Ганна розглядала дві смужки на тесті, ніби вони могли змінитися, якщо дивитися на них досить довго. У вухах стояв дзвін, пальці трохи тремтіли. Вона прислухалася до голосів дітей із кімнати – сміх, метушня, суперечка через іграшку. Життя, яке тільки-но увійшло до колії.
«Чому зараз? Тільки-но все налагодилося… ми почали нарешті жити, а не виживати. А тепер – знову все спочатку».
За стіною сміялися хлопчаки, одному дванадцять, другому дев’ять. Вона заплющила очі, представивши маленькі ручки, запах молока, безсонні ночі… І рахунок за пологовий будинок. Іпотека. Максим, який і так вже втомився постійно тягнути всю сімʼю на собі . Хоч би дівчинка. Він так хотів доньку…
– Максиме? – покликала вона, не відводячи очей від тесту.
Чоловік стояв біля вікна, спиною до неї, дивився на подвір’я. Він не обернувся.
– Що?
– Я вагітна.
Стало чути як голосно годинник відраховує секунди.
– Ти впевнена?
– Так.
Максим різко розвернувся:
– Як?!
– Не знаю, – винно опустила очі Ганна. – Але це сталося.
“Не знає вона. Це все той самий вечір після корпоративу. Прийшла вся така весела, сміється, і ми забули… Ні, не забули. Просто вирішили, що один раз – не рахується. Ось він, цей один раз – думки бігли швидко-швидко. Максим труснув головою:
– Це не смішно! У мене робота висить на волосині, іпотека, у країні сама знаєш що!
– Знаю. Діти… адже вони завжди не вчасно.
Ні. Ні-ні-ні. Я тільки почав справлятися. Тільки перестав прокидатися о третій ночі від поганого сну, що нас виставлять на вулицю» – думки самі собою крутилася в голові.
– Зробимо процедуру? – видихнув Максим, заздалегідь знаючи відповідь.
Слова повисли між ними, важкі, як камінь. Ганна відчула, як щось усередині її стиснулося в грудку:
– Ні.
– В сенсі ні? Ми не потягнемо третього! Я не впораюсь!
– А якщо спробуємо?
– Не треба казок, ми не діти.
Вона підійшла до нього, обережно взяла за руку.
– Послухай мене. Я також хвилююся. Але якщо ми зважимося… може, все складеться? Дуже клопітні перші два роки, ти ж знаєш. На початку бабусю покличемо на допомогу, залишуся на віддаленні, братиму короткі проєкти. Адже з третім простіше…
Максим заплющив очі.
– А якщо не впораємося?
– Тоді викручуватимемося, – обняла його Ганна. – Вперше чи що? Потім собі не пробачимо…
Він не відповів. Але й не відсторонив її. Подумав: «Знову викручуватись. Як минулого разу. Як завжди. З останніх сил. Забуваючи про себе. Втрачаючи один одного в цій гонці».
– Гаразд, – сказав майже пошепки. – Якщо доля дає шанс, треба брати. Не хочу, щоб ти не пробачила мені цього рішення згодом.
Ганна притиснула його долоню до свого животика:
– Раптом донька? Уявляєш?
Він заплющив очі і посміхнувся. Так, було б добре…
***
Бабусі реагували на новину по-різному.
Теща вирячила очі: мовляв, у вас зовсім не буде часу пожити. Свекруха зраділа. Мама трьох синів, бабуся чотирьох хлопчаків, вона, звичайно, плекала мрію про внучку. Мало не стрибала від захоплення:
– Ой, добре як! Народіть мені Євочку!
– А що, – підхопив Максим. – Гарне ім’я. Рідкісне. Якщо буде дочка, то назвемо Євою. Нянчитися будеш? Бо ми тут, сама знаєш, не шикуємо, та й Ганна не хоче випадати надовго з робочого процесу.
– Навіщо питаєш? Переїду як тільки покличте, із задоволенням. Хоч на скільки скажете, пенсіонер – людина вільна. Ти ж знаєш, я маленьких обожнюю.
***
– Як справи? Як самопочуття? – спеціаліст уважно дивилася на Ганну. – Виглядаєте втомленою. Сон, прогулянки, не нервувати – ви ж пам’ятаєте… перший триместр…
– Та все я знаю, тільки у мене молодший занедужав, старший на олімпіаді провалився, і чоловік без сил додому приходить, а я ще й сама працюю віддалено, – зітхнула Ганна. – Не до прогулянок поки що, потім нагуляюсь.
– Зрозуміло … так, може, покласти вас на тиждень на збереження? Відпочинете, навколо пологового будинку парк чудовий – погода он шепоче, сил наберетеся, і знову в стрій. Старші ваші не маленькі, тільки раді будуть…
– А так можна?
– Мила моя, треті пологи майже в сорок років, та вам можна все.
– Якщо на тиждень, я згодна.
…У палаті вона одразу звернула увагу на Ольгу, яка лежала обличчям до стіни і, здавалося, не виявляла жодного інтересу до того, що відбувається довкола. На вечерю вона сіла на ліжку і досить нетактовно запитала новеньку:
– Чула ваші розмови, то ви за третім?
– Так, несподіване щастя привалило, – посміхнулася Ганна.
– Що чоловік? Схвалив?
– Коли почув, злякався, потім загульбанив на три дні.
– І…?
– Змирився. Жартує тепер – “зате не нудно”, а взагалі він доньку дуже хотів … хоче … а ваш?
Ольга стиснула простирадло:
– Сказав «розлучення».
– У вас також третій? – поцікавилася Ганна. – Адже ми майже ровесниці…
– Перший, – обличчя Ольги набуло похмурого виразу. – Останній шанс.
– Як же так… – розгубилася Ганна. – Слів немає. І що ж далі?
– Ігор не хотів дітей, весь час відкладав, відкладав, сподівався, що і я перестану хотіти, – гірко посміхнулася вона. – Я, чесно, і сама не вірила, що вийде, таки вік.
– Може, ваш Ігор пом’якшиться? Чоловіки багато хто не відразу погоджується.
– Це навряд, у нього є діти від першого шлюбу, через них і розлучився. І взагалі… знаєте, про що я весь час думаю? Уявляю: ось мені 53, а дитині лише десять. Це який клас? Третій, мабуть? Страшно дуже. А якщо… – вона пронизливо подивилася Ганні у вічі. – Скажіть, ви не боїтеся?
– Щодня, – зізналася Ганна. – Але страшно – не означає “не треба”. І потім, я не одна…
Ольга замовкла, погляд став порожнім. Вона знову поринула в себе. Скільки всього, цікаво, вона прокручуватиме в голові того вечора?
***
Тьмяне світло у ванній затремтіло, коли Ольга розглядала повторний тест. Знову дві смужки? Не може бути! На душі було дуже хвилююче. Вона провела пальцем по них, ніби перевіряючи – чи справжні. Чіткі, незаперечні.
За дверима Ігор чекав на неї з келихом ігристого, розвалившись на дивані перед футболом. Вони щойно повернулися з вечері, де обговорювали довгоочікувану подорож до Риму.
Вона видихнула і вийшла.
– Ігоре…
Він обернувся, і його погляд одразу впав на тест у її руці. Обличчя не здригнулося.
– Помилка?
– Ні.
Десь за стіною голосно сміялися сусіди, хтось відзначав день народження.
– Ти все зробиш правильно, так? – спитав він спокійно, ніби обговорював плани на вечерю.
Ольга застигла.
– Що?!
– Ти ж не думала всерйоз, що ми залишимо його? Нам за сорок, ми маємо інші плани.
– Це наша дитина, – прошепотіла вона.
– Ні. Це твоя забаганка.
– Це мій останній шанс! – її голос затремтів.
Ігор поставив келих, повільно, щоб не розхлюпати.
– Олю, годі. Ти знаєш, що я правий. Ти хоч уявляєш, що на тебе чекає? З чого будуть складатися твої дні найближчі п’ять років? Подумай гарненько.
– А якщо я хочу лишити? Адже можна няню…
– Оля, ну будь реалісткою.
«Реалісткою. Звісно. Мені сорок два. Йому сорок п’ять. Я стільки років чекала, а тепер… тепер це не вчасно? – думала вона.
– Нам нарешті добре. Гроші є. Свобода є.
«Яка свобода? Старіти вдвох у цій порожній квартирі? Дивитись, як наші друзі няньчать онуків?» Вона схлипнула. Слабко, по-дитячому.
– Не вибачу тобі, – видихнула вона, розуміючи, що не наважиться стати матір’ю-одинаком.
– Знаю, – усміхнувся Ігор. – Вирішуй. Або ти вирішуєш проблему, або розлучення. Все у твоїх руках.
Він узяв пульт і додав гучності. Розмова закінчена.
***
Минуло півтора роки.
Ганна гуляла в парку, у візку сиділа чарівна дівчинка.
Ольга сиділа з подругою на лаві. Вона знову заговорила першою:
– О, ну як? Вже бігає?
– Ростемо! Дякую бабусі, справляємося. Без неї було б важко, якщо чесно.
– А чоловік?
– Максим узяв складний проєкт, працював день і ніч, але воно того вартувало, премію дали велику і контракт продовжили на п’ять років. А як ви? Як чоловік?
– Розлучаємося.
– Але… він же одержав що хотів. Ви не пробачили?
– Ні, я не змогла пробачити себе. Адже він дав вибір, я сама погодилася… заради нього. Тільки він все одно пішов. До тієї, у якої немає вічних претензій. А дитини в мене вже не буде.
Єва захникала, Ганна почала її заспокоювати, кивнула Ользі на знак прощання. Всю прогулянку вона дивилася на доньку як на найтендітніше і найцінніше, що вона має. Буквально вчора вона запитала Максима, котрий Єву буквально з рук не спускає:
– Ти пам’ятаєш, як боявся?
– Я й досі боюсь, але знаєш що? Найстрашніше, що я злякався. Все-таки є речі страшніші за страх.
