– Подруго, невже це правда? – у голосі Ольги звучала непідробна цікавість і щире здивування.
– Що саме? – Запитала Марія, хоча відразу зрозуміла, про що мова.
– Мені тут пташка на хвості принесла, що ви з Віктором розлучаєтеся!
– Знаю я цю пташку! – засміялася Марія.
– Добре тобі. Ти ж не думала, що ніхто нічого не дізнається? – Ольга постаралася відвести невдоволення Марії від спільної знайомої. – То це правда?
– Правда.
– І з чого це раптом? Ви ж так чудово жили! Ми приклад брали! А як же Оксана? Вона ж у батькові душі не чує!
– Оксана з ним спілкується. Я не проти.
– То що трапилося? Марійко, не томи! Він тобі зрадив?
– Ні.
– Став гульбанити?
– Ні.
– Невже руку підняв?
– Ти що таке кажеш?
– Тоді що? Ти ж не просто так вирішила розлучатися? І це після восьми років шлюбу!
– Ну, звісно, не просто так. Розумієш, я дитину хочу, а він проти.
– І це все? – Ольга явно була розчарована.
– Тобі цього мало? – обурилася Марія.
– Не розумію. Через це не розлучаються. Домовляються якось.
– Так я намагалася домовитись. Але він висунув такі аргументи, що мені стало ясно: мій чоловік хоче бути головною дитиною у нашому домі.
– Це як? – Здивувалася Ольга.
– Дуже просто. Я, каже, хочу спокійно жити, нормально спати ночами. І останнє: ти хоч розумієш, як важко ростити дитину? Скільки для цього грошей потрібно? Це він мені! Наче сам виростив Оксану, а я так, погуляти вийшла.
– Взагалі він частково правий …
– Правий?! Живе у моїй квартирі, за рахунок мого бізнесу, їздить на моїй машині, і він правий? Йому нічого не потрібно! Ні квартира більша, ні машина краща, ні нормальний відпочинок! Навіщо тобі море, якщо озеро поряд? Це з його репертуару. Сидить у своєму офісі, штани протирає. Ні до чого не прагне. Прийде і весь вечір ігри ганяє. Постає питання: ти чоловік чи хто? Пора б вже дорослим ставати! Коротше, я йому сказала, що мені дорослий син більше не потрібен.
– А він?
– Що він? Так нічого не зрозумів. Попросив, щоб я знайшла йому квартиру. Прикинь. Набридло. Хочеться, щоб поруч доросла людина була, а не вічна дитина, яку потрібно весь час няньчити і постійно вкладатися. Хотіла, щоб у Оксани був брат чи сестра, то він і тут підвів. А якщо так – нехай живе як хоче. І спить спокійно.
– Різко ти … А чим думала, коли заміж виходила? Я ж тобі казала: погано, коли дружина старша за чоловіка. Проблем не оберешся.
– А тим і думала. Навіть пишалася, що молодий хлопець пропозицію зробив. Ось, мовляв, як я чудово виглядаю, нісенітниця, що різниця – сім років. Тепер розумію – сама винна. Все чекала: подорослішає, порозумнішає. А він мене за матінку тримає. Ні, подруго, розлучення – справа вирішена. Жаль, що так затягнула. Раніше треба було його відправити на вільний хліб.
– Ой, Марія, ти так кажеш, ніби ніколи Віктора не любила.
– Може, й любила. Тепер вже й не згадаю. Тільки це не привід псувати все життя. Я не пропаду, сама знаєш. А в нього з’явиться шанс стати чоловіком. Інакше так і залишиться хлопчаком.
– Оксану шкода.
– Даремно. Віктор її батько, і я не збираюся втручатися у їхні стосунки. І налаштовувати дитину проти батька не стану. Зрештою ми можемо залишитися друзями. Я, щиро кажучи, на це і розраховую. Ділити нам нічого. Він як прийшов на все готове, так і піде. А от батька дочці ніхто не замінить. Тож ділити Оксану з Віктором я не збираюся. Якщо він сам не спровокує. Хоча… куди йому? Він же через день приходить, на кшталт з донькою поспілкуватися, а сам – то нагодувати попросить, то грошенят підкинути. Прям як дитя мале. Навіть смішно.
– А ти?
– А що я? Годую. Правда, грошей не даю.
– А суд незабаром?
– Три тижні чекати лишилося…
– Може, передумаєш… Годуєш… Жалієш його…
– Це навряд… Ти сама зараз підтвердила: маю до нього материнський інстинкт. А я не хочу бути його мамою! Я хочу бути коханою жінкою! І дитину хочу, і жити як за кам’яною стіною, і слабкою бути, а не сильною.
Ні, все я правильно вирішила.
– Та не плач ти, Марійка, – Оксана почула, що подруга ледве стримує сльози, – правильно чи ні – час покаже. В одному ти точно маєш рацію: так хочеться бути слабкою…
