Марія поверталася з роботи з повними пакетами продуктів у руках. По дорозі вона зайшла в магазин, щоб не виходити вже цього осіннього похмурого вечора з дому.
Вона йшла сходами, на свій другий поверх, як раптом побачила свого нового сусіда, який спускався вниз із маленьким песиком.
Собачка обнюхав ноги Марійки і потягнуся до пакетів.
– Агов, ти що, їсти хочеш? Чи не годують тебе, чи що? – усміхнулася Марія до собачки.
– Здрастуйте. З чого це ви так вирішили? – невдоволено запитав чоловік. – Тося, не можна. Ходімо гуляти.
Собачка, осмілівши, гавкнула кілька разів і побігла до виходу.
– У нас під’їзд мешканці самі прибирають, – сказала навздогін новому сусідові Марія. – Тож майте на увазі, що з наступного тижня я вам чергу передаю. Завтра помию підлогу я – і черга ваша.
Чоловік здивовано глянув на Марію.
– Як – самі? Невже немає прибиральниці?
– Будинок невеликий, всього два поверхи, прибираємось самі. Нікого в нас немає, – повторила Марія, – тож черга по тижню триває, а на вихідних треба обовʼязково мити підлогу.
Чоловік похитав головою.
– Невже не можна найняти нікого? Чи всіх це влаштовує? – знову невдоволено запитав він і вийшов.
– От тільки приїхав, а вже претензії до нас. А сам що він може? – забурчала Марія. – От і найміть когось, великий пане…
Вона вже стояла у коридорі й знімала плащ.
– Ти з ким там розмовляєш, Марійко? – почувся голос бабусі.
Марія зайшла на кухню, і вже звідти почувся аромат вечері, зашкварчала сковорідка з котлетами, зашумів чайник.
Бабуся зайшла на кухню.
– Як я люблю, коли ти приходиш, в мене аж серце радіє… – сказала вона і сіла на своє улюблене місце біля вікна. – Новий сусід знову з собачкою гуляє. Приємний чоловік і, здається, самотній.
– Якщо із собачкою, то вже не самотній… – відповіла Марія. – А якщо сім’я була, то, значить, хороший мужик, коли лишився сам.
– Ну, не скажи. По-різному буває, – заступилася бабуся. – І дружини різні трапляються, і чоловіки часом теж «добрі» бувають.
– То як вибрати справжнього, розумного й доброго сім’янина? – запитала Марія, теж дивлячись у вікно на собачку.
– Це ніяк не вгадаєш: сім’янин він чи ні. Поки сім’ю не заведеш. А тобі теж треба придивлятися собі пару. Інститут закінчила. Робота є. Залишилося заміж вийти, – усміхнулася бабуся. – Заміжнею будь-яка дівчина має побувати. І дітей народити.
Марія пообідала з бабусею і пішла в свою кімнату. Читати не хотілося. Вона взяла віник і пішла прибирати коридор.
– Вимию сьогодні, а завтра здам йому чергу, – подумала вона, накидаючи робочий сірий халатик.
Марія прибирала не поспішаючи, робила так само, як і в себе вдома, навіть віконце в коридорі вимила і витерла всі поруччя. На шум вийшов новий сусід.
– А-а-а, це ви тут? – спитав він і поправив на носі окуляри, дивлячись на чисту підлогу.
Марія вже закінчувала прибирання.
– Ось якось так. Приймайте чергу, – сказала вона, – втім, якщо зумієте домовитися з кимось, то за вас можуть прибрати. Якщо самі не звикли до чистоти… Напевно, завжди дружина прибирає?
– Дружини в мене нема. І не було, – відповів чоловік. – Мене звуть Ігор. Даремно ви вважаєте мене ледарем. Чергу я приймаю. На добраніч.
– На добраніч, – відповіла здивована Марія і пішла додому.
– Здається, сусід на мене образився, – сказала вона бабусі, коли повернулася додому. – І зовсім він не ледачий, а, швидше за все, навпаки, але побачимо.
Наступного тижня Марія кілька разів бачилася з Ігорем, а собачка вже не гавкала на неї, а крутила хвостом під час зустрічі й дивилася дружелюбно. Марія теж усміхалася собачці, і кивала сусідові. А той, так само незграбно підхоплював улюбленицю і кивав Марії, поправляючи на носі окуляри.
– Дивак якийсь, – думала Марія. – Несучасний і смішний…
Увечері наступного вихідного Ігор мив коридор. Він гримів відром, тер кахельну плитку на підлозі шваброю з милом, і коридор до кінця його старань прямо блищав.
– Мабуть, ви перестаралися, Ігорю. Не очікували ми від вас такої завзятості. Це вийшло вже генеральне прибирання. А можна й трохи простіше, – посміхалися сусідки.
Марія теж похвалила його:
– Ви таку планку чистоти підняли, що нам доведеться теж тепер старатися… – сказала вона, дивуючись порядку.
– Та ні, я не завжди такий старанний. Це під настрій, – чесно зізнався Ігор. – Можна сказати, старався більше заради вас.
– Заради мене? – Марія подивилася на нього з усмішкою.
– Ну, щоб ви не подумали, що я ледар, і все таке… Але вдома я теж прибираю добре, і не тримаю килимів, люблю вологе прибирання, тому що в мене Тося, і вона запрошує вас з нами погуляти… – Ігор почервонів і поправив окуляри.
– Так сама й сказала? – перепитала Марія.
Ігор кивнув і мило посміхнувся.
– Ну, тоді передайте їй, що я піду, щоб краще з нею познайомитися, заразом і про вас розповість.
Вони почали гуляти разом увечері. А через пару тижнів Ігор мав їхати у відрядження. Він на вечірній прогулянці попросив Марію доглянути собачку, поки він буде кілька днів у від’їзді. Вона погодилася.
– Так от ти навіщо йому потрібна, щоб за собакою доглядати, – припустила бабуся. – Він один, а собака потребує уваги й догляду.
– Не знаю, бабусю, – задумливо сказала Марія. – Може й так.
– Як не знаєш? А що відчуваєш? Адже коли дівчина подобається чоловікові, цього не приховаєш. По очах видно все, – сказала бабуся. – Ти з ним гуляєш чи його собачкою? А своє особисте життя на місці стоїть.
Ігор поїхав, Марія доглядала в його квартирі песика, і чергувала в під’їзді. До його повернення вона вимила підлогу і вдома, і в коридорі. А коли він увечері повернувся, Тося стрибала і скавчала від радості, а Ігор був дуже втомлений, але подякував Марії:
– Дякую! Я перед вами в боргу, Марійко.
Наступного дня Марія отримала букет квітів, Ігор пригостив її чаєм у себе на кухні, і смачним тортом.
– Я закінчив курси підвищення кваліфікації, і мене ставлять на посаду начальника відділу на роботі. Приємно, що помітили мої старання і підвищили… Тож і за це треба випити чаю! – радів він.
А потім Ігор подарував Марії парфуми.
– Не вмію робити жінкам подарунки, а дуже хотілося порадувати вас. Ви так мені допомогли. Обіцяю, що наступного разу проситиму родичів.
Через кілька днів Марія побачила в коридорі молоду жінку, яка там прибирала.
– А ви за кого? – здивувалася Марія.
– За шосту квартиру, – назвала та квартиру Ігоря.
– Все-таки найняв. Сам не хоче вже прибирати… – сказала Марія, проходячи повз.
– Та ні, йому просто сьогодні ніколи, він приймає новий об’єкт на роботі і поїхав у сусіднє місто, а я йому допомагаю, ми ж рідні люди… – жінка, підхопивши віник, пішла у квартиру Ігоря.
Марія не розуміла, що відбувається. Хто ця симпатична панянка, ким вона доводиться сусідові і чому він нічого не говорив про приїзд родички?
Вона сіла вдома на диван і відчула образу. Ігор здавався їй щирим, відкритим і симпатичним. Як же ж вона дозволила собі так звикнути до нього, до його уваги й прогулянок вечорами, що тепер ревнує?
Марія навіть захвилювалася. Вона прислухалася до кожного шереху, чекала його повернення, але так і лягла спати не знаючи, хто його гостя. На ранок неділі вона побачила у віконце, що Ігор кудись ішов по подвірʼю під руку з тією жінкою.
– Дивись, твій з дівчиною гарною гуляє. І до нас не заходить. Тебе не кличе. Оце так тихоня! – прокоментувала бабуся.
– Ага, вона йому вчора в коридорі прибирала. Знайшов помічницю, значить. А може, це його сестра? Молода, гарна, все вірно… – припустила Марія.
– Із сестрою під ручку навряд чи ходять. А ти що, закохалась в нього? Ох, нерозумна… Хіба ж можна першою закохуватися? – вчила бабуся. – Спочатку нехай хлопець доведе своє кохання, а потім вже й дівці можна волю почуттям дати. А першою – це необачно.
Увечері того ж дня Ігор подзвонив у двері Марії.
– Я не піду сьогодні гуляти з Тосею, – невпевнено сказала Марія.
– Я тебе запрошую не гуляти, а до нас на вечерю.
– До кого до вас? – Марія дивилася на чоловіка, не знаючи чого їй очікувати.
– До мене і мами. Вона приготувала смачну вечерю і хоче тебе побачити ще раз, – сказав Ігор.
– Мами?! – Марія широко відкрила очі від здивування. – У тебе така молода мама?!
– Ой, це ти їй сама скажеш! Їй сподобається, ходімо.
Марія, Марина Миколаївна й Ігор сиділи за столом і розмовляли.
– Я народила Ігорчика, коли мені було вісімнадцять, – розповідала вона. – У нашій родині всі жінки рано народжували. Ось і думають дехто, що я йому сестра. Смішно, чи не так? Йому двадцять сім, а мені сорок п’ять. А якщо врахувати, що я завжди виглядала набагато молодшою за свої роки, то й виглядаємо ми як брат із сестрою. Це – найкращий і найкумедніший для мене комплімент.
Вечір пройшов привітно, Марина Миколаївна назавтра збиралася їхати за місто у село, де вона жила.
– А ви приїжджайте тепер до нас в гості! – запрошувала вона. – Ми будемо раді. Ось на наступні вихідні і приїжджайте.
Вони провели її на автобус і йшли назад пішки через парк, щоб дати побігати песику.
Собачка вже любила Марію, як свою і підбігала до неї частіше, аніж до Ігоря.
– Вона любить тебе, – зауважив він. – І ти дуже сподобалася моїй мамі.
Марія подивилася на нього уважно, і він продовжив:
– Тебе не можна не любити. Ти дуже хороша дівчина… – Ігор поправив окуляри і взяв Марію за руки. – Я так радий нашому сусідству, і що ти змінила моє життя.
– Хіба? – Марія посміхнулася.
– Я поспішаю додому, бо знаю, що побачу тебе ввечері і буду з тобою говорити… Мені радісно думати, що ти теж напевно про мене думаєш… – плутано говорив він і запитливо дивився на дівчину.
– Ой, ми ж мало не забули купити корм! Ходімо у магазин, – Марія взяла його під руку і повела з парку.
Вже сутеніло, перехожих було мало. Собачка обстежувала кущі.
Ігор пригорнув до себе Марію й поцілував. У неї голова пішла обертом і стрепенулося серце.
Вони на кілька хвилин забули про все на світі. А потім, немов отямившись від солодкого сну, пішли до магазину.
– Де ти так довго сьогодні ходила? – запитала Марію з порога бабуся.
– Ой, бабусю, здається, я заміж виходжу… – сказала внучка, приголомшивши ту таким зізнанням.
– Що?! Заміж?! Як?! Коли він тобі запропонував? – засипала вона Марію питаннями.
– Як тільки поцілував, так і покликав одразу. Так і сказав, що любить і тільки про мене й мріє. Хіба може таке бути, бабусю? – раділа Марія.
– Напевно… Ну, ти погодилася? – знову запитала та.
– Ага, погодилася… ти ж сама сказала, що кожна дівка має побути там. У шлюбі, – відповіла Марія, обіймаючи бабусю.
– То любиш ти його? Чи тобі тільки заміж хочеться? – допитувалася бабуся.
– Ну, звісно, люблю. Він хоч і не сучасний, і виглядає старшим за свої роки, не те, що його мама. Але він найдобріший, найрозумніший і він любить мене… – Марія сіла біля бабусі і запитала:
– Як ти вважаєш, у нас складеться щаслива родина?
– Звичайно, я навіть певна. І ти не сумнівайся. Тому що від твоєї віри та любові дуже багато залежить. Та майже все. Поки що не зовсім зрозуміло, але потім сама зрозумієш про що я. Мудрість приходить з роками. І кохання, якщо воно – справжнє кохання, стане тільки сильнішим. І людина стане ріднішою з кожним роком… Щастя тобі, Марійко, – бабуся витерла сльозинки. – Як же ж чудово, що ти не поїдеш далеко від мене… Оце так щастя…
Після весілля Марія перейшла жити до чоловіка, але двері в квартирах не замикалися.
– Нам залишилося тільки двері в стіні зробити, – сміялася бабуся. – І буде спільна квартира. Ви, якщо що – слухайте, я постукаю в стіну, коли мені від вас допомога знадобиться. Мені так швидше буде!
Бабуся прожила довге життя.
Вона дочекалася правнуків – двох симпатичних хлопчаків, які любили сидіти у неї на дивані й дивитись мультики.
Бабуся читала їм і казки, і часто розповідала історію знайомства мами й тата у їхньому коридорі, закінчуючи її словами:
– Доля і де хочеш тебе знайде.
А хлопці посміхалися, а потім бігли додому – до мами і тата.
