Мар’яна плакала. Плакала так сильно, як ніколи. Нарешті вона змогла це зробити. Звільнити душу. Дозволити собі елементарну людську річ – просто поплакати.
А поїзд невпинно мчав дорогою додому.
⁃ Мар’янко, куди махнемо на новорічні свята? Може просто в Європу? Там такі новорічні ярмарки, що очі розбігаються, – спитала Оля в подруги.
⁃ Знаєш, я не дуже впевнена, що ми зможемо поїхати цього року. Шеф щось дуже знервований. Каже, щоб всі були насторожені. Йдуть якісь перевірки. І, схоже на те, що, можливо навіть буде потрібно зробити перерву в нашому бізнесі.
⁃ Та облиш, скільки вже так було. Ну закриють один-два зали. А там, через кілька днів все відновиться. Я гляну на путівки. – обійнявши подругу, Оля пішла.
Маряна залишилася в кабінеті одна. Її телефони, як завжди, не припиняли дзеленьчати. Але зараз був той момент, коли ти не хочеш відповідати.
⁃ Скільки вона вже тут?! Скільки часу віддала розквіту грального бізнесу в їхньому місті.
Більше десяти років. Ще в дев’ятнадцять вона прийшла підробити простим касиром до найближчого до їх дому грального залу. Вона була заміжньою вже півроку. А чоловік не міг ніяк второпати, що сім’ю не може забезпечувати стипендія та допомога батьків Мар’яни. От і довелося підробляти. Стабільна зарплата зробила Мар’яну впевненішою. Старанну працівницю помітили, й запропонували очолити заклад. Пізніше додали ще один. І вже через два роки молода дівчина керувала кількома десятками залів, їздила на люксовому автомобілі. Розлучилася з чоловіком. Фірма оплачувала їй шикарне житло. Щоразу Мар’яна обіцяла собі, трохи зароблю, відкладу на житло і залишу все. Але після того, як вона почала добре заробляти, почала часто нездужати мама. Мар’яна возила її по різних приватних лікарнях. Шукала найкращих лікарів, і не припиняла додатково працювати. Не боялася додаткового навантаження. Шефові це все підходило. І він справді виділив Мар’яні добру зарплату.
І, як кажуть, до доброго швидко звикаєш. Так і в Мар’яни все зайшло надто далеко, на роки.
Єдина проблема, свого житла вона так і не придбала. Спочатку всі гроші йшли на одужання мами. Потім Мар’яна побачила, що таке красиве життя – дорогі речі, фірмовий одяг та взуття, салони краси, відпочинок за кордоном. І вже на змогла зупинитися. Вона стала ефектною красивою дівчиною, яку важко було не помітити.
Не відмовляла собі ні в чому. Й нікому – двоюрідним сестрам та племінникам завжди привозила найдорожчі подарунки. Хто не просив в борг – вона ніколи не відмовляла. Звичайно, що ніхто того боргу ніколи не повертав. Чому не придбала свого житла? Бо завжди думала, ще буде час. Орендована квартира була шикарною. Оплачувала її фірма. Чому ж не жити так?!
А сьогодні Маряні стало не по собі.
Шеф виглядав насправді схвильованим.
Це не схоже на нього. Отож, все серйозно
Телефон не припиняв дзвонити. Вона нарешті відповіла:
⁃ Мар’янко, в нас проблема, – в слухавку плакала її працівниця-касир одного із закладів.
⁃ Я зараз приїду.
Виявилася, що перед закриттям одна із працівниць забрала все, що було в сейфі. І зникла. Потрібно було реагувати швидко. Та знайти її не змогли. Всі добре знали, що поліція тут не допоможе.
⁃ Ще цього нам зараз не вистачало. – подумала Мар’яна. Скоро ж здавати звіти за місяць. А сума була вагомою. Як перекрити цей борг?! Звідки взяти гроші?! Є в неї якісь заощадження. Але це копійки в порівнянні з тією сумою.
Наступного вечора сталося те, чого шеф так боявся, та передбачав.
Все закривалося. І звіти Маряні довелося здавати в генеральному масштабі. Тобто величезний борг не можна було навіть перекрити з одного залу на інший.
Вона розповіла всю правду. На фоні загальної проблеми – говорити про це було вже не так страшно.
Шеф вислухав дівчину, і сказав :
⁃ Знаю тебе давно. Слідкував. Перевіряв. Була ти чесною і старанною. Та пробачити цю суму не можу. Половину маєш всеодно знайти і повернути. Даю тобі кілька місяців.
Мар’яна їхала додому, наче в тумані. Що ж їй робити?! Де знайти гроші?!
Наступного дня вона продала машину та деякі коштовності. Але ж більше в неї нічого не було. Окрім дорогих та модних речей і сумок.
Вона пообіцяла собі не здаватися. А знайти вихід. Вона мусить це зробити. Завжди була сильною. І тут не здасться.
За кордоном в Італії в неї була подруга дитинства. Зв’язок між ними не загубився за роки. Правда, подруга жила іншим життям, ніж Маряна. Вона працювала в одній італійській сім’ї. Доглядала діток. І завжди жартувала, що коли Маряні потрібен буде під заробіток, вона допоможе його знайти. Але, ось зараз, цей жарт був зовсім не смішним, а дуже доречним. Одразу зателефонувала до подруги.
Ліля (подруга дитинства) почала відмовляти Маряну. Мовляв, – ти ж зовсім не знаєш, як це – доглядати за чужими дітьми. Ти все життя працювала зовсім в іншій сфері. Займалася іншими речами. Це не для Тебе.
⁃ Люба моя, я керувала такою кількістю людей, невже я не впораюся з малечею?!
⁃ Діти, це не роботи на кнопках, і не твої підлеглі. Це ти будеш підлеглою їм. До того ж потрібно знати мову.
⁃ Мені дуже потрібно. Інакше, я не знаю, що може статися. Будь ласка, допоможи, – благала Мар’яна
⁃ Добре. Знаєш, я чула, що в одній сім’і шукають няню. Я спробую все дізнатися, і дам тобі знати. Доречі, як в тебе з англійською?!
⁃ Добре. Дуже добре. Що-що, а над цим я попрацювала.
Через кілька днів Мар’яна вже приземлилася в Римі. Зустрівшись, подруги не змогли наговоритися та натішитися зустріччю. Але час був їхати до родини, де Мар’яна повинна була працювати. Давши останні настанови та поради, Ліля сказала:
⁃ Мама і тато там розлучені. Будь обережною …
Та Маряні було зовсім не до того. Її зараз цікавило лише те, що вона повинна зібрати гроші та віддати борг. А за допомогою цієї роботи, вона зможе це зробити через кілька місяців. Бо догляд за трьома дітьми обіцяв і пристойну зарплату.
Вона переступила поріг звичайної італійської вілли. Все було облаштованою з тонким і ніжним смаком дизайнера. Пастельні тони інтер’єру заспокоювали. Надавили відчуття затишку. Мар’яну зустріла гувернантка. Влаштувавшись у своїй кімнаті, прийшов час знайомитись з дітками. Їх було троє. Два старших хлопчика та маленька дівчинка, років п’яти.
⁃ Яка ж ти красива, – звернулася англійською мовою дівчинка, – яку звали Емма, – ти будеш зі мною гратися?!
⁃ Звичайно. І гратися, і веселитися ми будемо разом.
⁃ І займатися навчанням, – прозвучав мужній чоловічий голос за спиною в Мар’яни. Коли вона повернулася, то побачила перед собою красивого чоловіка, років сорока.
⁃ Стефан, – представив себе голова сімейства. – як ви влаштувалися?! Все добре?!
⁃ Так. Дякую вам. – відповіла Мар’яна.
⁃ Я б попросив вас дотримуватися загальних правил в домі. І розпорядку дня, як для дітей, так і для вас. – виглядав він водночас і строго, і дуже тактовно.
Йшли дні. Мар’яна собі дала чітку настанову не розкисати. Діти до неї звикли. Робота була вже не такою й важкою. Та й Італія сподобалася Маряні. Хоча вільного часу в неї було зовсім вже мало.
⁃ Наступні вихідні ми проведемо на нашій яхті, – сказала маленька Ема.
⁃ О, ти любиш плавати по морю на кораблику?!
⁃ Дуже. Особливо любила, коли ми були всією сім’єю. З мамою. Але мама про нас забула …
⁃ Ні, малесенька. Вона просто дуже зайнята. От побачиш, все буде добре.
Ті вихідні й справді були казковими навіть для Мар’яни. З дітьми було легко. Вона сама мала змогу відпочити та поспостерігати за всім навколо. Мар’яна бачила, яким дбайливим батьком був Стефан для своїх дітей. Як вислуховував їх. Мимоволі вона зловила себе на думці, як добре було б мати такого чоловіка. Ці думки зовсім її не зігріли. Вона має гіркий досвід з чоловіками. Раннє заміжжя. Розлучення. Потім в її житті ще не раз з’являлися вони – представники мужньої половини людства. Але жоден не зміг зробити її щасливою.
А можливо, вона собі цього не дозволяла.
Після того, як діток вклали спати, Мар’яна вийшла на палубу, подихати нічним та свіжим морським повітрям. Не помітила, як підійшов до неї Стефан. Як вагався, чи може заговорити.
Зрештою, він сказав:
⁃ Чому?! Чому така красива, розважлива особа як ви, змушена була приїхати сюди, щоб працювати нянею?! Я звичайно радий за своїх дітей, але все ж, чому?!
⁃ Для експерименту, – спробувала пожартувати Мар’яна.
⁃ А насправді?!
⁃ Насправді життя деколи підносить нам неочікувані сюрпризи.
Стефан не допитував дівчину. Бо розумів, що для неї ця тема досить болюча. Натомість він запропонував поспілкуватися на інші цікаві теми: Україну та Італію, кухню, культуру, традиціі. Вони обоє незчулися, як проговорили майже всю ніч. І так легко було спілкуватися Маряні з цим чоловіком. Наче знає його вже давно. Вперше, Маряні не хотілося, щоб ця неочікувана розмова закінчувалася. Ця дивовижна ніч. Шум моря. Зоряне небо. Казка, але не її. Вона лише свідок всього.
⁃ А знаєте що, – так і не перейшовши на ти, звернувся Стефан на завершення, – візьміть сьогодні вихідний. Відпочиньте. На березі є багато чого цікавого, щоб вам сподобалося. Я впевнений в цьому. Дітьми я із радістю займуся. А то з понеділка знову в роботу…
Цей жест Стефана був таким добрим. Що Маряні аж захотілося плакати від того, що хтось просто по людяному подумав про неї.
Пройшло майже півроку. Маряні вдалося надіслати майже всю суму, яку вона була винна.
Діти так звикли до неї, що почали ніжно називати її «мамунет»
А Стефан почав частіше бувати вдома, щоб повечеряти разом з дітьми, і, відповідно, Мар’яна була завжди присутня на вечері. Вона перестала відчувати дискомфорт. Навпаки, їй здавалося часом, що вона вдома. І навколо неї щебечуть її діти. І з роботи повертається її ж чоловік. Вона закохалася. Як дівчинка. Як довго вона мріяла саме про такого чоловіка, як Стефан.
Того вечора діти вже заснули, а Мар’яна переглядала книги, за якими збиралася попрацювати завтра з маленькою Емою. Вона не почула, як до неї тихенько підійшов Стефан. Обійняв міцно за талію. І прошепотів:
⁃ Я так давно про це мріяв. Мріяв обійняти тебе
У відповідь їй хотілося сказати те саме, але її дії змусили Стефана швидко відійти. Вона відсторонила його, і швидко втекла до своєї кімнати.
Наступного ранку покоївка лише знайшла записку на ліжку в її кімнаті «Вибачте, я була змушена негайно поїхати. Ви назавжди залишитесь в моєму серці»
****
Поїзд мчав щодуху.
Мар’яна плакала. Плакала так сильно, як ніколи. Нарешті вона змогла це зробити. Звільнити душу. Дозволити собі елементарну людську річ за останній рік – просто поплакати.
А поїзд невпинно мчав дорогою додому.
Вона не змогла дозволити собі щастя. Вона боялася. Боялася стати для Стефана просто коханкою, іграшкою, з якою награються, і забудуть, боялася знову довірити душу.
Вона вже була розчарована один раз сімейним життям. А ось ця гра в чужу сім’ю їй лише розбила серце.
Повернувшись додому, Мар’яна вирішила відновити навчання на факультеті туризму. Адже, через раннє заміжжя та роботу, так цього й не зробила.
Повністю поглинувшись в науку, вона майже ні з ким не спілкувалася. Не виходила нікуди.
І вже через кілька місяців з дипломом на руках, вирішила не відкладати із працевлаштуванням.
В їх місті було одне з найкращих агенств туризму, куди вона й вирішила занести своє резюме. Через день до неї зателефонували та запросили на зустріч.
Гарний і світлий кабінет свідчив про добру атмосферу. Обговоривши загальні питання, директор сказав:
⁃ А зараз з Вами хотів би зустрітися власник фірми. Він недавно придбав її. І хоче все перевіряти особисто. Як у вас з англійською мовою?!
⁃ Я маю добру практику.
⁃ Гаразд. Почекайте хвилинку.
Мар’яна залишилася сама в кабінеті. В неї виникло передчуття, наче повинно щось трапитися.
В цей момент до кабінету увійшов директор, а за ним … стояв Стефан.
⁃ Хочу представити вам власника фірми – Стефан Ніколюссі.
Залишивши їх на одинці, він зачинив за собою двері.
⁃ Як ви?! тут?! Чому?!, – тільки й промовила Мар’яна
⁃ Я давно все дізнався про тебе. Знав, де ти навчаєшся. Дізнався, де ти б хотіла працювати. Купити це туристичне агенство було дуже легко. Інакше я не знав, як підійти до тебе. Я боявся знову налякати тебе. Ми з дітьми дуже скучили за тобою. Я скучив. Виходь за мене. Прошу тебе , не покидай більше нас.
Чи варто писати, що Мар’яна погодилася. І нарешті знайшла своє щастя
