Євгенія повільно йшла з роботи, пригадуючи, що ж приготувати з того набору продуктів, що в неї залишився. Іти в магазин ну, зовсім не хотілося, ще вдома справ було безліч, і вона подумки поетапно складала план дій. Ось так завжди, з ранку до вечора робота, а згодом починається друга зміна, і від цього вже нікуди не подітися.
– Привіт, я вдома!
Але в квартирі, як виявилось, не було нікого. Бабуся, напевно, як завжди була у приятельки, а от діти… Дітям, швидше за все, було все одно, що їхня мама прийде втомлена з роботи і її засмутить безлад, який вони залишили після себе.
– Ну ось знову…
Квартира зустріла Євгенію горою немитого посуду в мийці, і розкиданими по всій вітальні упаковками від соків, йогуртів і всього іншого, що її діти любили.
Зібравши всю волю жінка зібрала сміття, але замість того, щоб викинути його, вона чомусь лягла на диван і заплющила очі.
Як же ж вона любила мріяти. В такі моменти вона ніби втрачала зв’язок із реальністю і уявляла те, чого насправді бути не повинно, але якимось чудодійним способом протягом кількох днів якось збувалося.
Ось і зараз, вона лежала і мріяла, що її діти візьмуть частину турбот по дому на себе, наприклад, Оля могла б вимити посуд, а Максим пропилососити і винести сміття, ну а бабуся замість того, щоб пропадати у своїх подруг і сидіти на лавці , могла хоча б іноді приготувати вечерю.
Євгенія посміхнулася, таке можливе тільки в казці, наяву ж їй самій треба було виконати всю роботу.
Вона розплющила очі, і окинула поглядом квартиру, Господи, як же ж вона втомилася, щодня одне й те саме: звари, подай, прибери… Ех, знайти б сумку з грошима… Тоді б вона змогла б зробити шикарний ремонт у їхній старій квартирі, купити новітню побутову техніку, і першою її покупкою буде посудомийна машина, потім робот-пилосос, шкода тільки немає такої техніки, яка сама дістає продукти з холодильника і готує.
Вона уявила, як сильно зміниться її життя після цього, уявила інтер’єр квартири аж до дрібниць, уявила, як гулятиме по магазинах і купуватиме новий одяг замість старого.
З її нинішньою зарплатою й витратами це було малоймовірним, а от раптово знайдені гроші серйозно їй допомогли б.
– Мамо, вечеря готова?!
– Ні, я ще не вирішила, що буду готувати… До речі, візьми пакет зі сміттям, він на кухні стоїть, сходи викинь його.
– Чому я, а не Оля?
– До речі де Оля, поклич її, нехай починає мити посуд, а я займуся вечерею.
– Олю! Тебе мама кличе! Іди мити посуд!
Максим покликав сестру, яка сиділа на лавці на подвір’ї, але та вважала за краще зробити вигляд, що нічого не чує.
– Мамо, бабуся сказала, що буде пізно, у Зінаїди Петрівни ювілей, тож на неї можеш не готувати.
Добре, діти ледачі, мати на ювілеї, а вона у свої тридцять дев’ять нікому не потрібна жінка, яка тягне на собі всю родину.
Євгенія зупинилася біля дзеркала і подивилася на себе наче збоку. На неї дивилася втомлена жінка. Повна, з тьмяним кольором обличчя від вічного недосипання, волосся сухе, а одяг… Таке, напевно, давно вже ніхто не носить.
Ось, мабуть, чому на неї ніхто не звертає уваги. Кому потрібна отака тітка, яка виглядає старшою? Хоча зараз навіть жінки, які значно старші за неї виглядають набагато молодшими…
– Мамо, чого ти застигла перед дзеркалом? Я голодний!
– Скажи, синку, а я гарна?
– Якщо чесно не дуже… І до чого ці питання?
– Та так просто…
Вона абияк посміхнулась, і взявши пакет зі сміттям вийшла у двір.
Донька сиділа з подругами на лавці і про щось пліткувала.
Побачивши матір зі сміттєвим пакетом, вона винувато відвела погляд, але встати і допомогти не захотіла.
Євгенія нічого не сказавши, пройшла повз, хоча потім з її очей полилися сльози…
Викинувши пакет зі сміттям, вона хотіла вже йти, але раптом помітила якийсь дивний гарний пакет і зупинилася.
– Мало що може бути, – подумала жінка. – А раптом там щось є?
Вона простягла руки до пакета і ахнула від побаченого!
Там було кілька важких пачок перев’язаними паперовими стрічками.
Господи, невже справдилося, невже вона нарешті розбагатіла і тепер може дозволити собі все, про що зовсім недавно мріяла лежачи на дивані.
Забравши пакет, вона прийшла додому і замкнулася в кімнаті. Перерахувавши гроші, вона зрозуміла, що там було набагато більше того, що їй було потрібно.
Вона вже мріяла, що зможе навіть звільнитися з нелюбої їй роботи, і кілька років безбідно жити на ці гроші.
Вона вже хотіла взяти аркуш паперу, щоб за своєю звичкою написати список того, що їй треба зробити, як на самому дні пакета побачила ксерокопію від медичної картки, на якій від руки був написаний номер телефону.
– Господи, у людини біда, а я рахую, на що витратити знайдені гроші!
Діставши мобільний, Євгенія набрала номер телефону, що був записаний на картці.
– Алло! Здрастуйте, ви гроші не губили?
– Поганий жарт, дівчино! У мене дитина слаба, мені не до цього.
– Та зачекайте! Я викидала сміття, і в одному з контейнерів для сміття знайшла пакет з медкарткою на ім’я Василя Іващука, там окрім копії медкартки були гроші, тому я й запитала… Ваш номер був на копії медкартки. То це ваші гроші?
– Ні. Я зверталася по допомогу у фонд, один меценат зголосився мені допомогти, знайти лікарів, гроші. Я давала йому копію медкартки з моїм номером телефону. Дивно, що ви знайшли її у смітті… Може, він захотів допомогти?
– Що ви! Там же ж гроші були, швидше за все, він переплутав і викинув не той пакет.
– Можливо…
– Ну, то як мені передати вам гроші?
– Краще я вам дам номер телефону власника цих грошей, передайте їх йому, так буде набагато чесніше.
Через пів години Євгенія сиділа в кафе і чекала на чоловіка, якому мала передати гроші. З одного боку їй було шкода від того, що її мрії, швидше за все, так і залишаться мріями, а з іншого ці гроші набагато потрібніші для маленького Василька…
– Привіт. Я Антон, ви мені дзвонили з приводу грошей. Можу навіть показати паспорт.
Євгенія дивилася на чоловіка, як заворожена, це був той чоловік, який часто їй снився, і якого вона уявляла своїм другом, потім нареченим і чоловіком…
– Забагато збігів за один день! – подумала вона.
– Ні, я вам вірю. Тримайте пакет, можете порахувати, я нічого не брала.
– Я також вам вірю…
– Я пішла тоді, удачі вам і більше нічого не губіть…
– Дякую. Хоча, якщо я вас зараз відпущу, то, напевно, зроблю величезну помилку. Повечеряємо разом, тільки не тут, а в ресторані?
– Добре, я згодна…
Цілий вечір вони розмовляли без упину. Наприкінці вечері Євгенії здавалося, що вона була знайома з цією людиною все життя, а він дивився на неї такими очима, що можна було й без слів зрозуміти, що це знайомство матиме продовження.
– А на що ти витратила б гроші, якби вони були твоїми?
– На ремонт, нові меблі, техніку, гардероб би оновила… Я навіть уже хотіла скласти список того, що мені потрібно було купити, але на дні пакету я побачила медкартку.
– А ти в курсі, якщо довго мріяти про щось все задумане збудеться?
Євгенія загадково посміхнулася – вона не з чуток знала, що думки матеріальні.
А через деякий час вона вийшла заміж за Антона і живе тепер у великому будинку, де їй абсолютно нічого не потрібно робити, тому що Антон дуже багатий.
Збіг обставин? Можливо, але це найчудовіший збіг обставин, адже чоловік чомусь приїхав саме до того району, де жила Євгенія і викинув сміття саме туди, куди вона зазвичай викидає.
Швидше за все, це навіть не збіг обставин.
Це доказ того, що сила думки може все, бо ж думки – матеріальні!
