Осінь видалася на диво сирою та прохолодною. Марія йшла мокрим асфальтом, під дрібним дощем і відчувала, що холод все далі пробирається під верхній одяг.
– Тільки б не занедужати, – подумала жінка і відразу чхнула, розуміючи, що недуги все-таки не уникнути.
Вона не стала чекати трамвая, тому що ходили вони дуже рідко, і вирішила, що пішки дійти до будинку буде набагато швидше.
Хотілося якнайшвидше забратися під тепленьку ковдру, закутатись і хоч трохи поспати, поки чоловіка немає вдома.
Він повинен був піти сьогодні в кілька компаній на співбесіду, і Марія сподівалася, що хоч якусь роботу він зможе знайти.
Вона вже давно втомилася від його обіцянок. Після того як з останнього місця роботи його звільнили за систематичні гулянки на робочому місці, минув вже рік.
Марія тягла сімʼю одна. Про дітей і мріяти не могла, бо такі стосунки з чоловіком не віщували нічого доброго. Вона намагалася зберегти сім’ю, намагалася переконати його стати розсудливим, водила його до спеціалістів, але щоразу він знову брався за старе, і просив гроші на свої гулянки.
Поїсти теж чоловік любив смачно і багато, і Марії доводилося брати додаткову роботу, що позбавляла останніх сил.
На відпочинок часу зовсім не залишалося і ось вона дала Петру останній шанс.
Тиждень тому він знову повернувся реабілітації, де провів три доби, за що Марія заплатила знову пристойну суму.
Повернувся свіжим, чистим та красивим. Марія пишалася у такі моменти своїм чоловіком, намагалася вірити, що тепер так буде завжди, але хвилювання брало своє.
І ось, вчора він повідомив, що обдзвонив кілька компаній, і йому призначили співбесіди. Марія була щаслива. А прийшовши на роботу, відчула легке нездужання та її відпустили додому, але лише на день. Роботи було багато, тому їй дали можливість відпочити, щоби не занедужати сильніше.
Діставшись до дверей квартири, Марія дістала ключі і спробувала відчинити двері, але ті виявилася замкненими зсередини.
Першою майнула думка про те, що чоловік привів додому іншу жінку, і Марія почала дзвонити, стукати, пробувала відкрити двері і водночас набирати в телефоні його номер.
Пройшло п’ять хвилин перш, ніж замок провернувся і двері відчинилися.
Марія швидко пішла квартирою і помітила на кухні двох приятелів чоловіка. Вони стояли спиною до столу, явно щось прикриваючи. Відсторонивши їх, Марія побачила на столі ківш, банку, склянки і фільтр-глечик з водою.
Вона чудово знала цю процедуру і почала шукати основний інгредієнт – який зазвичай приносили з собою саме ці приятелі та розводили його не дуже слабо.
На кухні нічого такого Марія не виявила, пройшлася по кімнаті і помітила на шафі фляжку. Вона поставила стілець, дістала її, відкрутивши кришку, почала виливати вміст у раковину.
Чоловіки невдоволено подивилися на господаря квартири, а він взяв дружину за руку та вихопив фляжку:
– Не твоє, не смій! – вигукнув він.
– Ти обіцяв … – Заплакала Марія, ну скільки можна? Давай, проводжай своїх друзів, нам треба з тобою серйозно поговорити.
– Тобі не подобається щось, ти і йди, а вони ні, тут залишаться!
Марія дивилася на чоловіка з жалем, жалем та розпачом, а він підсторонив її за лікоть і повторив:
– Іди, іди, дрібнички збирай, і дуй у своє село, дістала ти мене, тільки й можеш, що життя псувати.
Марія відчувала погіршення самопочуття, але знала, що якщо чоловік загуляв, то його не зупинити і на спокій теж чекати не варто. Не дасть він їй ні поспати, ні просто прилягти.
Вона скидала в сумку найнеобхідніші речі і вибігла з квартири, поки він не схаменувся і щось доводив приятелям.
Рейсовий автобус до села чекати треба було ще години зо три, і Марія викликала таксі, хоч це було задоволення не з дешевих. Дорогою заїхала в аптеку, і вже за годину була на місці.
Під’їхавши до будинку, звернула увагу, що з труби йде дим, що було дуже дивно.
Хвіртка, що давно лежала на землі, була акуратно встановлена, паркан поправлений, у дворі порядок.
– Що відбувається? – промайнула думка і Марія поспішила до сусідки, якій залишала запасні ключі, щоб вона доглядала будинок.
– Тітко Зіно, а що там відбувається? – Відразу запитала Марія, навіть не привітавшись.
– Ой, Марія, привіт! – розгубилася сусідка і, витираючи руки об край фартуха, почала голосити, – А ти що ж не подзвонила навіть … Я і не думала … Вже більше року ти не з’являлася, я і …
– Тітко Зіна, хто живе в моїй хаті? Що сталося? – схвильовано повторила питання Марія і змахнула сльозу, припускаючи думку, що чоловік якимось чином продав будинок без її відома.
– Та… Як тобі сказати … – зам’ялася тітка Зіна. – Марійка… Загалом, там один чоловік живе!
Очі Марії округлилися.
– Який ще чоловік?
– Ну, ти, присядь, присядь, – намагалася заспокоїти жінка. – Загалом, приїхав до нас в село один чоловік, без дому він жив, ну то в одному дворі допоможе щось, то в іншому. Годували його люди, допомагали. Розговорились і дізналися, що дружина його виставила, ночував на вокзалі, документи загубив, ось тепер відновлює, а дільничний наш йому допомагає.
Руки золоті у чоловіка, он і тобі весь будинок майже полагодив. Грубки почистив, не димлять тепер, паркан, хвіртку, ґанок поправив, дах підлатав. Ну я і дозволила йому пожити, адже твій ніколи б такого не зробив, а тут безкоштовно будинок привів у порядок, та й двір, ох і руки золоті в чоловіка. Тож, не ображайся, Марійко. А ми підемо зараз, та й попросимо його з’їхати… Ну, хоч в сарай, може…
– Та незручно в сарай… – прошепотіла Марія, відчуваючи, що їй зовсім стало зле.
– Ой, та ти чого, нездужаєш чи що? – заметушилась тітка Зіна. – Давай, чайку випʼєш?
– Та ні, я вдома вип’ю, і приляжу, – попрямувала до дверей Марія.
– Ну, тоді ось: варення, мед, візьми з собою, ну ходімо.
Вона провела Марію в її будинок, представила мешканцю і запропонувала йому перебратися в сарай.
Він почав поспішно збирати свої речі, а Марія тихо прошепотіла:
– Ви залишайтесь, в сараї холодно, он вітер який здійнявся. Залишайтеся в цій кімнаті, а я в другу піду, що тепер поробиш…
Чоловік, його звали Андрій, швидко приготував Марії чай із травами і простяг склянку:
– Ось, випийте і поспіть, до ранку як новенька будете.
Сусідка пішла. Марія випила чай, подякувала чоловікові, пішла до своєї кімнати і, зачинившись на засув, відразу заснула. У будинку було тепло і затишно, а по вікнах стукав осінній дощ, як колискова мелодія. Марія спала сном немовляти. А прокинувшись вранці, вловила легкий аромат свіжих млинців.
Вона розуміла, що вже спізнилася на роботу, але це її чомусь зовсім не хвилювало. Вона зателефонувала начальнику і попросила кілька днів за свій рахунок. Вислухавши його голосні висловлювання в непристойній формі, добро все ж таки отримала і, щаслива, вийшла на кухню.
Сто років вона не почувала себе так спокійно та умиротворено.
– Давайте снідати, Марія, – запросив до столу Андрій. – Ви, бачу, чудово почуваєтеся. Допоміг чай?
– Допомогла. А ви знахар? – запитала Марія.
– Та ні, бабуся зналася в цьому, дечому і мене навчила…
– Здорово!
Марія відкусила млинець і запила чаєм, який теж налив Андрій.
– Дуже смачно, готувати теж бабуся навчила?
– Та ні, готувати сам навчався, завдяки колишній дружині…
– Це як? – здивувалася Марія.
– Це так, що вона не вміла готувати чи не хотіла. Ну а їсти хочеться, от і довелося вчитися, що поробити.
– Та-а-а-к… – задумливо промовила Марія. Дивна річ це життя. Скільки живу, стільки дивуюсь.
– Ви не турбуйтеся, Марія, як тільки документи отримаю, я відразу ж від вас поїду, незручно мені…
Марія посміхнулася:
– Та ви мені не заважаєте, веселіше навіть…
– Серйозно? А чи не хочете мені компанію скласти, прогулятися лісом? Так свіжо після вчорашнього дощу гріх не подихати свіжим повітрям.
– А давайте! – з радістю погодилася Марія.
Вони довго бродили осіннім лісом, і час за розмовою пролетів непомітно. Принагідно набрали пакет грибів і, повернувшись додому, Марія насмажила картоплі з грибами.
Так минуло кілька днів.
І одного разу у двері постукав дільничний. Він приніс Андрієві документи.
– Ну ось, тепер можна і їхати, – з ноткою смутку промовив Андрій.
Марія опустила голову:
– Як шкода! З вами так час непомітно пролітав.
– А може, разом у місто повернемось? Документи я маю, тепер нічого не заважає мені отримати розлучення і повернути свою квартиру.
– Мені теж треба розлучення оформити і на роботу виходити, а жити нема де.
– Щось придумаємо….
У місті вони зняли квартиру, поки Андрій вирішував питання зі своїм житлом, а коли обидва отримали розлучення, і питання з квартирою вирішилося.
– Ну ось, – ми можемо переїхати до мене, – повідомив Андрій, повернувшись увечері з букетом троянд, – і можемо подати заяву до ЗАГСу. Адже ми знаємо, що не просто так доля звела нас разом. Чи ти так не вважаєш?
– Саме так я й вважаю! – Відповіла Марія.
…Минув рік. Марія з Андрієм гуляли лісом неподалік свого сільського будинку, тільки тепер не одні. Андрій гордо котив дитячу колиску, в якій мирно сопів їхній синочок.
