Березень видався холодним. Марійка зіщулилася, виходячи з автобуса від холодного вітру.
Вона поспішала додому після важкого робочого дня, мріючи про гарячий чай і затишний вечір. Телефон у кишені завібрував – повідомлення від подруги Тетяни.
– Марійко, вибач, але я мушу тобі дещо сказати. Давай зустрінемося?
Щось у тоні повідомлення змусило її насторожитися. Тетяна ніколи не писала таких загадкових послань.
– Щось трапилося? – швидко набрала Марійка.
– Краще під час зустрічі. Ти зможеш зараз? Я недалеко від твого будинку.
За двадцять хвилин вони сиділи у невеликій кав’ярні. Тетяна нервово помішувала цукор у своєму американо, уникаючи дивитися подрузі в очі.
– Я бачила Сергія вчора, – нарешті сказала вона. – З жінкою й дитиною. Вони виглядали як сім’я.
Марійка відчула, як земля йде з-під ніг.
– Що значить “з дитиною”? – її голос тремтів.
– Дівчинка, років з два. Дуже схожа на нього…
У голові Марійки все закрутилося. Два роки? Значить, поки вона чекала на нього з нескінченних “відряджень”, поки вірила кожному слову…
– Де це було? – запитала вона, намагаючись говорити спокійно.
– У торговому центрі на Сонячній. Вони виходили з дитячого магазину.
Марійка згадала всі дивні речі останніх років – часті затримки на роботі, відрядження у вихідні, постійні дзвінки, на які він відповідав в іншій кімнаті. Як вона могла бути такою сліпою?
– Його мати знає, – раптом осяяло її. – Ось чому вона завжди так дивно поводиться, коли я питаю про його відсутність.
Тетяна обережно накрила її руку своєю:
– Що ти робитимеш?
Марійка повільно підвела очі.
– Для початку навідаю свекруху. Думаю, нам давно пора поговорити до душі.
Вітер за вікном посилився. Марійка допила каву, що вже охолола, відчуваючи, як усередині росте холодна рішучість.
П’ятнадцять років шлюбу перетворилися на картковий будиночок, готовий звалитися від найменшого дотику до правди.
Дзвінок у квартиру свекрухи пролунав якось особливо пронизливо. Ніна Петрівна відкрила двері і здивовано підняла брови:
– Марійка? Щось сталося?
– Так, Ніно Петрівно, сталося. Можна зайти?
У квартирі все було як завжди – ідеальна чистота, запах свіжої випічки й фотографії Сергія на стінах. Від дитинства до випускного та весілля… Цікаво, чи має вона фотографії другої родини сина?
– Присядь, чаєм пригощу, – заметушилася свекруха.
– Не треба. Скажіть, а чи давно ви знаєте про другу родину Сергія?
Ніна Петрівна застигла з філіжанкою в руках. На мить в її очах майнув переляк, але вона швидко взяла себе в руки:
– Марійко, ти про що?
– Про жінку з дитиною. Про дівчинку, якій уже два роки. Про те, що мій чоловік живе на дві родини, а ви весь час покривали його.
Свекруха поволі сіла в крісло:
– Синочок просто заплутався. Він вас обох любить.
– Любить? – Марійка гірко посміхнулася. – І тому бреше нам обом?!
– Ти не розумієш! – Ніна Петрівна раптом стала жорсткішою. – Чоловікам іноді потрібна різноманітність. Головне, що він не покинув ні тебе, ні її.
Марійка відчула нудоту.
– Тобто ви вважаєте це нормальним? Покривати брехню власного сина?
– А що такого? – свекруха знизала плечима. – Він забезпечує обидві сім’ї, нікого не ображає…
– Не ображає? – Марійчин голос затремтів. – А як щодо того, що він забрав у мене три роки життя? Що я могла народити дитину, збудувати інше життя?
– Саме так! – вигукнула Ніна Петрівна. – Де твої діти? Може, якби ти народила…
Марійка різко встала:
– Тепер я розумію, у кого він такий. Знаєте, що? Передайте своєму синові – нехай сьогодні не приходить додому. І взагалі більше не приходить!
– Марійко, не гарячкуй!
– Ні, Ніно Петрівно. Гарячкувати я не буду. Я просто нарешті прозріла.
Виходячи з під’їзду, Марійка дістала телефон. Їй треба було зробити ще один важливий дзвінок – тій, іншій жінці. Вона мала право знати правду.
Весняний сніжок став густішим, ніби намагаючись вкрити місто білим покривалом забуття.
Але Марійка більше не збиралася нічого забувати…
…Знайти другу жінку виявилося нескладно – соціальні мережі видали її за кілька хвилин.
Оксана Павлюк, 35 років, вихователька у дитячому садку.
На фотографіях – щаслива молода мама із гарненькою дівчинкою.
Сергія на знімках не було, але його риси виразно проглядалися в обличчі дитини.
Марійка написала коротке повідомлення: “Нам треба поговорити про Сергія Микитюка”.
Відповіла вона через годину:
«Хто ви?»
«Його дружина. Офіційна.»
…В кафе вони зустрілися наступного дня. Ганна була гарною шатенкою із втомленими очима. Вона нервово смикала серветку:
– Я не знала, – сказала вона, не чекаючи запитань. – Клянуся, він казав, що розлучений…
Марійка криво посміхнулася:
– А свекруха? Вона теж казала, що він розлучений?
– Яка свекруха? – Ганна незрозуміло подивилася на неї. – Я ніколи не бачила його батьків.
– Зате вони вас бачили. І вашу дочку.
– Що?!
Тепер настала черга Ганни збліднути:
– Тобто його мати все знала?! І мовчала?!
– Більше того – підтримувала його в цьому.
Вони довго сиділи мовчки, кожна занурена в свої думки.
– Знаєте, – нарешті сказала Ганна, – а я ж чекала, коли він нарешті запропонує одружитися. Думала, може, після народження Аліси.
– А він все відкладав, посилаючись на роботу та обставини?
– Так… Господи, які ж ми нерозумні!
– Були нерозумні, – твердо сказала Марійка. – Але більше не будемо.
– Що ви збираєтесь робити?
– У мене є план. І, думаю, він вам сподобається.
Коли вони прощалися, Ганна раптом запитала:
– Чому ви не влаштували сварку?
– Тому що ми заслуговуємо на більше, аніж роль сварливих жінок у його виставі. Покажемо йому, що значить справжня гідність.
Виходячи з кафе, Марійка відчувала небувалу легкість. Вперше за довгий час вона точно знала, що робити далі…
…У вихідний Марійка методично збирала речі чоловіка. Кожна сорочка, кожна краватка, кожна пара шкарпеток – все скидалося у великі коробки.
П’ятнадцять років спільного життя вміщалися до кількох картонних коробках.
Телефон задзвонив, коли вона складала його улюблений светр:
– Марійко, ти що виробляєш?! – голос свекрухи тремтів. – Сергій сказав, ти не пускаєш його додому!
– Це більше не його дім, Ніно Петрівно.
– Одумайся! Куди він піде?!
– До вас. Або до Ганни. У вас тепер багатий вибір.
У слухавці запала важка пауза:
– Ти зустрічалася з нею?
– Так. Дуже мила жінка. І теж не заслужила такого обману.
Дзвінок у двері пролунав ближче до вечора. На порозі стояв Сергій – неголений, із червоними очима.
– Марійко, давай поговоримо.
– Ні, Сергію. Говорити нам більше нема про що.
– Я все поясню! Я заплутався.
– У чому? Як три роки обманювати двох жінок?
Він спробував зайти, але Марійка перегородила дорогу:
– Твої речі внизу, у машині Ганни. Так-так, ми домовились. Вона люб’язно погодилася допомогти з переїздом.
– Що? – він побілів. – Ви що, змовились?
– Ні, просто вирішили позбавити тебе необхідності вибирати. Тепер можеш жити у мами – вона завжди знала, як виправдати твої вчинки.
У цей момент з ліфта вийшла Ганна. За нею йшла Ніна Петрівна, яку Марійка теж запросила “допомогти сину з переїздом”.
– Що тут відбувається? – розгублено запитала свекруха.
– Возз’єднання сім’ї, – спокійно відповіла Марійка. – Тієї самої, яку ви так старанно приховували.
Сергій переводив погляд із однієї жінки на іншу, явно не розуміючи, як таке могло статися.
– Марійко, прошу тебе…
– Ні, Сергію. Це кінець. І знаєш, що? Я навіть вдячна тобі.
– За що?
– За те, що нарешті навчив мене цінувати себе…
…Минув місяць.
Марійка сиділа в тому ж кафе, де колись дізналася про невтішну правду, але тепер все було інакше.
Навпроти неї сиділа Тетяна, уважно слухаючи подругу:
– Уявляєш, він досі намагається повернутися. То квіти надсилає, то листи з вибаченнями.
– А Ганна?
– Теж отримує “знаки уваги”. Ми з нею іноді зідзвонюємося.
Тетяна похитала головою:
– Ніколи б не подумала, що ви подружитеся.
– Ми не подруги. Просто дві жінки, які зрозуміли одну важливу річ – самоповага дорожча за будь-які стосунки.
У вікно світило яскраве весняне сонце. Марійка поправила нову стрижку – коротке волосся їй дуже пасувало.
– А свекруха?
– О, це окрема історія. Знаєш, що вона сказала минулого тижня? «Марійко, я була не права. Вибач мені».
– Серйозно?
– Так. Мабуть, коли син переїхав до неї, вона нарешті зрозуміла, кого виростила… – Марійка махнула рукою.
– І що тепер?
– Тепер? – Марійка посміхнулася. – Я подала документи на розлучення, записалася на курси, про які давно мріяла, і, знаєш… Вперше за багато років я почуваюся по-справжньому вільною.
– А як сім’я? Ти ж завжди хотіла…
– Сім’я – це не штамп у паспорті і не зрада, прикрита брехнею. Я більше не боюся бути одна. І якщо зустріну справжнє кохання – чудово. А ні – значить, буду щаслива сама з собою.
Вони вийшли з кафе у теплий весняний день. Марійка глибоко вдихнула:
– Знаєш, що найдивовижніше?
– Що?
– Я не відчуваю ні злості, ні образи. Тільки вдячність.
– За що?
– За те, що ця історія навчила мене головному – ніколи не зраджувати себе.
По вулиці йшли люди. Вони поспішали у своїх справах, закохувалися, розлучалися…
А Марійка вперше за довгий час відчувала, що її життя тільки починається. І це було чудове відчуття.
– Йдемо? – запитала Тетяна.
– Так, – усміхнулася Марійка. – Ходімо назустріч новому життю…
