– Петро сьогодні не приймає, а мені потрібно огляд пройти, довідку на роботу отримати, от я до вас Марія Іванівна і записалася. Давно хотіла з мамою нареченого познайомитись.
Асистентка, яка подала інструмент Марії Іванівні, зачепила візок і випустила оглядове дзеркало:
– Вибачте, Марія Іванівна, – опустивши очі в підлогу, сказала вона і додала. – Мені вийти?
– Ні, Олено, дістаньте новий набір, все гаразд, – і знову подивившись на Катю, додала. – Вибачте, з ким ви хотіли познайомитися? Петро Олегович на навчанні у Німеччині.
– З вами, з мамою Петра Бондаренка. Тата ж у нього немає?
Марія Іванівна подивилася в карту Катерини і, зібравшись із духом, спокійно відповіла:
– Катерино Андріївно, давайте, я проведу огляд, а потім ми поговоримо. У нас на першому поверсі кафе, зачекайте мене там, я спущусь.
Марія Іванівна ховала очі від Олени, намагалася не дивитись і в очі Катерини, щоб не дати волі сльозам. Чого вона ніяк не очікувала, сталося. З’явилася інша жінка.
***
Марія зупинилася у дверях кафе. Катерина сиділа за третім столиком, обличчям до входу, розмішуючи ложкою пінку на капучино. Молода, яскрава, цікава. Фігурка майже ідеальна . Тепер зрозуміло чому Петро на неї повівся.
Катя помітила Марію та радісно замахала рукою.
– Дівчинка ще, – подумала Марія і впевнено попрямувала до столика, зовсім не розуміючи, як почати розмову.
– Ви дуже молодо виглядаєте, – трохи нахилившись уперед, майже пошепки сказала Катя, – я б вам і сорока не дала.
– Я не подивилася в карті, вибачте, Катю, а скільки вам років?
– Мені двадцять.
– А мені тридцять сім. А Петру тридцять. А його синові п’ять років.
З кожним новим почутим словом очі співрозмовниці все більше наповнювалися сльозами, здавалося, що вони ось-ось ринуть нескінченним потоком на стіл, у капучино, у чай Марії. Тепер настала черга дізнатися правду другій жінці.
– Катю, я не мама Петра, я його дружина.
У Каті затремтіли губи, але вона сказала:
– Він любить мене, у нас буде дитина.
– Це все чудово, я навіть у цьому не маю сумніву. Але є одне але”. У нас із Петею договір. Він має відпрацювати свій борг, тут, на роботі ще три роки. А без грошей я думаю, він вам не потрібний.
– Потрібен! – Майже вигукнула молода жінка.
Марія здригнулася і озирнулася.
– Тоді нехай внесе на рахунок мого батька необхідну суму за договором і йде з нашого життя.
Марія встала і подивилася на Катерину. Їй чомусь захотілося підійти до цієї молодої жінки і обійняти її, і сказати: “Я як ніхто тебе розумію, він також обдурив мене”. Марія стрималася і мовчки пішла.
Поки вона піднімалася сходами, згадувала. Як познайомилася з Петром, як несподівано для обох романтично закрутилося і закружляло, швидко перескочивши з одного статусу в інший: чоловік і дружина.
Як батько наполіг на цьому самому безглуздому договорі: “Мені зрозуміле ваше кохання, мені незрозуміла різниця у віці. Сім років, Марія, це не рік і не два. Я хочу тебе вберегти. Я достатньо грошей вклав у Петра, якщо йому потрібна ти, він підпише договір.
І Петро підписав. Перспектива роботи в одній із кращих клiнік здавалася ідеальним початком кар’єри.
А зараз Марія думала. У нього з Катею десять років різниці! Чого йому не вистачало? У нього ж син!
До повернення чоловіка з відрядження, Марія не подавала ознак хвилювання, і не згадувала Катю в розмовах.
Петро повернувся додому схвильований, але веселий. З порога простягнув синові коробку з механічною іграшкою і погладив по голові.
Марія стояла в дверях і мовчки дивилася на чоловіка.
– Сподіваюся, я тепер вільний?
Марія здивовано подивилася на Петра.
– Ну, гроші я переказав, тепер все?
– А все, – Марія відреагувала швидко і одразу замовкла, щоб не давати волі емоціям. Краще так.
– Тоді бувай.
– Бувай.
– Андрійку, бувай.
І Петро пішов.
Марія не встигла зачинити двері за ним, як задзвонив мобільний телефон.
– Так, тату, привіт.
– Який негідник, – тягнув батько, насолоджуючись тим, що колись він мав рацію, – пішов я так розумію.
– Пішов, – сказала Марія.
– Я вже навіть знаю, на яку роботу він збирався влаштуватися, мені дзвонили, просили дати рекомендації… ну я й дав.
– Тату, навіщо ти так. Він же батько Андрійка.
– Не думаю, що ти чекатимеш від нього аліменти.
– Ні звичайно. Нехай живе, як знає. Борг він свій віддав.
– Не могло бути в нього таких грошей, ти ж знаєш.
– Знаю. Але всеодно. Пішов і пішов. Давай краще про нове обладнання поговоримо, хотілося б отримати. Настав час мені відкривати ще одне відділення.
Рік пролетів непомітно. Марія настільки була зайнята відкриттям нового кабінету, що про решту не встигала думати. Одразу подала на розлучення і забула про це. Син дуже сумував, часто дзвонив до Петра. Але обмежувалося все тільки телефонними розмовами, на зустрічі батькові не вистачало часу.
– Катя? – Марія дуже здивувалася, побачивши на порозі кабінету жінку з дитиною.
Марія вже збиралася додому після робочого дня, поспілкувалася з персоналом і вийшла на ґанок.
– Марія Іванівна, ви мене впізнали? – намагалася посміхатися молода мама.
– Звісно!
– Марія Іванівна, мені нікуди йти, допоможіть мені.
– Ходімо до мене в кабінет, розповіси.
Марія провела Катю до себе і посадила на диван.
– Я винна велику суму в банку. Вже йдуть відсотки. Петро оформив на мене позику.
– І покинув! – Марія зіскочила з крісла і підійшла до вікна, – не плач!
– Мені жити нема де. Я вчилася ще, коли завагітніла, винаймала квартиру. А тепер мені нема чим платити, у мене нічого немає. Я навіть до батьків не зможу поїхати, та й переживаю повертатися – це ж соромно. Вони не мають цих грошей.
– У мене після Андрійка в гаражі ліжечко залишилося, я привезу його завтра. Залишишся тут. У мене хоч і маленький кабінет, але все є, зробимо перестановку. Сьогодні ж збери речі. І не плач. Хто там у тебе? – спитала Марія, кивнувши на малюка, і підійшла ближче.
– Юра. Юрій Петрович.
– Хм-м, очі Петра і ніс.
– Ага.
– Так. Поїдемо, я довезу вас, спізнюся на зустріч.
Батько дивився на Марію, ніби намагаючись розгледіти щось таємне.
– Ось у кого ти така жаліслива? Точно не в мене, в матір. Та точно в матір.
– Тату, я просто повідомляю тебе. Катя житиме в моєму кабінеті, поки все не вирішиться. І ще я прошу позичити трохи грошей, я відпрацюю.
– Десь я це вже чув.
– Неважливо. Ситуація інша. Не хочу відмовлятися від останніх контрактів, просто позич мені, га?
– Добре, ну добре, вмовила. Петро, до речі, поїхав із міста, бо ніхто з моїх знайомих його не взяв собі на роботу. Він отримав по заслугам
Марія зітхнула, не знаючи, що відповісти.
– Борги пам’ятає не той, хто бере, а хто дає. Борг, моя люба, завжди треба віддавати. Тому що ніхто не знає, що чекає на нього завтра, – додав батько.
