Максима виховувала строга та принципова мама. Ростила його сама, а батька свого він не знав і не пам’ятав. Мати, Олена Вікторівна, вважала своїм обов’язком виховати сина дисциплінованим, слухняним та серйозним. Жодного розгильдяйства. Але це їй давалося важко.
Максим завжди і майже у всьому мав свою особливу думку. З матір’ю він рідко сперечався, але Олена Вікторівна відчувала, що син залишається при своєму, і це засмучувало. Подорослішавши, він став часто затримуватися вечорами. Де проводив час, не казав.
У сім’ї дедалі частіше виникали конфлікти. Мати вимагала звіту за кожен крок, син відмахувався. На першому курсі інституту з’явилася своя компанія. У ній за ігристим він і засиджувався часом. Мати не пробачала йому запаху, а то й диму.
– Ти мене зведеш! – говорила Олена Вікторівна, вся в сльозах, а він закривався у своїй спальні і якось роздягнувшись лягав на ліжко, закриваючи вуха подушкою.
Так минули п’ять років навчання. Диплом був уже близько, а з ним і самостійне життя, яке Максим планував почати далеко від матері. Як тільки знайде роботу, зніме житло, будь–яке, і житиме сам, без її вказівок і моралі. Відносини у них розладналися, особливо після того, як він привів з собою подружку на ніч.
Мама, яка збиралася переночувати у приятельки, але передумала, опинилася вдома. Вона виставила дівчину прямо з порога, а та рознесла плітки по всьому їхньому п’ятому курсі, що він мамин синок, у цьому вона сама переконалася, та й чоловік так собі. Таким чином вона віддячила Максимові за образу її «жіночої гідності».
І він втратив будь–який інтерес до дівчат взагалі. Несподівано взявся за розум, відстав від своєї компанії, поринув у навчання і в результаті непогано захистився. З роботою пощастило одразу, і він відразу оголосив матері, що з’їжджає. Знайшов невелику квартиру–студію якраз по кишені і переїхав.
Олена Вікторівна заплакала, але сперечатися не стала. Тільки сказала, що він робить дурість: кидає її одну і витрачатиме гроші даремно, коли має рідну хату, власну кімнату. Але Максим наполіг на своєму. Мати заявила, що відмовляти його більше не збирається, оскільки він все одно повернеться, усвідомивши свою помилку.
Максим почав жити один, нікого до себе не запрошував. З друзями розлучився давно, студентська компанія його більше не цікавила. Що називається, нагулявся. Але вечорами було тужливо, та й харчувався він переважно всухом’ятку. Добре хоч у них на роботі буфет був, там він обідав, їжа була досить непоганою і не дорогою. Але не мамині смаколики, звичайно.
Часом він сумував за її борщами і котлетами, смачними салатами та випічкою, тому у вихідні, купивши щось до чаю, ходив у гості. Мама була так само ображена на нього, ні про що не розпитувала. Він обідав, дякував і знову вирушав у свою холостяцьку оселю.
З Марійкою Максим познайомився випадково. Якраз їхав від мами у вихідний, накрапував дощик. Він стояв на зупинці з піднятим коміром куртки і чекав на маршрутку. Підійшла молода жінка з парасолькою, подивилася на нього, як йому здалося, зацікавлено, і він, сам того не чекаючи, шмигнув до неї під парасольку.
Самотність часом штовхає на необдумані вчинки, які не завжди мають добрий кінець. Але цього разу все вийшло зовсім непогано. Жінка посміхнулася, жартома назвала його «нахабним», але парасольку не прибрала. Так вони й стояли під нею, обмінюючись жартами. А згодом, уже в маршрутці, обмінялися і телефонами.
Треба сказати, вихований строгою мамою, Максим так і не отримав достатнього досвіду у спілкуванні з жіночою статтю. Подружки не беруться до уваги. А перший його серйозний роман закінчився плачевно, як ми пам’ятаємо. Тому цю школу життя йому довелося проходити з нуля. Але йому пощастило. Марійка виявилася непоганим учителем, дарма, що старше за нього майже на п’ять років.
Вона теж з пів року тужила на самоті, розлучившись зі своїм чоловіком. Жила з батьками, не наживши житла у заміжжі. Тому коли Максим запропонував їй переїхати до нього, з радістю погодилася. Працювала вона у дитячій поліклініці медсестрою. Була охайною, акуратною жінкою.
Речей привезла трохи, і вони щасливо зажили у його затишному гніздечку, за яке тепер довелося доплачувати. Хазяї швидко дізнались, що їх уже двоє і не пішли на поступки: доплачуйте або з’їжджайте. Максим через недосвідченість пропустив цей пункт у договорі.
Але дві, хоч і скромні зарплати кращі за одну. Їм вистачало. Харчувалися ощадливо, готувати Марійка вміла, як і підтримувати чистоту та порядок. Все йшло просто чудово. Максим нарешті відчув себе справжнім чоловіком. Одне хвилювало: мати. Він став рідше бувати у неї, вона відчула недобре, і якось у вихідний день заявилася до нього сама.
Вони з Марійкою тільки й встигли поснідати і розслабитися перед телевізором на дивані, ліжко з якого було ще не прибрано, як прийшла Олена Вікторівна з домашніми пиріжками та борщем у термосі, щоб нагодувати сина і дізнатися, в чому річ, чому він не приходить до неї.
Двері їй відчинила Марійка в халатику, з рушником на голові після душу та босоніж. Маминому подиву не було меж. Вона пройшла повз Марійку і з обуреним виглядом зайшла до кімнати, де на розібраному дивані в одних спортивних штанях лежав її син. Не чекали, як то кажуть.
Максим скочив, натягнув футболку, почав щось говорити, але мама не слухала його. Вона сказала якісь образливі слова, що він опустився, втратив сором і совість, потім обернулася до Марійки, якій не було де сховатися від справедливого батьківського гніву і сказала:
– А ви, люба, посоромилися б. Вам не соромно? Він молодик, а вам скільки? Тридцять? Ви що собі дозволяєте?
– Мамо, припини! – раптом вигукнув Максим. – Марійка моя наречена, ми збираємося одружитися. І не смій до неї сваритися!
Олена Вікторівна заплакала, шпурнула на стіл термос і пластиковий контейнер з пиріжками і пішла, голосно гримнувши дверима, а Максим так занервував, що Марійка аж здригнулася.
– Максиме, так не можна! Біжи, наздожени її, ми ж можемо поговорити по–людськи, – сказала вона.
– Ще чого! Поговориш із нею, мабуть. Все життя мене в строгості тримала і зараз від неї спокою немає! Скільки можна терпіти це!
– Тому ти таким і виріс, що відбувся, самостійним, добрим, що мати тебе так виховала, – сказала Марійка.
Вона явно лестила йому, але частка правди у її словах була. Самостійності у Максима не відібрати. Завжди при своїй думці, завжди з амбіціями. На роботі його цінували, намічалося невелике просування. І з Марійкою він був такий ласкавий і дбайливий, що їй поскаржитися не було на що. Особливо після свого першого чоловіка ревнивця.
Але наразі ситуація загострилася. Стався сімейний конфлікт, і вирішити його міг лише Максим. Ось нехай і виявить свою чоловічу спроможність і помириться з мамою, пояснить їй усе, заспокоїть, переконає в серйозності намірів, якщо вони, звичайно, є.
Це все Марійка і висловила йому, коли вони їли мамин борщ у прикуску з іще теплими пиріжками з картоплею.
– Ти повинен, Максиме. Це твій синівський обов’язок.
– Ну ось чому в тебе в сім’ї батьки прийняли мене привітно, доброзичливо. Чому моя така… злидня! – Іншого слова він не зміг підібрати.
Але й іти до матері на вибачення відмовлявся. Образа ще кипіла в душі.
Олена Вікторівна довго не могла заспокоїтись після візиту до сина. Вона була вражена не так тим, що він не один, як його поведінкою, грубим тоном, різкими виразами на її адресу, яких вона ніколи в житті не чула від сина. І, звичайно, пов’язала це з появою в його житті цієї жінки.
Явно старший за нього, в розпатланому вигляді, майже обід, а в них ліжко навіть не прибрано! Це що за господиня у домі?! Та яка там господиня? Шукачка легкої наживи! Знайшла молоденького собі для забави. Та чи й не заміжня вона? Ця думка турбувала. Але потім згадалися слова сина: “Ми збираємося одружитися!” От же ж, повівся–таки на її спокуси!
Бідолашна мати була у нестямі від образи і прикрості. Хіба так вона його виховувала, щоби він… А що він? Виріс уже, не хлопчик. А розуму так і не нажив.
«Треба мені дізнатися, хто вона, де працює. Потім зустріти і поговорити так, щоб дали спокій Максимові!» – Вирішила про себе Олена Вікторівна і через пару днів зранку непомітно пройшла за нею від під’їзду сина до її роботи.
– Бач, поскакала на шпильках у свою поліклініку! – Тихо сказала вона, коли Марійка зайшла всередину.
Почекавши хвилин п’ятнадцять, вона теж попрямувала слідом і запитала в реєстратурі якусь Марійку, сказавши, що прізвище забула, а в неї до неї термінова розмова. Марійка з’явилася хвилин через п’ять і зупинилася здивовано.
– Здрастуйте. Ви до мене? – Запитала вона, підійшовши до Олени Вікторівни.
– А до кого ж іще? Зможемо поговорити без свідків?
Марійка озирнулася, потім сказала щось черговій у реєстратурі і повела свою непрохану відвідувачку наприкінці коридору до невеликої кімнати, схожої на підсобне приміщення.
– Сідайте, – вказала вона на єдиний стілець. – Я слухаю вас.
Чи то від запаху ліків упереміш із хлоркою, чи то від хвилювання у Олени Вікторівни раптом трохи закрутилася голова, а в очах трохи потемніло. Але вона швидко взяла себе в руки, сівши на стілець і промовила строгим голосом:
– Лікарка, значить …
– Ні, медсестра, – відповіла Марійка.
Жінка зміряла її зверхнім поглядом і заявила:
– Ну, ось що. Дайте моєму синові спокій. Він вам не пара, хлопчик ще зовсім…
– Я б так не сказала, – м’яко зупинила її Марійка. – Цілком самостійний чоловік, дуже добре вихований, дбайливий…
Тут вона зрозуміла, що останнє слово було зайвим. Ну так, про матір тепер не дбає, тільки про неї. Вирішила виправити становище і знову заговорила:
– Максим мені розповідав про вас, Олено Вікторівно, тож ми заочно ніби знайомі. Я хочу сказати, що дуже добре і серйозно ставлюся до вашого сина. Ми нещодавно разом, але я вмію розумітися на… людях.
Вона знову мало не зробила помилку, сказавши «розбираюся в чоловіках». Вчасно підібрала правильне слово, але мати Максима все ж таки вловила цей момент і поправила її:
– У чоловіках, ти хотіла сказати, чи не так!
Очі її сяяли недобрим вогником, вона раптом встала, притиснула руки до грудей.
– Що з вами! – ахнула Марійка і тут же ж, відчинивши двері, покликала когось.
Далі Олена Вікторівна погано пам’ятала, що з нею відбувалося. Ні, свідомості вона не втрачала, тільки щось заважало дихати. Її поклали на ноші, віднесли до машини швидкої. Поруч увесь час була Марійка. Вона щось тихесенько казала їй, що треба потерпіти, зараз стане легше.
– Куди ви мене? – одними губами спитала нещасна жінка.
– До лікарні на обстеження. У мене там мама працює, вона – лікар кардіолог. Ви тільки не хвилюйтесь.
Марійка витирала їй піт на лобі, змочила сухі губи і сиділа так близько, ніби рідна людина поряд. Трохи відпустив. Незабаром вони приїхали, і жінку одразу ж доправили до кардіології.
У Максима робочий день був у розпалі. Сьогодні він нарешті набрався рішучості після роботи поїхати до мами й поговорити з нею, пояснити, що в нього все серйозно. Вони з Марійкою хочуть одружитися, вона чудова жінка, а невелика різниця у віці – це нісенітниця. Він її не помічає, Марійка також. Ставиться до нього шанобливо.
Максим був повністю готовий до розмови. Але тут задзвенів його мобільний, на екрані висвітлилося: «Марійка». І в слухавці залунав її схвильований голос:
– Максиме, ти тільки не хвилюйся. Олена Вікторівна у лікарні. Але зараз все позаду. Ти зможеш під’їхати?
Він не роздумував ні хвилини, швидко пояснив начальникові, в чому справа, викликав таксі і помчав до мами. Що і як сталося, про це він не замислювався, потім дізнається. Головне, щоб встигнути, щоб застати.
– Матусю, – шепотів він, – тримайся, рідна. Я вже тут майже…
До кардіології його спочатку не пускали, але потім прийшла Марійчина мама, принесла йому халат і бахіли і провела в палату. Його мама лежала на високому ліжку, бліда, розгублена. Поруч сиділа Марійка й тримала її за руку.
– Синку, – тихо простогнала мама, і сльоза тонким струмком скотилася по щоці.
Максим злегка обійняв її, поцілував у щоку і почув від мами Марійки, що все в відносному порядку. Криза минула. Але Олена Вікторівна поки що залишиться у лікарні під її наглядом, їй зроблять повне обстеження, візьмуть аналізи, підлікують.
– Не хвилюйтесь, нічого страшного. Таке буває. Серце часом не витримує стресів.
Потім вона попросила всіх залишити палату. Максим знову поцілував матір, а вона простягла руку і покликала до себе Марійку. Та нахилилася до неї і почула:
– Дякую тобі, дочко. Пробач мені, недолугу…
– Ну що ви, нема за що. Відпочивайте, одужуйте. Ми з Максимом вас відвідуватимемо.
Олену Вікторівну невдовзі виписали. Максим привіз її додому і сказав, що залишиться з нею, поки вона зовсім не видужає. Йому вдалося оформити відпустку. А Марійчина мама доглядатиме за нею.
– А Марійка де ж? – Запитала жінка, густо почервонівши.
– Марійка вдома. Все нормально, не хвилюйся.
– Я буду тільки рада, якщо ви будете разом, синку. Тут у нас…
– Гаразд, побачимо, – сказав він, посміхнувшись.
Марійка не стала впиратися, прийняла запрошення. І з її появою у квартирі встановилася якась тепла, душевна атмосфера. Олена Вікторівна швидко йшла на одужання, частенько заходила мама Марійки, міряла тиск, слухала серцевий ритм. Все поступово приходило до норми.
І коли жінка зовсім одужала, вони всі були запрошені на обід до Марійких батьків. Там і познайомилися з її батьком, представницьким чоловіком із добрим почуттям гумору. За сімейним обідом Максим зробив своїй коханій жінці пропозицію, вона її прийняла, і батьки Марійці сказали:
– Дякую вам за Максима. Він у вас чудовий, нашій доньці дуже пощастило.
Олена Вікторівна щасливо посміхнулася і відповіла майбутнім сватам взаємністю…
