Віра свої студентські роки згадує із задоволенням, це для неї найкращий та найцікавіший час. Їй пощастило із подружками, у гуртожитку інституту жили втрьох у кімнаті. Вона та ще Оля з Катею. Так підібралися, що доповнювали одне одного, допомагали у навчанні, особливо Катя з курсовими дуже допомагала.
Віра та Катя були спритними, з гумором, а Оля відрізнялася лагідною і терплячою вдачею. Якщо Віра з Катею збиралися на танці, то Оля довго роздумувала, чи варто їй піти з ними, чи залишитися і почитати. Але дівчата її вмовляли:
-Ходімо з нами, збирайся скоріше, насидишся ще вдома, коли заміж вийдеш. А зараз треба гуляти, веселитися, – радісно говорили подруги.
Олі доводилося збиратися і втрьох весело летіли на танці. Оля за вдачею була тиха, від самої ніяких ініціатив не виходило, лідером у кімнаті була Віра. Вона вигадувала розваги, прогулянки, витягувала дівчат на нові фільми. Катя підтримувала її у всьому, а Оля сумнівалася. Вона і педагогів, і свою маму слухалася беззастережно.
Мама її жила в невеликому селі, часто приїжджала до дочки з сумками, звідки діставала і розставляла на столі в них у кімнаті банки з маринованими огірками, помідорами, варенням та іншими сільськими смаколиками. Дівчата раділи від душі, у них наставало свято. Тому що самі вони здалеку і батьки не могли часто відвідувати їх. Потім мама з Олею сиділи в коридорі на лавці і довго розмовляли. Говорила мати, Оля слухала.
Незадовго до закінчення інституту мати Олі знову приїхала, знову довго розмовляли, після чого подруги помітили, що вона стала якась сумна. Увечері Віра запитала:
-Олю, щось ти засмутилася після від’їзду своєї мами? Сталося щось?
Оля знизала плечима і відповіла байдуже:
-Навіть і не знаю, трапилося, чи не трапилося. Мама знайшла мені нареченого, і я незабаром вийду заміж. Сказала, що наречений хороший, правда немолодий, але багатий.
Дівчата роти повідкривали від здивування.
-А ти що, не хочеш заміж за нього? – запитували дівчата.
-А я не знаю, хочу, чи не хочу. Я його не бачила і не знаю, мама знайшла його.
Оля ніколи не суперечила матері, тому дала згоду на заміжжя. Незабаром було весілля, Віра з Катею теж гуляли, веселилися, а наречена на власному весіллі сиділа сумна, мовчазна. І коли гості гукали «гірко», вона вставала і заплющувала очі.
Після закінчення інституту подружки роз’їхалися у різні боки. Віра з Катею теж одружилися, але зв’язків між собою не втрачали. Часто зідзвонювалися, іноді навіть приїжджали та зустрічалися у кафе біля інституту. Віра з Катею, як завжди життєрадісні, а Ольга тиха та спокійна.
На рідкісних зустрічах у кафе вона була такою самою, як і раніше, але про своє особисте життя розповідала неохоче. Віра знала, що Ольга живе у великій квартирі з дорогими меблями, машина у них із чоловіком дорога, у відпустку часто їдуть за кордон. Але дітей нема. Подруги за тугою у її очах розуміли, що багатство Ользі щастя не принесло. Тим більше, у них самих все добре, сім’ї та діти. Коли вони ділилися новинами про своїх дітей, Ольга з тугою, глибоко захованою в очах, дивилася на них і слухала.
Якось вони знову зустрілися з приводу дня народження Віри, ділилися своїми новинами, а потім почали говорити про кохання. Видно було, що Віра та Катя щасливі. Катя навіть встала і сказала:
-Як добре, що є на світі таке почуття, як кохання. Віра підтримала подругу. І раптом Ольга, яка сиділа сумна, скочила і закричала:
-Катю, не кажи нісенітниць! Немає ніякого кохання, це все вигадки. Люди вигадали любов, щоб виправдати народження дітей. Це все вигадки!
Подруги здивувалися від несподіванки, дивилися здивовано на Ольгу. Розмова затихла, і незабаром всі зазбиралися додому. Віра з Катею зрозуміли, що їхня подруга переживає життєву драму.
Після цього подруги довго не зустрічалися. Віра постійно поверталася до тієї зустрічі, їй було шкода Ольгу. Видно було, що радощів від сімейного життя вона не відчуває. Вона часто згадує поспішне весілля Ольги зі своїм старіючим чоловіком, її сумні очі та злі слова, що кохання немає. Вірі дуже хотілося пожаліти Ольгу і переконати її, що любов на землі існує, що треба вчитися любити, і що це Божий дар. Віра в цьому переконана, бо сама кохає і кохана, і від цього в неї сяють очі.
Якось Катя зателефонувала Вірі і повідомила, що однокурсники збираються організувати вечір зустрічі. Все-таки вже минуло двадцять років після закінчення інституту, і багато хто хоче приїхати. Віра обіцяла. І ось через двадцять років вона знову стоїть біля улюбленої кафешки. Звичайно дещо змінилося, але загалом все те саме, тільки дерева стали більші і вищі.
Поки Віра озиралася довкола, почула за спиною знайомий голос:
-А в цьому кафе ми з дівчатами часто сиділи у студентські роки, потім після закінчення інституту також іноді зустрічалися. А одного разу я своїм подругам видала таке, що вони здивовано дивилися на мене. Я їм сказала, що кохання немає на світі, це все вигадки. Уявляєш, як вони дивилися на мене? А я в той час справді в цьому була впевнена.
Віра озирнулася і побачила, як Ольга стоїть під руку з чоловіком і регоче весело, закинувши голову. Вона ніколи не бачила Ольгу такою веселою та щасливою. А як вона виглядала! Ні, постать у неї майже та сама, струнка, але ось очі, в її очах вже не було того смутку і печалі, вони блищали. Та й сама Ольга світилася від щастя. Як вона погарнішала, як розквітла!
Поряд з нею стояв чоловік трохи вищий за неї, звичайний, далеко не красень, одягнений стильно, і дуже привабливий. Він дбайливо підтримував Ольгу і дивився на неї з величезною ніжністю, любов’ю, готовий виконати будь-яке її бажання. Віра зрозуміла, що вони люблять одне одного, це написано у них на обличчях. Вона впритул і пильно дивилася на них, Ольга відчула погляд, і очі її округлилися.
-Віра, Вірочка! Це ти! Я тебе впізнала! Як давно ми не бачилися, – вона кинулася до Віри, а Віра її зовсім не впізнавала.
Зазвичай стримана Ольга ніколи не висловлювала таких гарячих почуттів.
Зустріч пройшла добре, Катя теж здивувалась змінам, які відбулися з Ольгою. Вона бачила перетворення подруги зовсім на іншу людину. Вони знову зустрілися наступного дня втрьох, щоб поспілкуватись, і знову розлучитися невідомо на скільки.
Ольга, розповідала неквапливо, свою історію кохання. Чоловіка її через дванадцять років спільного життя раптово не стало. З ним вона жила безрадісно, без емоцій, все було чітко – вранці вона готувала сніданок, потім їхала на роботу, після роботи вечеря. Після ситної вечері чоловік сідав на диван і вмикав телевізор, а вона сідала в крісло з книгою. І так кожного дня. Жили добре, ні в чому не потребували, гроші були. Виїжджали кудись у відпустку, а потім знову рутина, сумно і тихо. Дітей не було, чоловік не хотів.
Коли його не стало, Ольга не відчувала якихось емоцій, але їй було шкода, прожили ж разом багато років. Після поминок вона жила сама Продовжувала працювати, тільки вже на роботу їхала трамваєм. Машину довелося продати, та й чоловік ще за життя збирався продати, щоб купити нову, але не встиг.
Щоранку Ольга йшла на трамвай, настрій завжди не на рівні, народу на трамвай набивалося багато, всі їхали на роботу. Якось вона проспала, був зимовий, морозний ранок, на трамвай не встигла, чекала наступного, переживала, що спізнюється на роботу. Поруч чоловік запитав:
-Доброго ранку, не підкажете, котра година?
Вона недружелюбно буркнула у відповідь, і продовжувала вдивлятися в далечінь, коли з’явиться трамвай. І раптом побачила у чоловіка на руці годинник.
-Ах ти, у нього годинник на руці, а він у мене годину питає. Навіщо цікаво? Мабуть, гультяй! Така в нього манера знайомитись.
У цей час під’їхав трамвай, Ольга побігла, треба встигнути, інакше на роботі отримає догану. Коли вона перевела подих у трамваї, підвела очі, то побачила перед собою усміхненого незнайомця. Вони стояли, притулившись один до одного, бо людей було повно.
Вона спробувала відсунутися, але це було марно. А незнайомець усміхаючись сказав:
-Ніщо так не зближує людей, як громадський транспорт. Давайте познайомимося, я – Ігор, а як ваше ім’я?
Ользі захотілося посваритися з ним, але приємний запах його парфуму зробив свою справу, і вона спокійно відповіла:
-Ольга, – і вперше за весь час усміхнулася.
Чомусь у неї здійнявся настрій, вони дивилися іноді один на одного і посміхалися. Коли Ольга доїхала до зупинки, кивнула йому і вийшла. Озирнувшись, побачила, що Ігор теж вийшов.
-Ну все, до побачення, мені пора бігти, інакше запізнюся, – і махнувши рукою вона побігла у бік роботи, а Ігор попрямував в інший бік.
Вона цілий день думала – хто він, чи побачаться вони ще. Не давала спокою їй ця зустріч. Але наступного ранку все повторилося – трамвай, люди, посмішки. І так чотири дні поспіль. Ольга відчувала незвичайну радість, легкість, на трамвай уже бігла з гарним настроєм, сподіваючись, що знову побачить блакитні очі. Вона зрозуміла, закохалася, як дівка. На п’ятий день його не було на зупинці, вона увійшла в трамвай, настрій зіпсувався, і коли рушив трамвай раптом почула:
-Не переживай, я тут, я з тобою.
Він узяв її за руку, і так, тримаючись за руки, вони їхали до зупинки. Вийшовши з трамвая, Ігор обійняв Ольгу, а вона не відсторонилася, навпаки, їй стало тепло і добре. Так вона зустріла своє кохання, сильне, міцне, справжнє. Вона зрозуміла, що означає любити, і що любов справді є на землі. А вона тоді сперечалася з подругами, що це все вигадки.
Подруги слухали Ольгу і бачили, як сяють її очі, вона із захопленням говорила про своє кохання:
-Дівчатка, ми з Ігорем створені одна для одного. Ми обоє лише в сорок років зрозуміли, що кохання є. У мене це перше кохання, я так вважаю, бо тоді з чоловіком, ніби не жила, а існувала, так і було.
Ігор – мій коханий чоловік, і справжній мужик, він допоміг мені зрозуміти, що таке кохання та щастя.
Я зрозуміла, що потрібно чекати свою любов, і вірити. І я бажаю всім у цьому світі дивитися в очі, в яких світиться щастя.
Подруги весело сміялися, і не було щасливіших за них, бо вони знають, що таке справжнє щастя.
А Віра з Катею раділи за свою подругу, що її не оминула любов…
