Марія довго дивилася з вікна будинку на свій город, потім обернулася до чоловіка і сказала:
– Все, Василю, пора нам з тобою переїжджати в місто.
– Як в місто? – Василь з подивом дивився на дружину. – У яке ще місто?
– У звичайне. Де наш син живе?
– І що це тебе в місто потягло? – З підозрою запитав Василь. – Занедужала, чи що?
– Ні. – Марія сіла на диван і рішуче подивилася на чоловіка. – Але ж ми з тобою давно вже люди не молоді. Ось … Всі старі зараз перебираються в місто, і я теж хочу переїхати ближче до сина. Там цивілізація, всі зручності.
– По-перше, не всі перебираються до міста. По-друге, і у нас всі зручності є у домі. Навіть телефон є, який тепер взагалі не потрібний. Ну, а по-третє, ти, що, синові хочеш життя зіпсувати?
– Чому це зіпсувати? – здивувалася Марія. – Він же нас кличе. Ти ж сам чуєш від нього постійно, приїжджайте та приїжджайте назавжди. Вільна кімната вам знайдеться.
– Ну, мало, що він каже. А дружина його Рита що каже?
– І що вона каже?
– А нічого не каже. Мовчить вона. Не розумієш чому?
– Бо вона не балакуча. – Марія знизала невпевнено плечима і додала: – До того ж мовчання – знак згоди.
– Якої ще згоди? – скипів Василь. – Ти що сама не знаєш, що дві господині в одному будинку не уживаються. Як ви будете свої сковорідки на одній кухні ділити?
– Чому, дві господині? Я на їхнє господарство не претендую.
– Значить, ти маєш намір там як пані жити? На всьому готовенькому? – Василь затряс головою. – То це, я тобі скажу, ще гірше. У Рити вже двоє дітей є, то давай ми їй ще двох старих на плечі повісимо. Тобі не соромно буде?
– Але ж син кличе, – заперечила Марія.
– І що? Нехай кличе. Так належить синам – батьків кликати, для пристойності. Але в нас поки що своє життя. Наше життя.
– Яке наша? Наше життя вже не таке, як раніше. – Марія тяжко зітхнула. – Ще раз кажу, ми не молоді. Мені вже й город садити цього року не хочеться. Набрид він мені.
– Давай я сам посаджу.
– Ага, посадиш, – усміхнулася дружина. – А потім цілий місяць не розгинаючись ходити будеш, стогнати.
– Ну і що. Наша доля така чоловіча.
– Ні. – Марія все не хотіла здаватися. – Давай так зробимо, наш будинок продамо, і в місті собі квартирку маленьку купимо. Ми із сином вже й такий варіант обговорювали. Він каже, якщо не вистачить грошей, допоможе та додасть.
– Тьху, знову син каже! Допоможе він! – Василь навіть тупнув ногою від злості. – З якого це дива він допоможе? У нього сім’я є, от нехай і дбає про неї.
– А ми – його батьки! – невитримала Марія. – Він зобов’язаний і про нас дбати.
– Ану, припини, – суворо сказав Василь. – Ось коли мене не стане, тоді він буде зобов’язаний самотню матір забезпечувати. А в тебе поки що чоловік є. Ми повинні з тобою дбати один про одного, а не чекати, коли нас з ложечки почнуть годувати. Зрозуміло тобі?
– Зрозуміло зрозуміло. Тільки все одно, давай продамо господарство, і переїдемо до міста. Я вже все обміркувала, порахувала. Нам із тобою дві пенсії вистачить, щоб скромно жити. Я ще шкарпетки в’язатиму, шапочки дитячі, і продаватиму на базарі. І все буде добре.
– Значить, ти вже без мене вирішила? – насупився чоловік.
– Так, вирішила.
– Ну, якщо ти вже все вирішила, тоді продавай, – рішуче махнув Василь. – Тільки в оголошенні про продаж напиши так – продається будинок разом із дідом.
– Що? – засмутилася Марія. – З яким ще дідом?
– З таким. На ім’я Василь. Тобто зі мною.
– Це як розуміти?
– А так. Нікуди я не поїду звідси. Ти можеш хоч на край світу з грошима їхати, а я цей будинок ось цими руками збудував, і кожний його цвяшок знаю. Невже ти мене зможеш звідси забрати, і в якесь місто перевезти? Не бувати цьому ніколи.
– Як не бувати? – Марія розгубилася. – Я ж твоя дружина. Невже ти зможеш без мене прожити?
– А я твій чоловік. Ти сама без мене жити зможеш, поки я живий?
– Але ж город садити треба, – жалібно простогнала Марія. – А я не хочу. Очі б на нього мої не дивилися.
– А ти не саджай. – Василь посміхнувся, розуміючи, що Марія потихеньку почала здавати свої позиції. – Не саджай, і все.
– Як не садити? – Здивувалася дружина.
– Так. Лежи на дивані, і нічого не роби. І я поряд можу прилягти. І ми житимемо з тобою, ну прямо, як у місті. А що? Там же всі старі люди так валяються. Валяйся. І будинок не треба продавати.
– Ти що таке кажеш? – схаменулась Марія. – Я що, ледацюга якась, щоб на дивані лежати, коли на городі земля моїх рук чекає?
– То ж у тебе бажання немає. – Василь навіть засміявся. – Ось і слухай свої бажання. Ти ж за лінню в місто зібралася? Лягай на диван і лінуйся. Давай, лягай, кажу! Куди зібралася?
– Куди-куди… – Марія вже стояла у дверях. – Туди… На город. Але запам’ятай, Василю, останній рік я в ньому колупаюсь. А взимку, ось побачиш, продам цей будинок.
– Ага. – радісно кивнув Василь. – Але лише разом зі мною.
– Нічого-нічого… – Тепер вже Марія суворо подивилася на чоловіка. – Ми ще подивимося. От коли тебе знову спина вхопить… Жартівник…
