– Мамо, я наступного тижня приїду, привезу тобі новий чайник, твій вмикається через раз, – сказала Іра.
– Та навіщо мені цей чайник?! Електрику тільки бере. Та й ти гроші витрачатимеш! Я й у черпаку води закипʼячу.
– Не вигадуй! До того ж за електрику я плачу. Так що не сперечайся.
Раїса Петрівна похитала головою, але усмішку стримати не змогла.
– А ти Олечку наступного разу візьмеш?
– Візьму, мамо. Вона зараз занедужала, ще не вистачало, щоб на тебе перейшло. Все, я поїхала. Я там приготувала вечерю, поїж, будь ласка!
– Поїм, поїм. Дякую, Іринко!
– Нема за що, – усміхнулася жінка, а потім звернулася до подружок Раїси Петрівни, які також вийшли на вулицю подихати свіжим повітрям. – До побачення!
– До побачення, – хором відповіли вони їй.
Коли Іра зникла за поворотом, ті одразу почали голосити.
– Яка ж у тебе донька хороша! Наших дітей і відвідати приїхати не змусиш, а твоя так дбає про тебе!
Раїса Петрівна тільки зітхнула.
– І чим же ж ти незадоволена? – буркнула Галина Сергіївна. – Дочка так про тебе дбає, а ти тут губи дуєш!
– Та не донька вона мені, – раптом зізналася літня жінка.
Всі одразу ж застигли і здивовано глянули на свою сусідку.
Раїса Петрівна переїхала до цієї квартири пів року тому. Ірина наполягла, що настав час їхати з глухого села, де навіть зв’язок не ловить.
Продали вони там будинок і, додавши грошей, купили квартиру. Іра пропонувала жити в неї, але Раїса Петрівна відмовилася. Їй і так все життя перед нею було незручно.
– А хто ж вона тоді? – запитала Надія Василівна, сама нетерпляча.
– Невістка…
– Невістка? Ну нічого собі! Це тоді ще дивовижніше! Де ж це видно, щоб невістки так свекрух любили? Напевно, сина ти добре виховала, раз вибрав собі за дружину таку чудову жінку!
Раїсі Петрівні стало зовсім ніяково. Хотіла вона збрехати, що так, так і є. Та язик не повернувся.
– Ні, немає моєї заслуги в цьому. І сина я не змогла виховати хорошою людиною.
Сусідки замовкли. Розуміли вони, що в цій фразі криється якась давня і сумна історія. І з одного боку не хотіли вони тиснути на Раїсу Петрівну, а з іншого – ох, як цікаво було.
– Розкажеш? – запитала одна з них.
– Що ж… Розкажу.
Син Раїси Петрівни, Олег, одружився досить рано. Виховувала вона його одна, і як справжня свекруха не була рада тому, що синочок у дім привів якусь дівчину.
Іра була сиротою, і одразу запитала, чи може вона Раїсу Петрівну мамою називати. І хоч жінці цього й не хотілося, але начебто так прийнято. Тому, підібгавши губи, вона погодилася.
Раїса Петрівна все докоряла невістку. І готує вона не так, і пере погано.
А Іра не ображалася.
– А як мені було навчитися, мамо, якщо в мене й батьків не було? У дитбудинку такому не вчать.
І розуміла жінка, що є резон у її словах, і все одно дратувалася.
А незабаром Іринка завагітніла, і на світ з’явилася Олечка онука.
Раїса Петрівна дуже любила свого сина і була впевнена, що завжди буде на його боці. Але навіть вона помітила, що її синок не надто допомагає молодій дружині, та й з дитиною зовсім не порається.
Вона навіть поговорила з ним. Мовляв, це не діло. Іра зовсім не висипається. Я, звичайно, іноді беру Олю, ходжу з нею гуляти, але ти – батько, і ти мусиш допомагати.
Олег тільки огризнувся. Мовляв, він працює, а дітей виховувати жінки мають. Так і казав.
Раїса Петрівна тоді сперечатися не стала, і так постійно до молодих зі своїми порадами лізе.
А одного разу, коли діти були у своїй кімнаті, Раїса Петрівна почула, як вони сваряться. А на ранок Іра з’явилася на кухні і почала готувати Олі кашу, старанно не підводячи голови.
– Дай-но я на тебе подивлюся, – промовила Раїса Петрівна. А коли подивилася, то ахнула. – Це що ж, Олег?
– Я сама винна, – тихо промовила Іра. – Не було чого йому претензії висловлювати. Він працює, стомлюється. А я маю і з дитиною встигати. Ви ж встигали?
Раїса Петрівна похитала головою, а ввечері влаштувала синові сварку. Але той зовсім не зніяковів, тільки сказав матері, щоб не лізла.
– Це моя дружина! Не лізь у наші стосунки! – заявив він.
А далі стало гірше. Він почав зникати десь вечорами, а коли повертався, то від нього пахло біленькою й жіночими парфумами.
Ірина мовчала. А коли знову спробувала обуритись, Олег знову взявся за старе.
Тут мати не змогла змовчати. Сказала йому, щоб він забирався з квартири, якщо не може бути добрим чоловіком і батьком.
– А я з Ірою та Олею тут житиму, без тебе впораємося!
Олег пішов зі сварками. Тиждень вони жили без нього, та й стосунки у свекрухи й невістки налагодилися остаточно. Раїса Петрівна допомагала з онукою, а Ірина шукала роботу. Все ж таки маленької зарплати Раїси Петрівни, та декретних не вистачало. Тому вони й вирішили, що Іринка працюватиме, а її свекруха сидітиме з онукою.
Але за тиждень з’явився Олег, і не один. Разом з ним була якась нахабна панянка.
– Ми з Тетяною тепер житимемо тут! Це і моя квартира, – заявив він.
– Та як ти смієш?! – обурилася Раїса Петрівна. – При живій дружині!
– А якщо її щось не влаштовує, то нехай іде звідси, я не тримаю! – хмикнув той, чудово розуміючи, що Ірині просто нема куди піти.
Того ж вечора Раїса Петрівна зібрала свої речі і Ірі сказала збиратися. Вони поїхали у їхній сільський будинок, добре що село було недалеко від міста. Звісно, там було складніше, але обидві вони розуміли, що Олега виставити вони не можуть. А дивитися на те, як він з’явився з коханкою, було обом неприємно.
Потім Іра влаштувалася на роботу, а донька пішла в садок. Незабаром вона винайняла квартиру в місті, і Раїсі Петрівні запропонувала переїхати. Але Раїса Петрівна відмовилася, вона вже звикла жити у селі.
На той момент Іра розлучилася з Олегом, але той навіть не цікавився, як живе його колишня дружина, донька й мати. Квартиру він перетворив на прохідний двір, в якому постійно хтось ошивався.
Незважаючи на те, що невістка і свекруха роз’їхалися, їхні стосунки залишалися такими ж теплими. Іру вона називала донечкою, а та називала її мамою.
А нещодавно Олега не стало. Іра з Раїсою Петрівною приїхали в його квартиру, і обидві зрозуміли, що не хочуть там жити. Квартиру продали, а дві третини грошей Раїса Петрівна віддала невістці.
– Не візьму, – казала Іра. – Вам і самій потрібні.
– Це гроші моєї внучки, бери! Досить по орендованих квартирах поневірятися.
Цих грошей вистачило, щоби Ірина купила маленьку двокімнатну квартирку. А потім і свекруху вмовила в місто переїхати. Вони продали будинок, додали решту грошей, і якраз вистачило на однокімнатну для неї.
– Отак виходить, – сказала Раїса Петрівна, завершуючи свою розповідь. – Сина я не змогла виховати. Втратила я його. Поганою людиною він виріс, у тому моя вина є. Зате, завдяки йому, я знайшла чудову доньку. І онука в мене золото. Наступного разу приїде, обов’язково познайомлю вас.
Сусідки мовчали. Здавалося, що не може такого у житті статися. Але життя – штука непередбачувана, часом видає такі сюжети, що й письменникам не снилися.
– А що ж ви квартиру не поділили, коли син живий? Нечесно це було, вижив вас, можна сказати, з дому, — спитала одна із сусідок.
– Так а як же ж її ділити? – усміхнулася Раїса Петрівна. – Я одного разу почала про це, так Олег сказав, що нікуди не поїде. А сваритися з ним сенсу не було.
– Оце так синок… – ахали сусідки.
– Подумали ми з Ірою, вирішили, що наші нерви та здоров’я дорожчі. Нехай живе там, а ми й самі впораємось. І впоралися. Щоправда, і в сина життя коротке вийшло. Не любить цей світ таких черствих людей, які свою дитину готові пор світу пустити.
Усі мовчали, намагаючись усвідомити почуте.
– Гаразд, я заговорилася вже з вами, – сказала Раїса Петрівна, встаючи з лавки. – Пора мені, а то Іринка їсти наготувала, охолоне. А вона потім сваритиметься, що вчасно не повечеряла. Пощастило мені з донькою.
Сусідки провели Раїсу Петрівну поглядом, і кожна подумала про те, що їхні діти ще дуже хороші, порівняно із сином Раїси Петрівни.
Але доля виявилася до неї прихильною, дала їй замість недолугого синочка прекрасну невістку.
І добре, що Раїса Петрівна вчасно спромоглася зрозуміти, як їй пощастило.
