Марія занедужала. До неї додому приїхав приїхав лікар.
Ним виявився симпатичний молоденький чоловік років тридцяти п’яти.
Сімдесятирічна Марія, аж трохи розгубилася, коли він сів на стілець біля її ліжка, і, усміхаючись, захоплено сказав:
– А хто ж це у нас тут занедужав?! Треба ж, яка гарна жінка… Вибачте, а як вас ім’я по батькові?
– Марія Петрівна її звуть, – поспішно замість дружини відповів Іван, який у цей час стояв поруч. – А я, між іншим, її чоловік!
– Добре, я матиму на увазі, – посміхнувся лікар. – Ну, розказуйте, Маріє Петрівно, що вас турбує?
– Температура в неї, – знову за дружину відповів Іван. – Висока.
– А сама пацієнтка у нас, що говорити зовсім не може? – знову посміхнувся лікар, дістаючи зі свого саквояжу якийсь медичний інструмент. – Чи у вас, Маріє Петрівно, чоловік такий ревнивий, що навіть лікарів боїться до вас підпускати?
Хоча, я б нам на його місці, теж, напевно, боявся!
Бо ж в таку красуню сторонні чоловіки можуть просто закохатися! Ваш чоловік дозволить мені вас послухати?
– Дозволь, дозволю… – невдоволено пробурчав Іван.
Він відійшов від ліжка дружини, сів на диван і замовк.
Потім він хвилин п’ятнадцять спостерігав, як лікар, хоч і підкреслено чемно, але все ж воркує з його дружиною, одночасно виробляючи свої лікарські маніпуляції.
Наприкінці, коли огляд було завершено, і були виписані всі рецепти, лікар нарешті сказав:
– Лікуйтеся, Маріє Петрівно, і одужуйте. А якщо вам раптом зненацька стане гірше, одразу ж викликайте мене. Запам’ятайте моє прізвище. Степанюк. І коли в поліклініку надумаєте прийти, записуйтесь на прийом тільки у мій кабінет. Так і кажіть: «Мені до Степанюка Юрія Павловича!» І я з великою радістю поспілкуюсь з вами. Я вам тут на рецепті, про всяк випадок, своє ім’я написав.
Лікар пішов, а Марія ще кілька хвилин лежала в ліжку і захоплено зітхала.
– Треба ж, який у нас тепер лікар! Всім лікарям лікар. Я б до такого, якби молода була, щотижня ходила б лікуватися. Чесне слово. Цікаво, а він одружений?
– Агов, а чого це ти так зітхала? – не витримав Іван. – Ти часом не закохалася в цього пройдисвіта?
– Що значить – пройдисвіта? – зразу ж образилася дружина. – Ніякий він не пройдисвіт? Дуже навіть гарний чоловік. Навіщо ти так про хорошу людину? Цей Юрій Павлович, між іншим, твою дружину лікує. Тому говори про нього з повагою.
– Бач, ти! Вона навіть ім’я по батькові його одразу запам’ятала! – вигукнув обурено Іван. – Імена своїх сусідів іноді роками запам’ятати не може, а тут – раз, і в неї вже Юрій Павлович якийсь з’явився. Який, якщо що, її без черги обстежує.
– А ти що, Іване, ревнуєш чи що? – дійшло, нарешті, до Марії, чому чоловік так нервує. – Чи ти не помітив, яка у нас із цим молодим чоловіком різниця у віці?
– І що? – знову нервово відповів чоловік. – Подумаєш, різниця у віці. Зараз на це ніхто не дивиться. А цей терапевт, він же ж довкола тебе так і вʼється! «Ах, Маріє Петрівно, яка ви гарна… Ах, як з вами приємно розмовляти… Який у вас дивний ревнивий чоловік… Так і хочеться відправити його куди подалі і залишитися з вами наодинці…»
– Не говорив він так! – знову обурилась Марія.
– Не говорив, але думав, це точно!
– Дуже треба йому про тебе думати! Він лікувати мене прийшов, а не просто познайомитись!
– Як же ж – лікувати! Прийшов лікувати, а натомість так і сипле компліментами. Слухати було його неприємно.
– Нічого не неприємно! Навпаки – правильно це! Він же ж лікар! Він має людей любити, особливо слабих, і які у віці.
– Він має тільки свою дружину любити, а не заміжніх жінок! – не здавався Іван.
– А може, в нього дружини поки що й немає?
– І що? Якщо він неодружений, значить, має з пацієнтами жінками любов крутити?
– Ти що в мене сьогодні таке кажеш? – дружина з подивом дивилася на чоловіка. – Ти зовсім вже, чи що? Мені, чогось, Іване, знову недобре від твоїх слів стає. Чую я, ти мені зі своєю ревнощами одужати спокійно не даси. Доведеться мені до цього Степанюка, точно, завтра самій сходити. У поліклініку. Щоб ти не бачив, як він розмовляє зі мною.
– От, зовсім вже сором втратила… – запихкав Іван, скочив з дивана, швидко підійшов до столу, і взяв папірці з рецептами, які виписав лікар. – Ну, ні… Я зараз в аптеку піду, і куплю тобі всі ліки.
І простежу, щоб ти приймала їх строго за потрібним графіком, як цей лікар тобі тут написав.
Я тебе обов’язково вилікую! І ні до якого Степанюка ти завтра не підеш! Зрозуміло?
– Ось і йди в аптеку, старий ревнивець, – зітхнула Марія. – Придумав теж, на старості років мене приревнувати. І до кого? Ні сорому в тебе немає, ні совісті!
Іван, сердито блискаючи очима, вийшов з квартири, а Марія, залишившись одна, раптом розсміялася.
– Треба ж!– думала вона, сміючись. – Аж настрій піднявся! Я й не думала, що мене до молодого чоловіка ще й приревнувати можна! Ну, Іван… Ну, ти в мене гуморист. Оце вже насмішив!
