– З Днем народження мамо! – сказала Ліля з усмішкою і простягла матері коробку, упаковану в рожевий папір із серцем.
– Дякую, доню! – Зраділа Ганна Геннадіївна. – А що там таке?
– Відкрий і подивися! Дуже сподіваюсь, тобі сподобається!
У коридор вибігла тітка Оля, найкраща подруга іменинниці. Вона з чоловіком прийшла хвилин на п’ятнадцять раніше.
Ліля трохи затрималася на роботі. Хотіла прийти хоча б за годину до гостей, щоб допомогти мамі накрити стіл, але не вийшло. Вона була трохи засмучена, але побачивши, що мама все встигла зробити сама, заспокоїлася.
Анна попрямувала до спальні, щоб відкрити подарунок. Ольга та Ліля пішли слідом за нею. Подрузі було цікаво, що у коробці, а донька хотіла побачити реакцію матері.
Сумка на вигляд була звичайнісінька, чорна з непримітною фурнітурою, її прикрашала лише зворотна аплікація на лицьовій стороні, але класика завжди в моді. Тим більше якість дуже хороша, але мама цього не помітила.
Ганна завжди говорила, що не любить надто чудернацькі сумки. Деколи скаржилася, що її молодша донька Тетяна їй віддає надто яскраві – блакитні, рожеві чи червоні. Сама вона любила стриманіші аксесуари, все-таки вже 58 років виповнилося.
– Ух ти! – трохи сумно відповіла Ганна. – Сумочка! Дякую, Ліля, але ж ти знаєш, у мене їх повно…
– Мамо, такої сумки у тебе точно нема! І ніколи не було. Вже повір…
Ліля трохи засмутилася, що матері не сподобався подарунок. Вона помітила цю сумочку ще два місяці тому в одному дорогому магазині. Хотіла одразу купити, але ціна була завелика.
Продавщиця їй натякнула, що через місяць вона коштуватиме на трохи дешевше, тому Ліля вирішила почекати. Красива, звичайно, але дуже дорога. Зате шкіряна, та ще й стильна косметичка в подарунок до неї була.
Про вартість подарунка донька вирішила промовчати, адже справа не в грошах, але все ж таки було трохи неприємно, що мама зовсім не зраділа.
– Гаразд, дякую дочко! Ходімо до столу, всі вже зібралися.
За столом сиділи тільки найближчі люди. Таня з чоловіком та донькою, тітка Оля з дядьком Сашком, батько сімейства на ім’я Станіслав. Бракувало тільки Юрка, сина Лілії, але він попередив, що трохи затримається. Хлопець навчався у ВНЗ в іншому місті. Мабуть, дорога зайняла більше часу, аніж він планував.
Пролунав дзвінок у двері. Юра таки встиг. У нього в руках був букет і маленька коробочка. Він гордо вручив бабусі подарунок та привітав із днем народження.
Подарунок онука Ганна відчинила перед гостями. Там був красивий гаманець. Який за дизайном підходив до нової сумочки.
Юра навчався на першому курсі, але якось умудрявся підробляти. Мабуть, і на подарунок бабусі теж зміг відкласти гроші.
– Ух ти, який гарний! – радісно сказала Ганна Геннадіївна та поцілувала онука. – Дякую тобі велике!
Хлопець пішов вимити руки, а Ліля вирішила скласти йому компанію. Вона виглядала трохи засмученою.
– А сумка бабусі сподобалася? – поцікавився він.
– Якось не дуже…
– Не дуже? Вона ж справді прикольна! Потрібно було сказати, скільки вона коштує!
Син вже бачив цю сумку, коли приїжджав у вихідні минулого разу. І хоч він зовсім не розбирався в жіночій моді, все одно зміг гідно оцінити її.
– Та не в грошах справа. Добре, може потім розгляне краще і полюбить.
Вони повернулися до столу, де їх вже зачекалися. Свято пройшло у приємній сімейній атмосфері, поки Стас та Олександр знову не почали сперечатися. Так було. До цього вже всі встигли звикнути.
Вони давно дружили сім’ями, але чоловіки чомусь дуже любили про щось посперечатися. Зазвичай, коли це починалося, Ліля з Юрою йшли додому.
Ну а що? Дань віддали. У гості прийшли. Маму привітали. Смачно поїли. Можна і вклонитися.
Дочка не говорила батькам, що її трохи дратують усі ці суперечки за столом, простіше було піти додому і вдати, що все гаразд.
***
Пройшов місяць. Ліля вже й забула про свято та подарунок. Вона зайшла в магазин дорогою додому. Потрібно було поповнити запаси. Там, як завжди, черга.
Ліля зітхнула, але вирішила постояти, щоб не ходити по п’ятдесят разів на вулицю. Вона розглядала товари на вітрині, коли помітила подругу матері Ольгу. Вона стояла ближче до каси, а на її плечі красувалася сумка, яку Ліля подарувала матері на день народження.
Такого дочка точно не очікувала. Ліля вирішила не стояти в черзі, проте дуже захотілося зайти в гості до матері. Вона подивилася на годинник, мама вже точно повернулася з роботи.
Ганна Геннадіївна працювала вчителем молодших класів, тож зазвичай після двох була вдома. На годиннику вже чотири. Ліля про всяк випадок зателефонувала їй і сказала, що забіжить на чай.
– Звичайно, приходь! – Сказала мама з усмішкою, а Ліля прискорила крок.
Батьки жили у дев’ятиповерхівці неподалік. Дорогою до них жінка намагалася глибше вдихнути холодне повітря, щоб заспокоїтися. На вулиці кінець березня, але про весняне сонечко ще рано мріяти.
За кілька хвилин Ліля вже сиділа за столом на кухні, а перед нею стояла чашка ароматного чаю.
– Мамо, а ти що тітці Олі віддала сумку, що я тобі подарувала? – Запитала донька.
Ганна трохи зніяковіла. Вона й сама розуміла, що так робити некрасиво, але Ольга так просила. Так скаржилася, що вона зовсім не має підходящої сумки під нове пальто. Загалом випросила.
– Ліля, не ображайся. Просто мені вона не дуже сподобалася, – прибрехала трохи мама, – А Ольга була в такому захваті!
– Загалом, вона як завжди випросила в тебе твою річ. І навіть мій подарунок! – Ображено сказала дочка.
Ганна кивнула. Їй було соромно, але вибачатися мама точно не збиралася.
– Мамо, а знаєш, за скільки я її купила? – Запитала донька.
– Ні, і скільки?
– За три з половиною тисяч!
У Ганни округлилися очі від подиву. Зазвичай Таня їй віддавала сумки, які коштують гривень по сімсот, ну вісімсот максимум. А тут три тисяч! Вона навіть на стілець присіла від здивування.
– За скільки? Навіщо ж такі дорогі речі купувати!
– І це ціна ще й зі знижкою. Я хотіла, щоб у ТЕБЕ була хоч одна нормальна, якісна сумка. Ти все-таки доросла жінка, працюєш у жіночому колективі, а ходиш із підлітковими сумками, які Таня собі купує, а потім і сама носити не хоче. Думала, що тобі сподобається! А ти…
Ганна Геннадіївна не знала, що сказати дочці. Насправді їй то самій та сумка сподобалася, коли вона її ближче розглядати почала. До того ж, вона була дуже містка на відміну від багатьох інших сумочок.
Та й подруги на роботі похвалили. Казали, що красива та модна. Але ніхто навіть не спитав, дорога чи ні. Мама навіть не підозрювала, що сумка коштує як половина її зарплати.
Кілька днів тому прийшла в гості Ольга, теж забігла на чай. Тоді вона й почала скаржитися, що купила пальто, ледве грошей наскребла, а сумочки під нього немає ніякої.
Ганна й сама не зрозуміла, як запропонувала їй сумку, подаровану дочкою. Правда, як тільки запропонувала, то одразу й пошкодувала, але ж слово не горобець, вилетить – не зловиш…
Ольга йшла від неї задоволена та щаслива. У новому пальті та з її сумкою. Як так сталося, Ганна й сама не змогла зрозуміти.
Ліля бачила, як мама засмутилася, але шкодувати її зовсім не хотілося. Їй і самій було прикро. Адже вона теж не олігарх, щоб розкидатися такими подарунками. І вже тітці Олі вона б таку дарувати не стала.
– Жаль сумку, мамо? – поцікавилася дочка.
– Жаль…
– То ти її забереш назад?
– Та як же я заберу? Я сама віддала!
– Ну не знаю. Скажи, що передумала. Вигадай щось, ви ж подруги. Скажи, що теж хочеш собі пальто купити, і сумка сама потрібна.
– Та некрасиво це якось. Я не зможу! – Ображено сказала Ганна Геннадіївна.
Вона була доброю і щедрою за вдачею, часом навіть надто. Ольга часто цим користувалася, але раніше мама не звертала на це уваги.
Ціна сумки їй не давала спокою. І справді, недешева. Сама б вона собі ніколи не купила. Розуміла ціну грошима. Але це був подарунок.
– Ось навіщо ти купила мені таку дорогу сумку? – Образилася мама.
– Мамо, то я ж від душі, а ти…
– Гаразд, втраченого не повернеш! – Сказала Ганна і зробила ковток чаю, який вже майже остиг.
– Мамо, що значить, не повернеш? Ти можеш її забрати. Це твоя річ. Ти помилилась. Таке буває. У цьому немає нічого поганого!
– Ліля, ти ж мене знаєш. Я не зможу.
– А я б змогла! – Упевнено сказала Ліля.
Ганна подивилася дочці у вічі. У них було таке німе благання. Вона не витримала і запитала:
– То може, ти забереш?
Ліля анітрохи не здивувалася, що розгрібати все це доведеться їй. Правда, раніше не доводилося таке робити.
Дочка допила свій чай і пішла. За півгодини вона повернулася з маминою сумкою. Тільки от виглядала не дуже задоволеною, навіть трохи засмученою.
– Здрастуйте, тітко Оля! – Сказала Ліля, коли подруга матері їй відкрила. – Я за сумочкою!
– За якоюсь сумочкою? – Запитала здивовано Ольга.
– За тією, яку я мамі на день народження подарувала!
— Але ж вона її мені подарувала! – наполягала жінка.
– Вона передумала! – Упевнено сказала Ліля. – Поверніть, будь ласка.
– Ще чого! Подарунки не повертають! – вигукнула Ольга.
– Ми що у дитячому садку? Почнемо з того, що нема чого випрошувати чужі подарунки. Я купила сумку матері. Вона дорога. Віддайте! – твердо відповіла Ліля.
– Ще чого! Я вже до неї звикла! Я вже всі свої речі переклала туди!
– Так, знаю, бачила вас сьогодні в магазині. Але сумочка не ваша. Я чекаю!
– Я нічого не віддаватиму! Ганна мені сумку подарувала сама. У неї можеш спитати!
– Я щойно від матері. Вона, як дізналася вартість сумки, дуже засмутилася. Хоче її повернути.
– І скільки ж вона коштує? – запитала Оля.
– Три з половиною тисячі. Занадто круто, щоб комусь передаровувати!
Подруга матері застигла, коли почула це. У неї не було дочок, тільки син, але той зазвичай дарував їй на ДР букет квітів. Так у них було заведено. Їй ще більше захотілося не повертати сумку.
– Аня мені її подарувала, я нічого не віддаватиму! А ти невиховане дівчисько! Йди звідси! – вигукнула жінка.
– Тітко Оля, я вже давно не дівчина, а доросла жінка, і я вас по-доброму прошу. Але якщо ви не повернете сумку, я прийду з п0ліцією. У мене чек зберігся, якщо що. Довести я зможу. Скажу, що ви просто забрали її!
– Ти не посмієш! – заявила Ольга.
– Ще як посмію! Я на цю сумку із двох зарплат відкладала гроші. Це і для мене дорого!
– Я зараз сама п0ліцію викличу! – Спробувала заперечити Ольга.
– Викликайте! Чек у мене із собою! – трохи прибрехала вона. – Нехай і розсудять. Викликайте!
Було ще багато сказано образливих слів, але в результаті сумку Ользі довелося повернути. Ліля всю дорогу намагалася заспокоїтись і взяти себе в руки.
З одного боку вона раділа, що забрала подарунок матері, але з іншого… Поведінка маминої подруги її дуже засмутила. Ну, як батьки могли дружити з ними стільки років?
Ліля не хотіла розповідати матері, скільки їй довелося вислухати від її подруги. Як вона поводилася, коли дізналася, що сумочку доведеться повернути. Хоча дуже хотілося все це розповісти.
***
– Тримай, мамо, і не розкидайся більше! – З усмішкою сказала донька.
Ганна недовірливо подивилася на неї і теж усміхнулася.
– Велике дякую! І вибач, що так сталося.
– Та нічого, все гаразд. Тільки мамо, я тебе дуже прошу. Навчися вже говорити людям НІ, щоби вони на тобі не їздили, як їм хочеться. Добре?
Ганна кивнула і пообіцяла, що більше не повториться. Поки Лілі не було, вона сиділа і думала, намагаючись зрозуміти, як Ользі вдалося випросити ту сумку.
Вона зрозуміла, що подружка стільки речей випросила у неї за роки їхньої дружби, скільки вона навіть дочкам не дарувала. Пора було це припинити.
– Знаєш, вона ще й гаманець, подарований Юрою, теж просила! – зізналася мама. – Але ж я його не віддала. Все-таки онук подарував!
Лілі було трохи неприємно таке почути. Значить, подарунок онука – це святе, а донька так?
Вона тільки похитала головою.
– Ось і правильно зробила! Юра сказав, що він теж не з дешевих!
– Звідки ж у нього гроші? Він же студент?
– Підробляв мамо. Не здивуюся, якщо там у потайній кишеньці, ще й гріш були. Гаманці ж порожніми не дарують!
Ганна встала з дивана і побігла до коридору, де лежала її стара сумка. Дістала звідти гаманець і відкрила потайну кишеньку. Вона навіть не здогадалася заглянути туди за весь цей час. Там лежало двісті гривень та записочка на рожевому стікері.
– Моїй любій бабусі! – І маленьке серце намальоване.
У неї навіть сльози на очах виступили, так зворушилася. Ліля все це бачила, поряд стояла. Вона просто підійшла ближче та обійняла маму.
– Вибач! – тільки й змогла сказати Ганна.
– Та нічого мамо. Бачиш, день народження вже минув, а подарунки не закінчуються! – Пожартувала дочка і посміхнулася.
