька днів вона збиралася з духом для розмови і нарешті наважилася.
-Микольцю, я знаю, що в тебе давно є інша. Я не збираюся влаштовувати сварку і тримати тебе біля себе… Просто дай відповідь мені на одне запитання – чим вона краща за мене? – рішуче сказала вона.
Микола засміявся і сказав:
-Марто, ти на себе бачила? Тебе ж, окрім прибирання і готування їжі, більше нічого не турбує. За себе взагалі забула. А макіяж, зачіска? Ех…
-Я створюю комфорт і затишок для тебе й дочки, – ледве стримуючи сльози сказала жінка. – Я все взяла на себе, тому що ти не хочеш, щоб щось відволікало тебе від твоєї кар’єри. Нашою дочкою я повністю займаюся. Згадай, коли ти востаннє був на батьківських зборах, або коли ти востаннє щось робив вдома?
Микола тільки махнув рукою і сказав:
-Це не привід запускати себе, Марто. Одним словом, якщо вже ти про все знаєш, давай не відкладатимемо це серйозне рішення. Мені треба розлучення.
-Та хоч прямо зараз! – крикнула Марта. – Мене одна обставина турбує – наша дочка. Не хочу, щоб від нашого розлучення вона мала якісь проблеми і вона запустила навчання. Нехай спочатку закінчить школу, вступить в інститут і тоді вже розлучимося.
-Ну, а за Юлю ти можеш бути абсолютно спокійною, – з усмішкою сказав Микола. – Вона давно в курсі моїх стосунків і, до речі, вони навіть встигли подружитися з Вікою.
Такого жінка точно не очікувала. Її дочка знає про пригоди батька і мовчить?! Мало того, вона ще й спілкується із цією розлучницею?!
-Мамо, ну ти що не рада за мене? – сказала Юля, повернувшись зі школи і почувши претензії матері. – Я намагалася тобі натякнути, казала, що тато вдома не ночує, але ти так і не зрозуміла. Тим більше, Віка дуже класна, вона дарує мені дорогий одяг, косметику всяку…
-Ти ж казала, що це подружки тобі дарують? – вигукнула Марта, не вірячи в почуте.
-Господи, мамо, та подумай ти добре, звідки у них можуть бути гроші на такі речі. Ах, ну так, ти ж не знаєш, що зараз в моді, – сказала дочка і додала: – Ось тому тато і розлюбив тебе!
-Юля, ти зараз же підеш і повернеш все їй! – крикнула Марта, ледве стримуючи сльози.
-Так звісно! – крикнула Юля. – І що потім, ходити в старомодному одязі, як ти, наприклад? Ні, я не буду як ти запускати себе!
Марту обурила поведінка дочки.
-Ну якщо тобі зі мною погано живеться, тоді може ти з батьком переїдеш жити до неї?! – сказала Марта.
Вона сподівалася, що це якось допоможе їй одуматися і вибачитись.
-Якщо чесно, ми так і хотіли. Тато з Вікою тільки “за”, – спокійно відповіла Юля.
Марту застигла, і раптом їй стало абсолютно байдуже.
Вона байдуже глянула на дочку, мовчки одягнулась, вийшла надвір і пішла куди очі дивилися.
Вона прийшла до своєї матері додому. Марія Захарівна, побачивши свою дочку в такому стані, не стала розпитувати, що і як.
Вона метушилася навколо неї, допомогла зняти куртку, закип’ятила чайник, а коли та почала говорити, мовчки слухала, погладжуючи її по голові і витираючи сльози, що котилися по щоках .
-Доню, це випробування, його треба пережити…
-Але як, мамо? – плакала Марта.
-Відпусти, життя саме все розставить по своїх місцях. Розлучайся з цим негідником!
Марта переїхала жити до матері і незабаром розлучилась з Миколою.
У неї з’явилося більше часу на себе, тому вона пішла в спортзал, який знаходився неподалік від будинку її матері.
З дочкою Марта зідзвонювалась щодня, цікавлячись як у неї справи.
Юля була задоволена своїм новим життям і з радістю розповідала мамі про нові речі, які їй купувала Віка, про кафе, куди та її водила, і про те, яке веселе в неї життя.
Марта важко зітхала і бігла в зал, де інтенсивно займалася, щоб забути про все це.
-Може вам потрібен тренер? – раптом почула Марта, йдучи на біговій доріжці і витираючи піт з чола.
Вона зупинила доріжку і, обернувшись, побачила високого спортивного чоловіка, який стояв і розгублено посміхався.
-Ні, дякую, – усміхнулася Марта.
-Я ось за вами давно спостерігаю, ну тобто… Помітив вас давно. Одним словом, ви так активно займаєтеся, зовсім не шкодуєте себе. Ось я й подумав, може вам потрібен той, хто вас зупинятиме, щоб відпочити? – чоловік переминався з ноги на ногу, як хлопчик.
Побачивши це, Марта здивувалася, але не встигла промовити жодного слова, як чоловік знову заговорив:
-Мене звуть Олександр, а вас?
-Марта, – відповіла жінка.
-Дуже приємно, – посміхнувся чоловік.
-А ви вже перестали займатися? – знову запитав він.
-Так, один тренер порадив мені відпочити, – усміхнулася вона.
Побачивши, що вона відповіла йому взаємністю, чоловік наважився і сказав:
-Ну раз так, можливо відпочинете зі мною за вечерею?
Жінка почервоніла. Вона вже зовсім забула ці відчуття.
-Із задоволенням, – сказала Марта.
Вона була задоволена тим, що він звернув на неї увагу, адже вона була зовсім не нафарбована.
Вийшовши з роздягальні, вона побачила, як він стоїть і чекає її біля виходу, і вперше за довгий час вона відчула такий спокій на душі, хоча сама не до кінця розуміла чому. Адже вона навіть до ладу ще з ним не
спілкувалася.
За вечерею вони багато про що розмовляли. Він виявився дуже цікавим і освіченим співрозмовником. Марті здалося, що вони знайомі все життя. Вони обмінялися телефонами і почали зустрічатися.
Задзвонив телефон. Марта взяла слухавку.
-Чому ти не береш слухавку? До тебе неможливо додзвонитися! – роздратовано сказав Микола в слухавку.
-Я була зайнята, – спокійно сказала Марта, не розуміючи, чому вона має перед ним виправдовуватися.
-Ти взагалі з дочкою своєю спілкуєшся? – все в тому ж тоні продовжував він.
-Звісно, вчора говорила з нею, – відповіла вона.
-А ти знаєш, що вона іспит не здала?
-Як же так? – здивувалась Марта.
-А ось так! Вона перестала відвідувати репетиторів, запустила навчання і взагалі поводиться погано! – сказав Микола.
-Ні, вона мені нічого подібного не говорила, – все також спокійно продовжувала жінка.
-Не говорила? А ось Віка постійно на неї скаржиться!
-Миколо, я не розумію, а до чого тут я? Ви самі хотіли, щоб вона жила з вами, і вона цього хотіла. Я її проти вас не налаштовувала, тому що вважаю, що її щастя важливіше за наші з тобою образи і непорозуміння. То про що ж ти зараз мене говориш?
-Про те, що ти її зовсім забула і не займаєшся нею.
-Так вона зовсім не хоче бачитися зі мною.
-Та вже ж… Але нічого, тепер у неї не буде вибору, зараз я і Юля приїдемо до тебе. Марто, ти також зобов’язана брати участь у вихованні дочки!
Через годину вони стояли біля її дверей. Микола був втомлений і пом’ятий, дочка вся у сльозах.
-Мамо, я чула, як Віка говорила татові, щоб він відправив мене до тебе, що їй набридло зі мною возитися і вона хоче своєї рідної дитини, – схлипуючи кричала Юля, як тільки Марта встигла відчинити двері.
-Та що ти таке кажеш?! – вигукнув Микола, не чекаючи, що дочка так одразу все розповість. – Коли таке було?
-Та кожен вечір від твоєї Віки це чую! Вона навіть уже при мені це каже, зовсім не соромиться.
-Доню, – звернулася до неї Марта. – Але ж тобі подобалася Віка? Вона і речі, і косметику дорогу тобі купувала. Про решту ти мені зовсім не говорила.
-Мені було соромно, – сказала дочка. – Вона бігала за мною, поки вони з татом не побралися, а як побралися, я одразу зайвою стала.
-Ти маєш дбати про доньку! – крикнув Микола.
-Ну, а ти? – запитала Марта.
-Я? Я як батько допомагатиму матеріально. Наша дочка ні в чому не потребуватиме.
-Мамо, сказала Юля. – Можна я з тобою і бабусею жити буду?
-Звичайно, можна, але ось тільки я не зможу тебе так балувати, як татова дружина і ти маєш вчитися.
-Ну і нехай краще так, аніж у ту квартиру повертатися, – сказала Юля.
Завдяки старанням Марти її дочка змогла скласти іспити і вступити в інститут.
Марта зустрічалася з Олександром, і вже через кілька місяців він зробив їй пропозицію, на яку Марта відповіла згодою.
І ось якось у вихідний вона з дочкою і майбутнім чоловіком збирала речі для переїзду до нього в квартиру, як у двері пролунав дзвінок.
-Дивно, – сказала Марта. – Наче нікого не чекаємо, – і, відклавши коробку з речами, пішла відчиняти двері.
На порозі стояв Микола – неголений, у пом’ятому пальто. Вона навіть не одразу зрозуміла, що це її колишній чоловік.
-Марте, я до тебе, – посміхаючись сказав чоловік, простягаючи їй коробку цукерок.
-Навіщо? – несподівано для Миколи запитала Марта.
-Давай почнемо все спочатку? – пробурмотів він.
-А як же Вікторія?
-Вона виявилася не такою, як я думав. Виставила мене на вулицю.
-І ти вирішив прийти до мене, думаючи, що я візьму тебе назад? – здивовано запитала жінка.
-Ну колись же ми непогано жили і в нас дочка…
-Кохана, хто там? – почувся голос Олександра з кімнати.
-Помились квартирою! – голосно сказала Марта і, подивившись на свого колишнього чоловіка, сказала:
-Чоловіче, ви помилилися, тут ніхто на вас не чекав і, зачинивши двері, згадала слова своєї мами:
-Життя саме все розставить по своїх місцях.
