Дощ лив як із відра. Марія поспішала додому. Чергування в лікарні скасували, і вона тішилася рідкісним вільним вечором. Може, з Олексієм фільм подивляться. Марія вже давно не жила для себе. Все, що в неї було, це робота і син.
Олексію було двадцять п’ять, а вона досі тягла його на собі.
Він покинув університет на третьому курсі. Говорив, що це не його. Марія тоді кивала. Мовляв, гаразд, відпочинь, потім вирішиш, куди рухатися. Але «потім» так і не настало. Три роки минуло. Три роки він сидів у кімнаті, уткнувшись у комп’ютер. І грав цілими днями та цілими ночами.
Марія тихенько відчинила двері і застигла. З вітальні долинали чоловічі голоси. Дивно, Олексій зазвичай ні з ким не спілкувався, окрім своїх віртуальних друзів із ігор.
– Завтра все буде готове, – почула вона голос сина. – Не підведу.
– Дивись у мене, хлопче, – прогарчав хтось у відповідь. – Косяків не прощаємо.
Марія обережно зазирнула до кімнати. Олексій стояв, опустивши голову, перед двома міцними чоловіками у шкірянках. Один тримав якусь папку. Побачивши Марію, всі троє здригнулися.
– Мамо! Ти чого так рано? – Олексій спробував усміхнутися, але вийшло фальшиво.
– Чергування скасували, – повільно сказала Марія, переводячи погляд із сина на незнайомців. – А це хто?
– Це друзі по грі! – сказав Олексій.
Чоловіки мовчки кивнули і швидко пішли. Коли за ними зачинилися двері, Марія повернулася до сина.
– Що тут діється?
– Та нічого, мамо! Правда, просто друзі заходили. Ти ж хотіла, щоб я більше спілкувався. Ось.
– Не обманюй мене! – вигукнула Марія. – Я все чула. Що ти їм обіцяв? У що ти вліз?
Олексій плюхнувся на диван і закрив обличчя руками:
– Мамо, ти не зрозумієш.
– Так поясни! – Марія сіла поряд. – Олексію, я ж бачу – щось недобре робиться. Розкажи.
Олексій глибоко зітхнув:
– Гаразд. Я роблю їм документи. Для мікрокредитів.
– Що? – Марія не повірила вухам. – Які ще документи? Ти ж навіть юрфак не закінчив!
– Там нічого складного, мамо, – Олексій говорив швидко, наче виправдовуючись. – Просто заповнюю форми, змінюю дані. Вони знаходять пенсіонерів, а я готую папери для позик. Хороші гроші платять, між іншим!
Марії стало не по собі:
– Ти розумієш, що береш участь у схемах? Олексію, це ж погано!
– Та гаразд, мамо, – Олексій відмахнувся. – Банки застраховані, а стареньким діла нема – вони й не дізнаються нічого.
– Господи, хто тебе цього навчив? – простогнала Марія. – Як ти міг до такого докотитись?
– А що мені лишалося? – Раптом розлютився Олексій. – Сидіти на твоїй шиї вічно? Нормальної роботи я знайти не можу, а тут хоч якісь гроші!
– Краще б ти на моїй шиї сидів, ніж це! – Марія схопилася. Руки тремтіли. – Негайно припини цим займатися! Чуєш? Інакше я сама у відділок звернуся!
– Ти що, надумала? – Олексій теж схопився. – Та ти знаєш, що вони зі мною зроблять, якщо я зіскочу?
Марія схопила сина за плечі.
– У що ти вляпався?
Олексій викрутився і вибіг із квартири, гримнувши дверима. Марія залишилася сама. Що тепер робити? Як урятувати сина від цієї історії?
Цілий вечір вона не знаходила місця. То плакала, то сердилась на себе за те, що не встежила. Не помітила, як її хлопчик зв’язався із пройдисвітами. Коли перевалило за північ, гримнули вхідні двері, Марія вийшла у коридор. Олексій, хитаючись, стягував куртку.
0 Де ти був? – запитала вона.
– Не твоя справа, – буркнув син і пройшов повз свою кімнату.
Марія зрозуміла – зараз говорити марно. Але й сидіти склавши руки вона не могла. Наступного дня вона зателефонувала Ганні – дівчині Олексія.
– Ганно, привіт. Це Марія Іванівна.
– Здрастуйте, – здивовано відповіла та. – Щось сталося?
– Ганно, ти знаєш, чим Олексій займається? – обережно спитала Марія.
На тому кінці повисла пауза.
– Ви про його “роботу”? – нарешті промовила дівчина. – Знаю. Я намагалася його відмовити. Тільки ж він не слухає. Говорить, легкі гроші.
– Господи, – простогнала Марія. – І давно це почалося?
– Місяця три тому, – зітхнула Ганна. – Він спочатку просто підробляв на сайтах. Потім познайомився із цими типами. Я вмовляла його покинути цю справу. А він тільки сердиться, коли говорю про це.
– Ганно, люба, нам треба щось робити, – благала Марія. – Він же у термін отримає!
– Я знаю, – відповіла дівчина. – Але як його зупинити? Він не слухає нікого.
Після розмови з Ганною Марія наважилася на відчайдушний крок.
Встановила на телефон сина додаток для стеження – добре, знала його пароль. Тепер вона могла бачити де буває Олексій. Декілька днів Марія мовчки спостерігала за переміщеннями сина. Він рідко заглядав в одну офісну будівлю, що стояла на околиці міста. І якось Марія сміливості набралася та й поїхала на цю адресу.
Припаркувалася неподалік і стала дивитися. Потім побачила – Олексій виходить. А з ним якраз один із тих самих людей. Вони про щось сперечалися.
– Я ж сказав – завтра все буде! – долинув до неї голос сина.
– Дивись у мене, – сказав чоловік. – Ще один косяк, і тобі мало не здасться.
У Марії всередині все похололо. Її хлопчик у небезпеці, а вона нічого не може зробити! Повернувшись додому, Марія не могла заснути. На ранок вона прийняла рішення. Коли Олексій вийшов зі своєї кімнати, Марія вже чекала його на кухні.
– Сідай, – сказала вона. – Нам треба серйозно поговорити.
Олексій насторожено глянув на матір:
– Знову починаєш? Я ж сказав – не лізь.
– Олексію, – тихо промовила Марія. – Я була вчора біля того офісу. Я чула, що тобі казали.
Син змінився на обличчі:
– Ти що, стежиш за мною?
– Так, стежу! Бо переживаю за тебе! – вигукнула Марія. – Синку, ти ж розумієш, чим це може закінчитися? Терміном чи того гірше!
Олексій опустився на стілець і обхопив голову руками:
– Я знаю, мамо. Але що робити? Я не можу просто так вийти із цієї справи.
– Можеш, – твердо сказала Марія. – Ми підемо у відділок. Розкажемо все. Попросимо захисту.
– Ти що таке говориш? Мені ж дадуть термін!
– Може, дадуть умовний, якщо ти сам прийдеш і зізнаєшся, – Марія взяла сина за руку. – Олексію, це єдиний вихід. Інакше рано чи пізно тебе все одно спіймають. Або ці пройдисвіти до тебе дістануться.
Олексій довго мовчав, а потім тяжко зітхнув:
– Гаразд. Ти маєш рацію.
Цілий день вони готувалися. Марія зателефонувала до свого старого знайомого-адвоката, порадилася. Увечері вони з Олексієм вирушили у відділок. Наступні тижні злилися для Марії в один безкінечний поганий сон.
Вона не відходила від сина на крок. Зрештою суддя виніс вирок. Два роки. Умовно. Коли вони із зали суду виходили, Олексій міцно обійняв матір:
– Дякую, мам. Ти мене врятувала.
– Я завжди буду на твоїй стороні, синку, – сказала Марія. – Хоч би що трапилося.
Життя поступово почало налагоджуватися. Олексій влаштувався кур’єром у службу доставки. Робота була не з легких, але він не скаржився. Тішився, що взагалі взяли. А якось увечері він примчав додому і сяяв:
– Мамо! Ганна вагітна!
Марія ахнула:
– Господи! Ви ще зовсім молоді!
– Ну то й що? – засміявся Олексій. – Упораємося! Я тепер чесно працюю, грошей вистачить.
– А жити де будете? – спитала Марія.
– Поки що в тебе, якщо ти не проти, – зніяковів Олексій. – А там накопичимо на своє житло.
Марія обійняла сина:
– Звичайно, не проти! Я така рада за вас!
За кілька місяців у їхній квартирі оселилася Ганна. Животик у неї ріс не щодня, а щогодини. Олексій носився з нею як із кришталевою вазою.
– Знаєш, мамо, – сказав він якось, – я тепер розумію, через що ти пройшла. Як ти мене витягла з тієї історії? Дякую тобі. Я постараюся бути таким же добрим батьком, як ти для мене матір’ю.
Марія посміхнулася:
– У тебе все вийде. Я вірю в тебе.
Марія була рада, що все налагодилося. Хоча іноді згадувала, що їм довелося пройти. Як вона мало не втратила сина. А тепер усе позаду. У Олексія тепер нове життя, нові цілі. А незабаром у хаті залунає дитячий сміх.
