Микола зраджував своїй дружині Ганнусі. Зраджував давно, уже цілий рік.
Він, власне, й не збирався, але… Тоді він покликав Ганну з собою на новорічний корпоратив і вона вже погодилася, проте в останній момент відмовилась.
Микола образився, хоч і розумів, що дружина не просто так з ним не пішла, адже у них заслабли діти, і все ж таки заспокоїтися ніяк не міг.
Він сердився і гульбанив, гульбанив, і сердився… А тут Юля з бухгалтерії, гарна така, весела, розбитна, і, головне, сама до нього весь вечір залицялася.
Коротше кажучи, не втримався Микола. Потім каявся, звичайно, і щиро собі обіцяв, що більше ніколи, але…
Вдома нудно… Дружина завжди дітьми зайнята, адже у них їх двоє – Марійка й Михайлик.
Марійці два роки, Михайлику рік нещодавно виповнився.
Ганна одна з ними справляється, бо Миколі ніколи, та ще й увесь дім на ній. І коли вона тільки встигає?
Сорочки у Миколи чисті, напрасовані, сніданки, обіди, вечері – все є, в квартирі чистота ідеальна, та й сама дружина чудово виглядає, ось тільки часу у неї вільного майже нема.
А Юля… Та завжди до його послуг! То чого ж відмовлятися?
Ось так, уже рік Микола й бігає від однієї до іншої. Сім’ю кидати не збирається! Йому це не потрібно. Він дружину дуже любить, та й дітей обожнює. А Юля? Юля – це тимчасова розвага, поки діти не підростуть…
– Миколо, так далі продовжуватися не може! Я тебе люблю і в другорядних ролях більше бути не хочу! – заявила йому Юля
– Не зрозумів, Юлечко, ти ж знала, що я одружений, і тебе це не турбувало, – здивувався Микола.
– Як це не турбувало?! Я думала, що ти від дружини підеш, і ми житимемо разом! Хіба не так?
– Не так, звичайно. Я ж тобі нічого не обіцяв. Від Ганни я йти не збираюся, мене все влаштовує. А якщо тобі щось не подобається, то давай розлучатися. Мені, власне, байдуже.
– Що–о–о?! Ти хочеш сказати, що просто використав мене весь цей час?! Так?! Але ж ти вже рік до мене бігаєш.
– І що? Я не розумію, в чому проблема! Ти сама мене спокусила, ти сама запропонувала продовжити наші стосунки, які ні до чого не зобов’язують. Звідки тепер ці претензії, Юлю? Я справді не розумію!
– Отже, ти не підеш від дружини?
– Ні, звісно, навіть і не сподівайся!
– Ну, що ж, любчику, тоді вона сама від тебе піде! Не буде ж вона жити з людиною, яка її обманює. Вона ж не в курсі, що ти їй зраджуєш?
– Ні, звісно. Ганнуся моя…
– Ах, Ганнуся твоя. Ну, що ж, любий, будемо вважати, що скоро вона твоєю перестане бути. Готуйся!
– Що ти задумала?
– Все просто, любий, я піду до твоєї дружини і поговорю з нею по–жіночому. Більше нічого. Але вона тебе після розмови нашої виставить на вулицю, як непотрібного.
– Ти не посмієш. Я тобі нічого не обіцяв!
– Але я сподівалася!
…Микола зрозумів, що Юля налаштована рішуче, і що з цим робити він не знав. Втрачати сім’ю чоловік не хотів, тож подався за порадою до матері.
– Мамо, тут така справа. Я Ганнусі зрадив…
– Що ти зробив?! – перепитала сина Марія Іванівна
– Ну, так вийшло. У нас діти маленькі, Ганнуся ними постійно зайнята, а мені нудно, загалом, не втримався.
– Зрозуміло… Але тепер схаменувся і розлучився зі своєю коханкою?!
– Можна і так сказати, мамо. Але тільки вона зі мною розлучатися не хоче, хоче все Ганнусі розповісти!
– Розповість?
– Думаю так. Мою домашню адресу вона знає, так що запросто може до дружини моєї сходити, а Ганнуся мені не пробачить. Що робити, мамо?
– Путівку купи і вези дружину відпочивати!
– А діти? Та й що це змінить?
– З дітьми ми з батьком посидимо. А після вашого приїзду квартирами поміняємось. Я давно хотіла вам це запропонувати, мабуть, час настав. Наша квартира більша, і вам з дітьми там зручніше буде. А нам з батьком і у вашій двокімнатній місця вистачить.
– Мамо, а якщо Юлька мене знову діставати почне? Що тоді робити?
– Роботу зміниш, щоб з нею не бачитися.
– Але як же?
– Іди заяву на звільнення пиши, потім по путівки забігай, а решту я сама вирішу.
Так Микола й зробив. З роботи звільнився, хоча відпускати його не хотіли, але він умів домовлятися.
До того ж заміну собі запропонував сам, однокласника свого колишнього Олега.
Потім путівки купив, Ганнусю вмовив і подався відпочивати.
Марія Іванівна з Борисом Олексійовичем до нього переїхали за дітьми постежити і Юлечку зустріти, якщо та все ж наважиться з дружиною коханця поговорити…
…Треба сказати, що Марія Іванівна виглядала чудово.
Стороння людина і припустити б не могла, що їй скоро п’ятдесят років виповниться. Так що план її був до геніального простий, якщо, звісно, коханка сина наважиться до невістки для розмови з’явитися.
Тим паче, що Миколка сказав, що Ганну Юлька ніколи не бачила і про вік її нічого не знає…
Отже, як тільки Микола звільнився і поїхав, Юлія розізлилася не на жарт і вирушила для розмови до його дружини…
…Марія Іванівна сіла за стіл ліпити вареники, як раптом хтось наполегливо подзвонив у двері.
– О, Господи, тільки сіла! – пробурмотіла вона й пішла в коридор.
Марія Іванівна відкрила двері. На порозі стояла якась молода дівчина.
– Здрастуйте, – привіталась вона, уважно оглянувши Марію Іванівну. – А я – коханка вашого чоловіка!
– Прийшла, значить, – подумала Марія Іванівна. – Та ще й сама мене дружиною Миколки назвала. Ну, що ж вистава починається.
– Мого чоловіка?! – здивувалася жінка. – Серйозно? І давно це у вас?
– Ми вже рік разом! – гордо підняла голову дівчина.
– Рік – це багато… А від мене ви чого хочете?
– Я хочу. А ви що старша за чоловіка? Я не зрозумію щось…
– Старша. А що?
– Та нічого, власне… Тоді ви тим більше повинні мене зрозуміти. Йому з вами нудно. Та ще й діти. Розумієте?
– Розумію.
– Відпустіть його.
– Відпускаю! Навіщо мені зрадник біля себе потрібен? Тим більше, що в мене нове життя починається. Ви якраз вчасно.
– Так? От і чудово, а то він не хотів від вас іти.
– Та йому і не потрібно. Що ви? Ви залишитеся тут… Врешті–решт діти звикли до цієї квартири, на новому місці їм, напевно, важко буде. Тим більше, що Микола ними займався нечасто. Але нічого, надолужить втрачене.
– Я не зрозуміла. Ви що ж, дітей нам залишити збираєтеся? – дівчина застигла від здивування.
– А кому ж іще? Я вже немолода, тягти на собі двох дітей мені буде нелегко. До того ж, моєму чоловікові вони не потрібні. У нього дорослий син, а маленькі діти. Ну, розумієте, так? Так що я дуже рада, що ви з’явилися в житті мого чоловіка.
– Але нам ваші діти навіщо?
– Як навіщо? Щоб любити їх, дбати. А що не так?
– Все так, напевно. Але я думала, що…
– Та яка різниця, що думали ви? Ви прийшли до мене, розповіли про ваші почуття до мого чоловіка, я вас чудово зрозуміла і йду. А ви залишайтеся. Діти вже прокинулися. Чим їх нагодувати я вам напишу. Не хвилюйтесь, у вас все вийде.
– Але я не думала, що…
– А я все вже обдумала. Я йду, подаю на розлучення, повертаюся на роботу, починаю платити аліменти. І на вихідні іноді забиратиму Марійку й Михайлика до себе. Якщо, звісно, мій новий чоловік на це погодиться. Але часто навряд чи вийде.
– Я не хочу…
– Чого ж ви не хочете? Я не зрозуміла. Миколка – завидний чоловік. Квартира у нього є, машина теж, з роботи правда, кажуть, звільнився, але нічого, на аліменти жити будете. Та не хвилюйтеся ви так, у вас же ж кохання.
– Я вже не впевнена, що люблю його так сильно…
– Що? Ні, ви його точно любите. Інакше б не турбували мене. Ходімо я вас з дітьми познайомлю.
У цей момент із ванної кімнати вийшов Борис Олексійович.
– Кохана, я кран полагодив, зараз піду каналізацію чистити. Чоловік твій зовсім ніякий якийсь. Добре, що ти вирішила від нього піти. Ця молодь ні на що не здатна…
– Любий, познайомся, це майбутня дружина Миколки.
– Дуже приємно, дівчино. Ох, не заздрю я вам, чесно кажучи. У побуті Микола абсолютно ніякий. Хоча ви, напевно, зможете викликати і сантехніка, й електрика. Так що не переживайте…
– Якого сантехніка?! Якого електрика?! А Микола де?!
– Микола? Я думала, що він у вас. Вдома він уже кілька днів не з’являється. А що? Його у вас немає? Значить, не тільки з вами він нудьгу вгамовує. Але нічого, як тільки повернеться, так ви його й порадуєте, – заспокоїла Юлю Марія Іванівна. – Любий, закінчуй свої ремонтні роботи, зрештою, мене це більше не хвилює. Іди прийми душ, а я поки дівчину нарешті з дітьми познайомлю, і речі свої зберу.
– Я не хочу ні з ким знайомитися. Й Миколу чекати теж не збираюся. Тепер зрозуміло, чому він до мене не пішов. У нього ще не одна запасна є. Чекайте на свого чоловіка самі. Мені таке добро і задарма не потрібне! Вибачте.
І Юля вискочила з квартири.
– Любий, як думаєш, повернеться ще? – звернулася Марія Іванівна до чоловіка.
– Сумніваюся, Марійко. Але в крайньому випадку ми з тобою тут її знову зустрінемо. Ходімо онуків годувати, і на прогулянку збиратися.
– Ходімо, любий. Зрештою, і вантажники скоро вже прийдуть. Молоді після відпочинку в нашу квартиру заїжджають. До речі, ти з приводу роботи для сина домовився?
– А як же ж?! Домовився, звісно. Буде під моїм контролем, і завантажений з ранку до вечора, щоб не кортіло на ліво заглядатися!
– Дуже добре. Давно треба було його до тебе влаштувати, а то надто багато свободи йому дали, ось він дурницями і займається. Це треба ж до такого додуматися! Нудно йому, бачте, стало!
– Марійко, ти не хвилюйся, нудьгувати йому ніколи буде! До ліжка дійде після робочого дня і спати, я вже про це подбаю!
– Чудово, любий, ходімо гуляти з онуками. А потім на нас чекають великі справи!
…Повернувшись після незапланованого відпочинку, молодята переселилися до квартири свекра та свекрухи.
Микола вже наступного дня вирушив на нове місце роботи. Як і обіцяв Борис Олексійович, нудьгувати йому там не було коли, та й задивлятися нема на кого – довкола одні мужики.
Зате зарплата збільшилася вдвічі. Тепер Ганна могла дозволити собі іноді запрошувати для дітей няньку, щоб трохи відпочити від побуту та порадувати себе кохану.
Вона почала відвідувати салони краси, записалася на масаж, її часто стали бачити в парку, як вона катається на велосипеді.
Одним словом, жінка розцвіла.
Микола ж у вільний від роботи час тільки на неї й дивиться. Більше йому ніхто не потрібен.
Юля його не шукала. Навіщо їй мужик з дітьми потрібен? Це не її варіант. Тим більше, що на місце Миколи взяли Олега, який залицяється до Юлі, і не обтяжений ані дружиною, ані дітьми.
Марія Іванівна дуже задоволена тим, що змогла зберегти сім’ю сина.
Вона впевнена, що під наглядом батька, Микола нікуди не подінеться.
А Борис Олексійович вважає, що давно треба було сина до себе на роботу влаштувати.
Начальство ним задоволене, підвищення навіть обіцяють.
А це означає, що роботи у нього буде ще більше, а вільного часу менше. Що, власне, й треба було!
