Максим Бондаренко поспішав на зустріч із важливим клієнтом. Час підтискав, а тут ше й ранкові пробки… Та що там казати, самі все чудово розумієте. З ними хоч на годину раніше виїжджай, все одно запізнитися можна.
Деколи він шкодував, що купив цей громіздкий джип, на ньому і лавірувати важко, і паркуватися часом проблематично. Але престиж відомого у місті адвоката треба підтримувати на всіх рівнях. Так він вважав пару років тому, а зараз передумав. Не в цьому престиж, а в голові та професіоналізмі.
Він вже майже вирулив на дорогу до офісу, як трапилося непередбачене: перед капотом вискочила якась жінка, років вісімдесят старенька. Вона йшла краєм тротуару, потім, мабуть, оступилася,.
Максим різко натиснув на гальма, дякувати Богові, обійшлося. Він швидко вискочив із машини і підбіг до схвильованої жінки.
– Пані, ну що ж ви так! – сказав він із співчуттям і тут впізнав свою колишню вчительку малювання. – Ольга Іванівна! Ось це так зустріч! З вами все в порядку? – запитав він.
Жінка зніяковіла і все ж подивилася на нього уважно, трохи примружившись.
– Я Максим Бондаренко, був вашим учнем колись, а потім доньку Юлю водив до вас у художню студію, пам’ятаєте?
– Так, так, пригадую. Привіт, Максиме.
Схоже, вона теж впізнала його, бо її схвильоване обличчя осяяла знайома усмішка.
– У мене голова закружляла трохи від цього шуму машин. Але вже все пройшло, дякую тобі.
Максим глянув на годинник і зрозумів: запізнився. Невдоволення клієнта доведеться якось компенсувати.
– Знаєте що, давайте я вас відвезу. Куди вам потрібне?
– Та я в цьому багатому районі випадково опинилася. І, мабуть, на зупинку раніше вийшла. До ювеліра я йду, порадили мені, ось адреса.
Максим одразу зрозумів, що це адреса ломбарду. Так, працював там один знатний пройдисвіт, наживався на таких ось клієнтах.
– А навіщо вам до нього? – спитав він насторожено.
– Розумієш, чоловік у мене серйозно занедужав. У нашому віці знаєш як важко видертися? Гроші потрібні. А двох пенсій нам не вистачає. Хочу свої старовинні сережки продати. Кажуть, він добрі гроші платить.
Максиму стало не по собі. Ну, по-перше, обмане він її, а по-друге, він знав про горе цих двох людей похилого віку: єдиного сина не стало. Тож одні вони зовсім.
Вона похмуро сиділа поряд з ним, а він прокручував варіанти в голові, як допомогти цій жінці. Ну як? Не пропонувати ж ось так відразу гроші. Так і образити людину можна ненароком.
– Покажіть мені свої сережки, будь ласка.
Ольга Іванівна дістала зі старомодної сумочки маленьку коробочку і простягла йому.
– Старовинні вони, синку. Діаманти в червоному золоті. Мені від мами дісталися, їй від її мами, а бабусі від моєї прабабусі. А мені все одно їх нема кому передати, сам знаєш…
Максим роздивився сережки і сказав багатозначно:
– Давайте так. Я зараз вас додому відвезу, а сережки ваші ввечері покажу одному знайомому антиквару. Він розуміється в цьому і оцінить. А може, й купить, але за хорошу ціну. А в цій лавці, куди ви прямували, вас і обманути можуть. Ви точно бажаєте їх продати?
– У мене виходу іншого немає, Максиме. Та й навіщо мені тепер. Лише гроші потрібні терміново.
– Встигнемо! – Сказав Максим і рушив з місця.
Робочий день пройшов у метушні, клієнт не дочекався його, але зустріч вдалося перенести, були й інші важливі справи, однією з яких є дзвінок до старого знайомого Андрія Вікторовича. Знавець, антикварний геній, та просто хороша людина.
До нього він і вирушив, розруливши справи в офісі.
І ось Максим вже їде назад. Погода надвечір зіпсувалася, невеликий дощ моростів, небо плакало, як і його душа.
Ну як же так виходить у цьому світі: люди похилого віку, все життя працювали. Вона талановитий вчитель, кілька десятиліть прищеплювала дітям любов до краси, мистецтва, віддаючи їм душу частинами, шматочками. А у старості грошей не вистачає? Хіба це справедливо?
Ось і під’їзд п’ятиповерхівки, де живуть Ольга Іванівна з чоловіком. Максим швидко збіг сходами на четвертий поверх і подзвонив у двері. Вчителька відкрила і з надією подивилася на нього, пропустивши до квартири.
– Ольга Іванівна, ви не уявляєте, цей антиквар купив ваші сережки одразу ж! Варто йому тільки було на них глянути. Ось гроші.
Він дістав із внутрішньої кишені конверт із солідною пачкою купюр і простяг їй.
– Не може бути…, – прошепотіла збентежена жінка. – Так дорого вони вартують, Максиме?
– А ви як думали! Самі ж сказали, що вони старі. Давайте я вас в аптеку відвезу, щоб не чекати до завтра.
І тут почувся слабкий чоловічий голос із спальні:
– Оля, хто там прийшов?
– Мій учень колишній. Він мене в аптеку зараз відвізе, не переживай.
Максим нарешті повернувся додому. Донька Юля вибігла до нього із черговими малюнками, але цього разу йому було не до них. Він швидко глянув, погладив дочку по голові і сказав:
– Я тобі дещо приніс у подарунок. На, візьми та бережи, добре?
І він простяг їй коробочку із сережками, зовсім копійчаними, як виявилося. Золото низької проби та скляні камінці, помутнілі з часом.
– Стара робота, але не ручна і навіть не лиття. Це штампування, Максиме, – сказав йому товариш. – Жодної цінності вони не становлять, і серйозний покупець на них навряд чи знайдеться.
Юля розглянула сережки та запитала:
– Вони дорогі?
– Дуже. Ціна людського життя.
Ні, Максим не докоряв себе за цей вимушений обман. І повертати сережки Ользі Іванівні, як у поганій мелодрамі, він не збирався. Розкусить вона його, образиться, вважатиме себе боржницею.
Нехай вони залишаться в них, ці маленькі краплинки надії літньої жінки, і тепер стануть їхньою сімейною реліквією, а не підуть у небуття.
