-Мамо, мамо, ти що спиш? – Ігорчик зайшов у кімнату покликав матір. – Вставай, мамо.
Хлопчик уже давно прокинувся.
Мати мовчала…
Вже й молодша сестричка Оля прокинулася. А мама все спить.
В хаті було холодно й Ігорчик пішов приніс дров, у заклав їх у грубку.
Маленька Оля раптом розплакалася. Ігор витяг її з ліжечка.
-Ну що ти? Холодно? Мама втомилася, спить, зараз встане і піч розігріє. Почекай трохи, ось кашка є, давай я тебе нагодую.
Ігор нагодував Олю холодною кашкою з ложечки.
Та і сам він їсти захотів… Але він не маленький, йому в школу вже скоро. Ось пройде зима, потім літо, а потім він і до школи піде…
-Чому ж так довго мама не прокидається? – думав Ігор. – Що таке? Холодно ж як в хаті…
Він загорнув нагодовану Олю, в теплу ковдру і сам вдягнувся тепліше.
Він поїв хліба з молоком і сів казки Олі розповідати.
Час від часу він не забував кликати маму, але та мовчала…
Раптом хтось постукав у двері. Ігорчик побіг відкривати. На порозі стояла сусідка, тітка Катерина.
-Хазяї, ви що спите до обіду, – діловито запитала вона. – Вже вечір скоро, а у вас все піч не гріє досі.
Сусідка зайшла в кімнату і ахнула.
-Марійко! Марійка… – тільки й сказала вона. – Як? Ох, ти, Боже мій… Марійка, Марія… Та що ж це… Ігорчику, давай швиденько, ходімо до нас…
Тітка Катерина взяла Олю на руки і охаючи побігла разом з Ігорчиком до себе додому.
-Уляно, візьми дітлахів, доню, погодуй їх… Я зараз, до тітки Наді збігаю, ох…
-Мамо, що сталося?
Тітка Катерина щось зашепотіла швидко на вухо Уляні, та прикрила рот рукою, взяла Олю, покликала Ігорчика…
…Ігорчик потім ще побачив маму. Йому сказали піти, попрощатися.
Мама гарна така була, з квіточками… Бабусі, що сиділи поруч, плакали.
Приїхав їх тато і забрав Ігорчика з Олею. Він довго плакав і називав маму на ім’я.
-Марічко, Марічко, що ж мені тепер робити, – плакав тато.
Ігорчик вирішив, що тато не знає нічого, він підійшов і торкнувся батька за руку.
-Тату, мама не зможе прийти до тебе…
-Я знаю, знаю, синку. Це я, я винен, – плакав він.
Прийшла тітка Катерина.
-Михайло, ти хоч дітей погодував?
Тато сидів, опустивши голову і дивлячись перед собою.
-Це я, я Катрусю винен…
-Годі тобі… Що вже тепер… Ти що надумав? Назад поїдеш? Чи з дітьми залишишся?
-Куди я поїду, – посміхнувся той. – Наїздився вже.
-Ти давай перестань… З кожним може трапитися… Ну погуляв… Марія твоя слаба була давно, а тут звісно перехвилювалася… Добре, Михайле, пожурився і досить. Настав час братись за справи. До голови села сходи, він тебе візьме назад.
-Та знаю, Катрусю. Дякую тобі, що допомагаєш.
Ігорчик тим часом сидів і тихенько плакав. Він дуже, сумував за мамою…
А через тиждень, відтоді як тато повернувся, до них приїхала тітка Зоя.
Вона називала дітей сирітками, плакала, господарювала в хаті, прибирала мамині вишиті рушники і казала називати її мамою.
Тато почав приходити додому похмурий, вони сідали з тіткою Зоєю і діставали ігристе.
Ігорчик не міг називати тітку Зою мамою, а Оля маленька, вона може.
Вона не пам’ятає маму, а Ігорчик пам’ятає.
Тітка Зоя почала жалітися чоловіку на Ігорчика. Почалися часті сварки в сімʼї…
А тут бабуся приїхала, і попросила забрати дітлахів до себе. Ігорчик хоч і погано знав бабусю, але все ж таки краще з рідною бабусею, ніж із тіткою Зоєю.
Але батько не погодився…
Тоді вирішив Ігорчик що точно піде. У місто поїде, там знайде бабусю, мамину маму, якій тато не віддав їх з Олею.
Зібрався він, з Олею попрощався, пообіцяв обов’язково забрати її, як тільки до бабусі добереться.
Пішов він.
Раптом Ігорчика хтось гукнув, дивиться, а то Улянка, тітки Катерини донька.
Вона розумна, у місті на вчительку вчилася.
Ігорчик у неї вчитиметься в першому класі. А може й не буде тепер…
Хлопчик заплакав, як Ульянка його обняла.
І він їй все розповів. І про тітку Зою, про сварки, і як хотів у неї, Улянки вчитися, і як бабусю шукати у місто йшов.
-Ану ходімо, – насупила брови Улянка.
Додому до себе привела, тітці Катерині щось сказала, та руками сплеснула.
Залишила Ігорчика, а сама в хату до них пішла.
Ох, і сварилася Улянка. Ольку спочатку привела до тітки Катерини, прямо з рук тітки Зої забрала, а потім…
Таке було… Тітки Зої перини і подушки викидала… Ух…
-Що ти робиш, – кричав Михайло. – Мені як з дітьми жити одному, їм потрібна мати.
-Мати! – кричала Уляна. – Мати, а не оця Зойка непутяща! Де Ігорчик у тебе?
-Вдома, – сказав чоловік.
-Вдома? Ану йди знайди!
-Ігор, Ігорчик, – покликав той.
А Ігорчик за тіткою Катериною сидів у неї. Не хотів додому йти.
-Що? Знайшов? Як поспиш трохи, то поговоримо, – сказала Уляна, розвернулась і пішла додому.
-А що? – гукнув їй Михайло. – Може ти підеш за вдівця з двома дітлахами заміж, раз розумна така?
-А може й піду, – гукнула Уляна. – Проспись спочатку, наречений!
-От би Улянка стала нашою мамою, – шепотів засинаючи Ігорчик Олі, яка лежала поруч.
-Ма-ма, – лепетала Оля. – Ма-ма…
Пішов до школи Ігорчик, в перший клас першого вересня.
Вів його за руку гордий тато, чистенький, у новому костюмі. Ніс на руках ошатну Олю.
Гордо крокував Ігорчик, до улюбленої школи, до улюбленого класу, до улюбленої вчительки.
Цілий вечір вчили, що мама, не мама зовсім, а Уляна Сергіївна…
-Мама, мама, матуся, – вимовляв тихенько Ігорчик миле слово, яке цілу вічність нікому не говорив.
-Матусю, – підходив він до неї на перерві. – Мамо…
-Так сонечко…
-Мамо… Матусю, – казав хлопчик і обнімав свою маму.
Обіймає Уляна Сергіївна свого синочка і дивиться поверх голови його ласкаво.
Як мати з батьком відмовляли її… Та куди там, уперлася.
Довелося їм погодитися…
-Дивися, Михайло, – сказав батько Уляни. – Якщо що…
Не забував Ігорчик і маму Марію…
Тільки з часом образ її ставав все тьмянішим і тьмянішим…
Мама з татом ще братика і сестричку їм з Олею народили.
Дружно прожили життя своє Уляна з Михайлом.
Всіх дітей виростили, вивчили, не посварилися жодного разу у них на очах.
І діти так свої сім’ї будували, щоб з повагою було все і з любовʼю.
А тепер уже й онуки і правнуки за їхніми завітами живуть…
