Марія готувала вечерю. Дітей треба годувати. А заразом і обід на завтра. Канікули, діти зараз вдома.
Вони звичайно й самі впоралися б, але Марія любила готувати, а діти любили мамину їжу.
– Діти, ходіть вечеряти! – гукнула дітлахів Марія.
– Мамо, а ти?
– Я не хочу.
– Мамо, треба! Не можна так. Ми тоді теж не будемо, – сказала молодша Марʼяна.
– Так, – підтвердив син Денис.
– Ну добре…
– Не переживай. Ми з тобою. А він… Та ну його…
Нещодавно Марія дізналася про зраду чоловіка. Вона дуже переживала. Усі про це знали давно, окрім неї та дітей.
День тоді з самого ранку почався невдало. Тільки ось у кого? В Марії, чи її чоловіка.
А сталося все дуже дивно…
…В той день Марія прокинулась рано. Її чоловік Микола ще спав. Вона солодко потягнулась і пішла готувати сніданок.
Раптом на столі дзенькнув телефон Марії. Прийшло якесь повідомлення. Марія взяла телефон і застигла від здивування. Повідомлення було від її чоловіка!
«Доброго ранку, кохана!» – прочитала Марія.
Вона здивовано дивилась на повідомлення, як раптом чоловік його вилучив!
Марія тихо зайшла у спальню. Микола щось друкував у телефоні.
– Адресою помилився? – запитала вона.
– Ти про що? – Микола зробив безневинний вигляд.
– Доброго ранку.
– Ага, доброго… Що з тобою?
– А з якого це ти часу мені в повідомленнях доброго ранку бажаєш? – запитала Марія.
Вона уважно глянула на чоловіка і раптом застигла від несподіваної здогадки.
Микола одразу оцінив ситуацію – таки прочитала.
– Ну, ось вирішив написати тобі, – сказав він. – А потім подумав, що не треба було і видалив.
Марія не повірила йому. А в обід побачила його зовсім випадково з якоюсь худенькою фарбованою білявкою.
Марія йшла по роботі в інший офіс. Треба було перевірити і підписати документи.
Білявка вискочила перед нею з під’їзду. Назустріч їй йшов її Микола. Білявка кинулась до нього з поцілунками, а він обійняв її.
Якоїсь миті Микола помітив Марію. Він намагався відсторонитися від білявки, але Марія вже все побачила.
– Ти що тут робиш?! – запитав він. – Слідкуєш за мною? До чого ти вже дійшла!
– Я тут по роботі, – спокійно сказала Марія. – А ось ти, що тут робиш з… Оцією? Не міг пристойнішу коханку знайти?
У душі в Марії все вирувало. Але вона стрималася. Хотілося плакати. Але ні! Нема чого показувати на людях свої емоції.
– Як би тобі не було недобре, роби вигляд, що все добре, її бабуся завжди так казала.
– Навіть дітям не показуй, як тобі недобре. Одна можеш плакати, тільки одна. Поплакала і пішла собі далі, горда і впевнена…
Білявка стояла, з широко відкритими очима.
– Микольцю, а хто це? – запитала вона.
– Я його дружина, – сказала Марія.
– Ти ж казав… – пробурмотіла білявка.
– Нічого я тобі не казав! – вигукнув Микола.
– А ще Миколка має дітей, – додала Марія.
– Дітей? – ахнула дівчина.
– А що тут дивуватися? – сказала Марія. – Що він не може мати дітей? Тільки зі мною у нього двоє.
Коханка Миколи фиркнула, розвернулась і швидко зайшла в під’їзд.
– Ну гаразд, Миколо, мені пора працювати, – сказала Марія, якомога спокійніше і з піднятою головою пішла далі.
Микола так і залишився стояти. Він навіть не знав, що думати і куди йти…
…Увечері він повернувся додому. Квіти, торт і золота каблучка на знак вибачення.
Але на нього чекала валіза з речами у коридорі. Навіть замки Марія вже встигла змінити. Відчинила йому двері і вказала на чемодан.
– Це для початку стільки, – сказала вона. – Решту забереш пізніше.
– Але…
– Ніяких «але»! Прощавай!
Двері зачинилися. Микола залишився за дверима з валізою, тортом і квітами.
У руці він все ще тримав коробочку з каблучкою…
…Його коханка Зоряна на дзвінки не відповідала.
Вдома її теж не було, а квартира її була орендована.
Куди тепер іти Микола не знав. І він пішов у стару батьківську квартиру.
Мати з батьком переїхали в село. У квартирі жила його сестра із сім’єю.
Вони на нього мʼяко кажучи не чекали. Квартира хоч і належала Миколі і сестрі наполовину, але жила там сестра.
Микола після весілля переїхав із дружиною на орендовану квартиру. А потім Марії дісталася квартира у спадок від бабусі. Її батьки дали грошей на ремонт і нові меблі…
…Микола дзвонив Марії цілий вечір. Писав, благав. А потім Марії зателефонувала його сестра Оксана.
– Марійко! – вигукнула Оксана у слухавку. – Ти що виробляєш? Ви ж разом уже п’ятнадцять років!
– І що? – запитала Марія.
– Що, що! Пробачати треба! Подумаєш, побачила на вулиці з якоюсь білявкою. Не в спальні ж. Думаєш вона в нього перша? Так ти помиляєшся. Усі мужики такі…
– То ти все знала?! – ахнула Марія.
– Всі знали! – раптом сказала Оксана. – Всі навкруги. Так що давай, не влаштовуй сцен. У вас діти.
– Гарна ж у тебе позиція, Оксанко, – сказала Марія. – А твій теж на ліво ходить?
– Може й ходить! А що таке? Додому ж приходить.
– А знаєш, чому вони додому приходять? Тому що їм так зручно. Годують, перуть… Ось нехай тепер годує його та дівка.
– Забирай його з речами, – не вгавала Оксана. – Він до нас прийшов! А у нас і так місця мало у двокімнатній квартирі. Нас п’ятеро, а тут він ще! А у вас трикімнатна квартира, виділиш йому кімнату, якщо не хочеш з ним жити.
– Він має право жити в тебе, – сказала Марія. – Половина квартири його.
– Забирай! – знову вигукнула Оксана.
– І не подумаю.
Марія поклала слухавку. Але дзвінки продовжувалися. Дзвонила свекруха.
– Не роби такого, Маріє, – почала Зінаїда Павлівна. – Куди йому йти? Він же ж твій чоловік. Не буде він більше. Чоловіки вони всі такі…
– І ваш теж? – запитала Марія.
– Ти мого не чіпай… – сказала свекруха. – Ну так що? – Назад його забереш?
– Ні. Я все сказала. Прощавайте.
Марія поклала слухавку.
Потім був брат Миколи – Петро, його тітка Зоя і навіть племінниця Божена!
Дзвонили навіть дітям із проханням вплинути на матір. А діти на дзвінок відповідали, а потім займалися своїми справами, не слухаючи, що їм там говорять…
…Відбулося засідання. Марія сподівалася, що Микола погодиться на розлучення одразу. Але він був проти. З аліментами він просив зачекати.
– Жити нема де, а ще й аліменти. Ви ж помиритеся, – говорила на суді свекруха.
– Я ж тебе люблю. Я завжди додому повертався, – казав Микола.
Їм дали час на примирення, але аліменти суд призначив. Все на користь дітей.
На другому засіданні їх розлучили…
…Через рік родичі, уже колишні, знову почали проявляти активність. Микола від сестри пішов і захотів від неї компенсацію за половину квартири.
Сестра не знала, що робити – грошей немає. Свекруха колишня заслабла, потрібні процедури і догляд. Треба після процедур, десь жити у місті, ближче до лікарні.
Куди? Як? От і згадали про Марію. У неї ж місця багато. Аж три кімнати на трьох. Дзвонили всі і навіть Микола.
– Ну ти все ще ображаєшся? – казав колишній чоловік. – Давай почнемо все спочатку.
– Ні, не ображаюсь, – відповіла Марія.
– Ну ось! – зрадів Микола. – Я тоді приїду сьогодні!
– Ні. Я не ображаюся. Я все забула. І тебе теж. Не дзвони мені більше. У мене нове життя, і для тебе і твоєї рідні місця в ньому нема…
– Ну хоч матір візьми на якийсь час на догляд! Вона ж бабуся твоїх дітей!
– У неї є свої діти, – відповіла Марія. – Прощавай.
Набридливі колишні родичі продовжували дзвонити. Та ні злості, ні роздратування, нічого, окрім сміху це в Марії більше не викликало…
